Кілька непевних (можливо, навіть навмисно непевних) жестів: як довго тиснути руку, в який бік дивитися, на скільки секунд затримуватися на сходинках Єлисейського палацу, — Володимир Зеленський охоче взяв на себе роль покірного гостя французького президента. Хоча за останні три місяці Зеленський був в адміністрації Еммануеля Макрона вже двічі: вперше - у квітні, тоді ще у якості кандидата у президенти. У відповідь французький голова держави не жалкував компліментів і подяк: “Ви обрали Францію для першого закордонного візиту — для нас це багато значить”, однак поміж типово довгими чепурними фразами французькою, давив свою лінію і спостерігав за Зеленським — зісковзне із заготовок чи ні?
Як не шармом, то авторитетом
Шарм Еммануель Макрон на цій зустрічі не економив. Спільну прес-конференцію французький президент почав зі згадки Анни Ярославни, яка у далекому ХХІ столітті поклала початок франко-українській дружбі. Це, здавалося б, класичне історичне посилання з вуст Макрона мало би особливо потішити українського гостя – адже два роки тому, у травні 2017, під час зустрічі з французьким президентом у Парижі, Анну Ярославну згадував і Путін. Щоправда, на думку російського президента, донька Ярослава Мудрого поклала початок російського-французьким відносинам. Виправлення історичної неточності стало єдиним цілком щирим реверансом у бік України з боку Макрона.
Інші загравання виглядали так, немов французький президент намагається діяти за стратегією “похвали людину за те, що вона ще не зробила, і вона це зробить”. Принаймні аж надто завзято взявся Макрон уславляти простягнуту Зеленським руку “населенню сепаратистських територій”. Зеленський відчув, що ходить по тонкій кризі і вирішив про всякий випадок уточнити термінологію та підкреслити, що “з сепаратистами Україна вести переговорів не буде”. На що Макрон знову включив режим вчителя і запевнив, що мав на увазі лише “простягнуту народу руку”. А щоб заперечень з цього приводу у Зеленського не було, додав, що це дуже “сміливий” жест.
Ця ввічлива, але напружена гра словами на прес-конференції стала не єдиним прикладом розбіжностей у баченні між українським і французьким президентами. Зеленський наполіг на тому, що для повернення Росії до Парламентської Асамблеї Ради Європи немає жодних підстав, у той час як Макрон, хоча і підтвердив необхідність санкцій проти Москви, питання Ради Європи виніс “за дужки” - мовляв від цієї санкції страждає не Російська Федерація, а її громадяни, які теж мають право на інструменти для відстоювання своїх прав. У ході прес-конференції стало остаточно зрозуміло: якщо Зеленський приїхав до Макрона за підтримкою як до союзника, то Макрон прийняв Зеленського, сподіваючись у першу чергу “випробувати “ґрунт” перед відновленням перемовин у Нормандському форматі.
Нормандія померла. Хай живе Нормандія
З французької перспективи, війна на кордоні Євросоюзу — це неприпустимо. Продовження конфлікту на сході України, а тим паче його ескалації, у Парижі, звісно, хотіли б уникнути. Однак, з тої ж таки французької перспективи цей конфлікт все ж залишається далеким і чужим, а отже байдуже, хто зробить більше кроків назустріч, Україна чи Росія.
З огляду на власний і чужий досвід Макрон розуміє, що “випросити” поступки з Путіна йому майже нереально — про непохитність російського президента під час перемовин у Франції ходять легенди: від погроз і приниження Ніколя Саркозі на зустрічі “Великої Вісімки” у 2007 до нескінченної ночі перед підписанням “Мінських угод” у 2015, про яку, як про страшний сон, у своїх мемуарах згадує Франсуа Олланд.
Очевидно, що перед тим, як відновити розмову з Путіним про Україну (а те, що відновлювати цю розмову доведеться, ніхто під сумнів не ставить), Макрону простіше спробувати підштовхнути до перших кроків Зеленського, надихнувши українського президента невибагливими компліментами про “сміливі жести”. Таким чином Париж зміг би прийти на нові Нормандські переговори, заплановані на “найближчі тижні”, не з порожніми руками.
Однак, стратегія французького президента поки розбилась об обережність Зеленського, якому аж ніяк не вигідно радикально змінювати позицію, закріплену його попередником – інакше у Нормандський формат новий президент увійде із заздалегідь слабкої позиції. Тому Зеленський залишився непохитним і від стандартного “спочатку звільніть заручників, припиніть вогонь і тоді ми теж підемо на зустріч” не відійшов.
Дружити бізнесами
Від вкрай негативного осаду зустріч українського і французького президентів врятували хіба що доволі оптимістичні розмови про економічне співробітництво. У французьких медіа перемогу Зеленського на виборах пояснили, між іншим, його успішністю в очах українців як вдалого бізнесмена. Немов підтверджуючи уявлення французів, і, можливо, щоб зробити приємне Макрону, у Парижі Зеленський відправився до найбільшого у країні інкубатора для старт-апів “Стасьйон-Ф” — “дітища” Макрона у французькій столиці, яким президент, відомий своїм захопленням новими технологіями, страшенно пишається. На прес-конференції Макрон і Зеленський в унісон говорили про те, як розвиватимуть білатеральні економічні відносини, як створюватимуть найкращі умови для україно-французьких компаній і їхніх співробітників.
Якщо подібні обіцянки — стандартна частина програми, то розмова у цьому контексті про Донбас стала новинкою. Зазвичай життя у регіонах, де палає війна, згадуються на франко-українських зустрічах хіба що у контексті гуманітарної допомоги. Вперше Еммануель Макрон, говорячи про “глобальну трансформацію України”, її “блискучий економічний потенціал” та “необхідність створювати робочі місця”, підкреслив, що має на увазі всі регіони України, включно з Донбасом. Черговий замаскований виклик Зеленському або ж сподівання на розв’язання війни?
Париж перевірив Зеленського на міцність позицій, тепер черга Києва перевірити на щирість наміри Парижа. І нагода вже є — наступна Нормандська зустріч.