Від політичного популізму до конкретних дій
Звільнення наших хлопців – це не гучні заяви політиків з екрану ТБ чи трибуни ВР. Це завдання національного масштабу, реалізовувати яке мають справжні професіонали. Зокрема кваліфіковані правники.
Для побудови ефективного механізму обміну полоненими однієї дипломатії та політичної волі замало. Потрібна міцна правова база, яка гарантуватиме швидке звільнення українських бійців та їхню безпеку.
Нещодавно уповноважена Президента України з мирного врегулювання конфлікту в Донбасі Ірина Геращенко заявила, що Україна готова до широкого компромісу в переговорах щодо звільнення 107 полонених, яких незаконно утримують бойовики. І навіть налаштована "шукати правові механізми для зміни запобіжного заходу прибічникам ЛНР/ДНР". Мається на увазі - з метою обміну цих осіб на наших солдат.
Звісно можна привітати таку цілеспрямованість української влади. Але факт залишається фактом – поки що в нас відсутні конкретні правові механізми для реалізації озвученого сценарію.
Ключові ризики – як захистити державність
Ситуація з обміном полоненими сьогодні висвітлюється у ЗМІ дуже загально. Прикро, що й деталі справи відомі лише вузькому колу осіб, які беруть безпосередню участь у процесі.
Але не треба бути генієм, щоб розуміти - без належної правової «підстрахівки» звільнення бойовиків спричинить незрівнянно високі загрози для національної безпеки. Цього в жодному разі не можна допустити.
Тому лише якісне нормативне регулювання є запорукою успішного та передбачуваного процесу повернення наших хлопців додому. Звісно не без політичної волі іншої сторони.
Ізраїльський досвід «гібридної війни»
Коли я чую про обмін полоненими, то одразу згадую Ізраїль. І не випадково. Адже за останні півстоліття ця держава, як то кажуть в народі, "з’їла" на цій темі не одну собаку.
Ізраїль вже давно перебуває у стані «гібридної війни», де їхнім непримиримим опонентом є квазі-державні утворення та терористичні угрупування. Допоки Україна має справу з терористами ЛНР і ДНР, я впевнений, нам є чому повчитися в наших ізраїльських друзів по нещастю.
Показовим є той факт, що з 1948 року ізраїльтяни успішно визволили тисячі своїх вояків та цивільних.
Згідно з дуже давньою та принциповою традицією для євреїв є неприпустимим перебування іншого єврея у полоні або рабстві. Тому справа визволення полонених є, так би мовити, святою. Держава готова заплатити будь-яку ціну за звільнення свого громадянина.
Тель-Авів неодноразово демонстрував відданість цим принципам. Найяскравіше – у 2011 році. Тоді в обмін на старшину Гілада Шаліта звільнили 1027 палестинців. Проте є одна дуже важлива деталь: усі звільнені Ізраїлем в’язні були засудженими особами. Це дуже важливо. Якщо вони знову потраплять на територію Ізраїлю, то їх миттєво заарештують. Мають боятись навіть думати про повернення.
У мене виникає просте питання – коли ж для української держави звільнення своїх громадян стане святою справою?
Табу на правду
Україна займає досить рішучу позицію щодо вивільнення своїх підданих з полону. Та чи достатньо рішучу? Майже нічого не відомо про те як просувається розслідування конкретних справ захоплених у полон терористів, чи висуваються їм обвинувачення і які саме, чи ефективно працюють органи слідства та прокурори, та чим завершується судовий розгляд. Як би там не було, інформації про хід судочинства над сепаратистами майже немає.
На жаль таку інформаційну «скупість» важко виправдати міркуваннями державної безпеки. Адже лише відкритість загальної інформації про роботу слідства та судової гілки є тим мостом встановлення довіри суспільства до чинної влади.
Тому перший важливий момент – це засудження винних. Тобто винесення українським судом обвинувального вироку захопленим у полон бойовикам в межах чинного Кримінального кодексу України та на підставі Кримінально процесуального кодексу.
Ефективне розслідування справ щодо полонених сепаратистів, стислість строків, у які справа надходитиме на розгляд суду та сильна доказова база набувають критичного значення.
Обмін полоненими – це не амністія і не помилування
Наразі маємо лише один відомий громадськості приклад адекватного процесу обміну полоненими. Йдеться про обмін української льотчиці Надії Савченко на російських військових Євгенія Єрофєєва та Олександра Алєксандрова. Обидвох спершу засудили до 14 років позбавлення волі, а вже потім відправили літаком до Москви.
А що буде з іншими 107 українцями, які залишаються у полоні агресорів? Ці люди не є народними депутатами. Про них щоденно не трублять вітчизняні та світові ЗМІ. Ми навіть можемо не знати їхніх імен. Але я переконаний, що життя цих людей є не менш цінними за життя нардепа Савченко, а тому справа їх повернення на Батьківщину є справою честі як для уряду, так і для всього українського народу.
Беручи за основу приклад обміну народного депутата Савченко на двох ГРУшників, варто наголосити на тому, щоб пропоновані українською стороною списки полонених на обмін включали лише тих затриманих, які вже визнані судом винними у вчиненні відповідних злочинів. Тобто обмінювати потрібно не «полонених», а саме «в’язнів», - визнаних на підставі вироку українського суду злочинців. Обмін полоненими у нашому випадку не варто розглядати як амністію, чи помилування.
Потрібен спеціальний компромісний механізм, який дозволить повернути наших військовослужбовців та захоплених у полон цивільних осіб додому і, в той самий час, створить максимально надійні гарантії безпеки превентивного типу.
Як варіант - можемо спробувати віднайти, як висловилась Ірина Геращенко, «власний правовий механізм».
Такий механізм, на мою думку, цілком реально «скомпонувати» з уже існуючих в українському кримінальному праві та процесі інститутів. Варто їх лише удосконалити та застосувати до правовідносин, пов’язаних із судовим переслідуванням осіб, яких українська влада звинувачує у злочинах проти національної безпеки та територіальної цілісності.
Йдеться, насамперед, про особливі порядки кримінального провадження. І найперше – про інститут угоди зі слідством щодо визнання винуватості (передбачений статтею 472 чинного Кримінального процесуального кодексу).
Для ефективного застосування такої угоди з метою якнайскорішого засудження полонених терористів-сепаратистів цей інструмент потребуватиме законодавчого доопрацювання.
Угода зі слідством вже довела свою ефективність у контексті пришвидшення строків розгляду справи. Укладаючи угоду про визнання винуватості, особа беззастережно визнає свою вину і погоджується на призначення узгодженого покарання. Таким чином вона відмовляється від права на судовий розгляд своєї справи, під час якого прокурор повинен довести її вину. Також обмежується право особи на оскарження та деякі інші процесуальні права. Все це суттєво скорочує час для ухвалення вироку.
Право на справедливість – міф чи реальність
Видається доцільним взяти на озброєння такий правовий інструмент як відстрочка вироку. Вона повинна надаватися з моменту обміну або з моменту отримання заяви від засудженої особи про згоду на обмін. Таким чином вирок може залишатися у силі впродовж усього призначеного судом строку покарання.
Переконаний, що українська влада в майбутньому відновить контроль над окупованими територіями. Тоді набуде актуальності питання встановлення певної форми контролю правоохоронців за поведінкою засуджених, які стали об’єктом обміну полоненими. Якщо людина порушує вимоги такого контролю, то її негайно затримують, арештовують із подальшим «етапуванням» для відбуття відстроченого покарання.
Така відстрочка фактично і буде своєрідним превентивним механізмом. В певні мірі стримуватиме уже засуджених злочинців повторно здійснювати злочин на території України. Вони розумітимуть: якщо повернуться, то їх за руку упіймають і миттєво опиняться за гратами.
Також потребуємо дискусії щодо права потерпілих від злочину або членів їхніх родин оскаржувати в суді рішення про звільнення засуджених осіб. Адже у такий спосіб держава може захистити права постраждалої сторони та водночас перевести вирішення тих чи інших конфліктів у правову площину.
Що ж до звільнених в результаті обміну терористів, то для них ми повинні створити максимально несприятливі правові умови, щоб назавжди виключити їх з переліку загроз для національної безпеки.
Якщо ми дійсно хочемо повернути наших громадян до дому, то давайте нарешті об’єднаємо усі наші дипломатичні, політичні та правові інструменти в одне ціле. Лише так зможемо врятувати життя людей та показати, що крім жонглювання гучними гаслами вміємо ще й відстоювати національні інтереси.