Проїжджаючи вулицями рідного міста 6 червня житель вірменонаселеного Ахалкалакі став свідком затримки свого старшого родича співробітниками патрульної поліції за порушення правил дорожнього руху. Молодий чоловік зупинився і запитав, що сталось. Патрульні спочатку наказали йому їхати своєю дорогою, а потім силоміць витягли з машини і почали бити.
Відеозапис інциденту привернув увагу як у Грузії, так і в сусідній Вірменії. Одним із перших на нього відреагувала Рада вірменських неурядових організацій Самцхе-Джавахеті і Квемо-Картлі, яка заявила, що це не перший подібний конфлікт між поліцейськими і місцевими жителями та закликала правоохоронців не застосовувати силу і запобігати ескалації. На її думку, це явище створює додаткову напругу серед місцевих вірмен і “може поглибити недовіру населення по відношенню до влади країни та правоохоронців, а також призвести до дестабілізації ситуації в Грузії”.
Доволі показовим у цьому інциденті стала далеко не одностайна реакція на нього суспільства.
- Багато грузинів засуджували постраждалого хлопця попри те, що на відео видно як патрульний ногою б'є його лише за те, що він поцікавився причинами затримки його дядька. З'явилося безліч коментарів в інтернеті, мовляв, йому “так і треба, чого ці вірмени лізуть у роботу поліції” і тому подібне. Для нас це було дуже неприємно. А буквально кілька днів потому в іншому грузинському селі у місцевих виник конфлікт з правоохоронцями, під час якого люди побили начальника відділу поліції. Реакція суспільства на цей інцидент була прямо протилежною: всі переважно схвалювали дії місцевих, казали, що “поліцейські на це заслужили, так їм і треба”. Тобто, коли поліцейський б'є хлопця-вірменина, то в цьому винна сама жертва, а якщо грузини б'ють правоохоронця — ними пишаються, - каже головна редакторка інтернет-видання JNews з Ахалкалакі Ріма Ґарібян.
“Недовіра породжує мову ненависті”
Розташований на півдні Грузії високогірний регіон Самцхе-Джавахеті не дуже відомий серед туристів. Попри те, що тут знаходиться знаний курорт Боржомі, печерне місто Вардзіа і фортеця Рабат у столиці регіону Ахалціхе, назви міст Ахалкалакі або Ніноцмінда навряд чи багато щось скажуть любителям мандрівок. Цікаві ж вони тим, що тут проживає більше 90% етнічних вірмен, які хоч і є громадянами Грузії, проте досі мало інтегровані у грузинське суспільство. Однією з причин цього незалежний політичний оглядач Гела Васадзе називає ізольованість регіону від іншої частини країни в перші півтора десятиліття після відновлення незалежності Грузії.
- В 1990-ті роки не існувало ніякої дороги, що пов'язувала б Тбілісі і Джавахеті. Доїхати туди, звісно, було можливо, але машина після такої екстремальної поїздки навряд чи підлягала б ремонту. З цієї причини регіон мав набагато міцніші економічні зв'язки з сусідньою Вірменією, я вже не говорю про культурні і мовні. Та й економічна ситуація в нашій країні в ті часи була набагато гіршою. Пам'ятаю як я потрапив до Джавахеті після “Трояндової революції” наприкінці 2013 року. Дороги туди ще ніякої не було. У мене тоді виникло чітке відчуття того, що я знаходжусь не в Грузії, а у Вірменії: жодного напису грузинською ніде не було, я взагалі нічого не міг зрозуміти. Лише після того як зробили дорогу, щось почало змінюватися на краще, - згадує він.
- Місцеві жителі, виїжджаючи в ті часи до Тбілісі або Єревана, говорили: “Ми поїхали до Грузії” або “ми поїхали до Вірменії”. Хто ми є насправді — було непросто зрозуміти. Пам'ятаю, як я багато років тому давав нашій боксерській комаді грузинський прапор, але ніхто не хотів його брати і везти з собою на якісь змагання. Тепер усе змінилось, і без державного прапора мало хто виходить на трибуни або спортивну арену, - зізнається голова Сакребуло Ахалкалакського муніципалітету Наірі Іріцян.
На вулицях восьмитисячного Ахалкалакі і майже вдвічі меншого за кількістю населення сусіднього міста Ніноцмінда сьогодні практично не почуєш грузинської. Вивіски тут можна зустріти на трьох мовах: грузинською, вірменською і російською. Життя на міських вулицях починається з десятої ранку і стихає вже ближче до вечора. А крім вірменів і грузин тут живуть греки і росіяни-духобори: останні компактно проживають у селі Ґорєловка, розташованому майже на самому кордоні з Вірменією.
Проте саме в проживаючих тут вірменах багато хто в грузинському суспільстві вбачає можливу загрозу для країни. Таке відношення не в останню чергу стало наслідком травм, нанесених Грузії внаслідок окупації Російською Федерацією Абхазії і так званої “Південної Осетії” на тлі тривалого конфлікту між Вірменією і Азербайджаном за Нагірний Карабах. Тривоги додає й невирішене досі питання делімітації і демаркації вірмено-грузинського кордону. Спірною ділянкою залишаються території поблизу села Бавра у Вірменії, що межує з Самцхе-Джавахеті. Саме це стало однією з головних тем, порушених президенткою Грузії Саломе Зурабішвілі під час свого візиту до Вірменї у березні цього року. Проте до остаточного вирішення питання ще далеко.
В тому, що порозумітися з Вірменією буде непросто впевнений лідер антиокупаційного руху “Сила в єдності” Давид Кацарава. Він переконаний, що Самцхе-Джавахеті є непростим регіоном, що може “вибухнути” в будь-який момент.
- Частина людей там налаштовані агресивно, вони принципово не розмовляють грузинською, надаючи перевагу вірменській або поганій російській. І час від часу в регіоні з'являються певні елементи, які налаштовують вірмен проти грузинів і підштовхують до створення своєї автономії. Це бомба вповільненої дії, головна кнопка якої знаходиться в головному управлінні ФСБ Росії, - вважає він.
Про вороже ставлення до себе з боку грузин у недалекому минулому розповідають і місцеві.
- Мій чоловік — вірменин, тому у наших дітей було вірменське прізвище. Коли вони пішли до школи, я змінила їм його на своє дівоче. Мені не хотілось, щоб вірменське походження моїх дітей стало приводом для глузувань, що було досить поширене років 15-25 тому назад, - розповіла підприємниця Ніно, яка торгує на центральному ринку в Ахалціхе.
- Коли я жила в Тбілісі, то як вірменка постійно відчувала себе людиною другого гатунку. Згодом переїхала до Ахалкалакі і тут усе інакше. До мене ставляться як до своєї, - зізналась співробітниця місцевого кафе Лариса.
- Здебільшого інтерес до того, що відбувається в Самцхе-Джавахеті в інших регіонах Грузії виникає, коли тут мають місце якісь конфлікти або виникають гострі проблеми. На жаль, здебільшого цю зацікавленість породжує мова ненависті. Нам не довіряють і чомусь вважають, що ми “не такі” громадяни, як усі інші і неодмінно прагнемо відокремитись від решти країни. Це прикро, адже ці звинувачення абсолютно безпідставні. Нерідко під статтями з Самцхе-Джавахеті можна зустріти коментарі, написані з ненавистю по відношенню до місцевих жителів. Ми не приховуємо, що процес інтеграції людей у грузинське суспільство має проблеми. Справді, більшість нашого населення не знають грузинського. Їм складно вивчати мову, яку вони не використовують у повсякденному житті. Хоча у багатьох є велике бажання її знати, - каже журналістка інтернет-видання JNews Крістіна Марабян.
Наявність сепаратистських настроїв у регіоні категорично заперечують і в апараті Міністра з питань примирення та громадської рівноправності Грузії, називаючи це пропагандою з боку російських медіа.
- В регіонах, де проживають етнічні меншини залишається проблемою їх незнання грузинської. Ми ведемо активні кампанії з надання їм потрібної інформації рідною мовою, а паралельно створюємо умови для навчання місцевих жителів державній мові, - розповіла “Лівому берегу” міністерка з питань примирення та громадянської рівноправності Грузії Кетеван Ціхєлашвілі. - Ми будемо продовжувати політику збереження їх самобутності, надаватимемо й надалі їм можливість навчатись рідною мовою. Однак без вивчення грузинської неможливо представити їх залучення до участі в різних сферах життя країни, і не лише на локальному, а й на центральному рівні.
Найбільш успішною державною програмою, спрямованою на інтеграцію місцевих національних меншин у Грузії багато стала “1+4”. Вона призначена для молодих людей, які не знають грузинської. “1+4” дає їм можливість поступати у вузи або професійні коледжі, здаючи два іспити, в тому числі один своєю рідною мовою — азербайджанською, вірменською, абхазською або осетинською. Після вступу вони цілий рік проходять інтенсивну підготовку за профільними предметами, а потім без іспитів продовжують навчання на обраному факультеті. За бажанням вони також можуть набувати в державних структурах необхідні професійні навички.
- Якщо на початку запровадження цієї програми ми мали 230 студентів, то тепер їх кількість значно збільшилась. Але головним тут стало те, що у нас з'явилось нове покоління, яке володіє вже не тільки рідною, а й державною, грузинською мовою і на додачу має спеціальність. Грузія не може собі дозволити розкіш ігнорувати талановиту молодь. Тішить, що політика в цьому напрямку дає свої результати. Приміром, співробітник мого апарату, молодий чоловік, етнічний азербайджанець нещодавно був обраний мером Марнеулі. Він досконало володіє не лише азербайджанською, а й грузинською і дуже кваліфікований. Ми всі були його вболівальниками на виборах і дуже раділи його перемозі, - зізналась Кетеван Ціхєлашвілі.
Краще інтегрованими в грузинське суспільство є вірмени зі столиці Самцхе-Джавахеті - Ахалціхе. Принаймні, в цьому нас запевняє голова Сакребуло місцевого муніципалітету Ґела Нозадзе.
- До нашого муніципалітету входить 12 сіл, де проживають виключно вірмени. Проте всі вони можуть вільно розмовляти грузинською і є повністю інтегрованими, - каже він.
З ним погоджується і журналістка Крістіна Марабян:
- В Ахалціхе ситуація відрізняється. У нас же вірмени складають більшість населення. Живуть в Ахалкалакі і грузини, проте особливої різниці з ними ми не відчуваємо. Вони спілкуються з нами вірменською і більш інтегровані в ахалкалакське суспільство, ніж ми у грузинське, - підсумовує вона.
“Про свої проблеми люди говорити не звикли”
В Ахалкалакі і Ніноцмінда дуже рідко можна зустріти журналістів національних медіа. Нечасто новини з регіону потрапляють й до центральних ЗМІ. Через незнання грузинської більшість місцевих жителів дивляться російські і вірменські телеканали, перебуваючи в інформаційному полі сусідніх країн. Змінити цю ситуацію і зацікавити людей власним інформаційним продуктом уже не один рік намагаються місцеві активісти і журналісти. Завдяки їх зусиллям були створені інтернет-видання JNews в Ахалкалакі і місцеве громадське радіо NOR у Ніноцмінда.
- Починали ми з того, що встановили гучномовець у центрі міста і щодня протягом години вели з нього мовлення. Згодом у нас з'явився російськомовний сайт, на якому почали подавати місцеві новини. А невдовзі першими серед подібних громадських радіостанцій у Грузії отримали ліцензію на FM-мовлення. Зараз ми ведемо мовлення вірменською, російською і грузинською, досягли чималих успіхів і змушуємо місцеву владу вирішувати проблеми місцевих жителів. Проте наш сайт поки не містить матеріалів грузинською, сподіваємось, що цей контент у нас обов'язково з'явиться. Російську ж ми обрали через те, що всі жителі в нашому регіоні в тій чи іншій мірі її розуміють, - розповів керівник радіо NOR Арарат Тттян.
За його словами, залишило свій слід те, що в радянські часи і Ніноцмінда, і Ахалкалакі були закритою прикордонною зоною. В місцевих органах влади, на підприємствах і в діючій тут до 2007 року радянській, а потім російській військовій базі вся документація велась російською.
- Закритість регіону також вплинуло на суспільство. Люди тут не звикли говорити вголос про свої проблеми, але в своїй роботі ми намагаємось змінити таке ставлення, - пояснює Арарат Тттян.
Іншою проблемою регіону є трудова міграція. Через звичку до російськомовного середовища місцеві жителі більш охоче виїжджають на заробітки до Росії або Казахстану, аніж до країн Євросоюзу. Це явище в регіоні називають “хопан” - “їхати на цілину”. Переважно на “хопан” їдуть чоловіки, багато з яких забирають з собою свої сім'ї.
- Через запровадження візового режиму в'їзду до Росії для громадян Грузії виникла проблема. Місцеві жителі були змушені брати громадянство Вірменії, що для етнічних вірмен не становить жодної проблеми. Але за грузинським законодавством подвійне громадянство довгий час було заборонене. Лише нещодавно у нас змінили Конституцію і за певних умов дозволили людям мати громадянство й іншої країни. Проте раніше це могло призвести до втрати грузинського громадянства і, відповідно, до багатьох інших проблем. Зокрема, такі жителі Ніноцмінда втрачали право на досить суттєві державні пільги для населення високогірних регіонів, - додав Арарат Тттян.
Доходи у місцевих жителів, за його словами, невеликі. Середня зарплата становить 250 ларі на місяць (біля 2500 гривень), пенсія з урахуванням податкової пільги для жителів високогірних регіонів — 230 ларі (2300 грн.).
Аграрний сектор тут теж має свої особливості. Через особливості клімату основною сільгоспкультурою на півдні Самцхе-Джавахеті є картопля.
- Саме нею переважно займаються в Ахалкалакі, а в Ніноцмінда більш поширене тваринництво, - розповідає директор Ахалкалакського бізнес-центру Махаре Мацукатов. - На високогір'ї далеко не всі культури можна вирощувати. Для картоплі ж умови тут ідеальні, а для її шкідників тут занадто холодно: проти колорадського жука достатньо один раз обробити посіви. Тому картопля є основним джерелом доходу місцевого населення. Ми навіть зареєстрували продукт географічного походження - “ахалкалакську картоплю”, з яким сподіваємось вийти й на європейський ринок. Проте місцеві поки не дуже розуміють, який зиск з цього вони зможуть отримати. Тому ми проводимо різноманітні тренінги, але намагаємось, щоб вони були компонентом якихось конкретних матеріальних можливостей для наших фермерів.
Слабо розвинений в регіоні туризм. Деякі ділянки доріг тут дуже погані, зокрема, зруйноване асфальтне покриття між Ніноцмінда і кордоном із Вірменією (щоправда, протягом цього року його планують відновити). Небагато в Ахалкалакі і Ніноцмінда готелів і кафе: в столиці регіону Ахалціхе з цим набагато краще. Голова Сакребуло Ахалкалакського муніципалітету Наірі Іріцян частково пояснює це вже згадуваною закритістю міста в радянські часи.
- З тих пір усі звикли їздити до Боржомі або Вардзіа. А до Ахалкалакі ніхто не їздив. Тут був тупик. Тепер же ми зацікавлені в розвитку туризму, а для цього потрібно все створювати з нуля. На жаль, багато хто тут боїться робити щось нове. Хоча якщо туристи сюди поїдуть, то потім усе розвиватиметься дуже швидко. Адже цікавих туристичних місць і історичних пам'яток тут чимало, - каже він.
“Грузинське суспільство мислить стереотипами”
- Популярність грузинської мови в регіоні з останніми роками постійно зростає, - стверджує вчителька і активістка неурядової організації “Жінки за майбутнє Джавахеті” Далі Аґдґомеладзе.
З Далі ми зустрічаємось у місцевій державній школі адміністрування імені Зураба Жванія, в якій грузинську викладають усім бажаючим. Для жителів сільської місцевості при школі працюють мобільні групи. За словами Далі Аґдґомеладзе, це сприяє для інтеграції місцевого населення у грузинське суспільство.
- Я підтримую контакти зі своїми колишніми учнями і вже не відчуваю різниці між ними і їх ровесниками з Тбілісі. Вони повністю інтегровані, не мають жодних мовних бар'єрів і деякі роблять успішну кар'єру. Тож ситуація почала змінюватись на краще. Навіть усе більше людей старшого покоління хочуть знати грузинський. А раніше бажаючих вчити державну мову були одиниці. Люди зрозуміли, що від її знання багато що залежить, - пояснює вона.
Далі вважає, що знання мови додає людям впевненості в собі. А це дозволяє їм долати багато інших проблем. Останніх же, як показує досвід роботи організації “Жінки за майбутнє Джавахеті”, вистачає: це і незнання жінками своїх прав, і страх звертатися по допомогу до інших.
- Приміром, у нас була актуальною проблема викрадення дівчат. Якщо чоловіку хтось із них подобався, він міг її силоміць забрати до себе і оформити з нею шлюб. І неважливо було, чи є між ними якісь почуття, чи кохають вони один одного. Нам в організації вдалось зібрати навколо себе багато жінок і поступово змінювати їх ставлення. І це вже дає свій результат, - говорить Далі Аґдґомеладзе.
За її словами, вона все життя прожила в Ахалкалакі і ніколи не стикалась з упередженим ставленням до себе через те, що вона грузинка.
- На людському рівні ніколи ніяких конфліктів тут не було. Ми з вірменами маємо однакові побутові проблеми. Хоча у останніх часом виникають непорозуміння з органами влади, але зачастую це пов'язано якраз із незнанням державної мови. Деякі люди навіть вважали, що закони в державі приймаються задля створення проблем для тих, хто не може їх прочитати. Але коли їм пояснюєш що до чого, вони починають розуміти і змінюють свою думку, - каже Далі Аґдґомеладзе.
На думку керівника радіо NOR Арарата Тттяна, нині фактор недовіри у грузин до представників національних меншин розвіявся.
- Якщо раніше ми в Ніноцмінда говорили про свої проблеми, то в Тбілісі це розцінювали як прояви сепаратизму. Всяке бувало, якось одна жінка мені заявила: “Якщо вам щось не подобається — їдьте з Грузії!” Тепер цього вже нема, - запевняє він.
Проте різка реакція грузинського суспільства на конфліктні ситуації в Самцхе-Джавахеті, як у випадку з побиттям патрульним поліції молодого вірменина в Ахалкалакі 6 червня, на думку головної редакторки інтернет-видання JNews Ріми Ґарібян свідчить про те, що далеко не все так добре.
- На жаль, грузинське суспільство мислить стереотипами, - вважає вона. - Дехто досі вважає, що в Джавахеті тут усі сепаратисти з бородами і зброєю в руках. Нерідко цей стереотип усвідомлено підживлюється журналістами. Часто вони приїжджають до нашого регіону висвітлювати проблеми спірних релігійних споруд, які Грузинська православна і Вірменська апостольська церкви вважають своїми. В подібних питаннях завжди є можливість загострити тему і зробити провокацію. Або що стосується теми інтеграції Грузії в НАТО: час від часу озвучуються побоювання, ніби Самцхе-Джавахеті відокремиться від Грузії, аби тільки не допустити входження сюди турецьких військ. Нерідко на грузинське суспільство впливає й пропаганда з боку Азербайджана, який використовує Джавахеті у своїй інформаційній війні. В результаті націоналістично налаштована частина населення Грузії вбачає загрозу у місцевих вірменах і ймовірності виникнення у місцях їх компактного проживання “другої Абхазії”. Але запевняю вас, що цього тут не буде. В Самцхе-Джавахеті ви не знайдете нікого, хто хотів би відокремлення від Грузії або приєднання до Вірменії.
Недовіра до місцевих вірмен з боку грузинського суспільства, на думку Ріми Ґарібян, заважає інтеграції національної меншини. Тому у своїх матеріалах видання JNews намагається розповідати історії успіху жителів регіону у навчанні або бізнесі.
- Низькі заробітки і безробіття разом із недовірою створюють чималий бар'єр на шляху до повноцінної інтеграції, - вважає вона. - Проте інтеграція односторонною бути не може. І якщо тебе не сприймає більшість, ти просто не можеш рухатись далі.
Цим матеріалом ми розпочинаємо серію публікацій про те, чим сьогодні живе Грузія: як вирішуються проблеми внутрішньо переміщених осіб і жителів важкодоступних високогірних сіл, що зараз відбувається на лінії окупації.
Матеріал підготовлено в рамках проекту “Giving Voice, Driving Change - from the Borderland to the Steppes” за підтримки Інституту висвітлення війни та миру. Висновки і думки, висловлені в цій публікації належать їх авторам і не обов'язково відображають офіційну політику або позицію IWRP.