Хто опиняється під найбільшою загрозою? Ера В.Путіна, яка розпочалася у 2000 році, не закінчувалася після того, як у 2008 році він тимчасово втратив посаду президента Росії і був призначений прем’єр-міністром. Військова інтервенція проти Грузії у серпні 2008 року та різке охолодження українсько-російських відносин влітку 2009 року були ініційовані не тодішнім російським Президентом Дмитром Медведєвим, а саме прем’єром Володимиром Путіним, який впродовж останніх 10 років цілеспрямовано вибудовує концепцію по відродженню військово-політичного союзу за участю країн-членів колишнього Радянського Союзу.
За оцінками Geostrategy, третій прихід Володимира Путіна на посаду президента несе найбільшу кількість прямих небезпек саме для керівників держав країн-членів СНД. У цьому контексті необхідно враховувати наявність в Москві низки доволі ефективних механізмів, які все ще продовжують ефективно впливати на внутрішні процеси в країнах СНД, в тому числі в Україні. Зокрема, їх можна згрупувати наступним чином:
- контроль російського капіталу над низкою важливих підприємств, які працюють в країнах СНД;
- наявність російськомовного населення та політика Росії щодо російськомовних громадян (впровадження концепції «Русского мира» буде інтенсифіковано);
- залежність економік країн СНД від російських енергоносіїв;
- наявність російських військових баз на території країн СНД;
- наявність у російської сторони військо-політичних інструментів, які можуть створити нові регіональні конфлікти;
- зв'язок між представниками спеціальних служб Росії та країн СНД.
Така ситуація означає, що з поверненням В.Путіна на посаду президента проросійські рухи в країнах СНД будуть значно активізовані. В умовах високих цін на енергоносії російська сторона буде мати фінансову можливість підтримувати діяльність таких проросійських рухів, що дозволить Москві розбалансовувати внутрішню ситуацію в країнах СНД та їх зовнішньополітичні пріоритети.
Зазначені небезпеки є особливо гострими в умовах відсутності ефективних струмуючих інструментів, які б могли використовуватися як в середині країни, так і пози її межами.
В Росії відсутня політична опозиція. Тому В.Путіна немає кому стримувати
Характер проведення у 2012 році в Російській Федерації парламентських та президентських виборів дають підстави говорити про те, що сьогодні та у ближчій перспективі в Росії не буде існувати ефективної опозиції, яка б могла хоча б у мінімальній мірі впливати на зовнішню політику В.Путіна.
Акції протесту, проведені в Москві та інших великих російських містах напередодні та після проведення парламентських та президентських виборів, вказують на те, що російські опозиційні рухи поки що не визріли і тим більше не набули загальнодержавних масштабів. Кілька висновків можна зробити на цьому етапі:
1) середній клас починає бути незадоволеним безальтернативною політикою тандему Путін-Медведєв;
2) в лавах опозиції з’являються нові обличчя, які отримують народну підтримку;
3) основні опозиційні рухи формуються у великих містах – переважно в Москві та Санкт-Петербурзі, і не охоплюють інших великих і тим більше маленьких російських міст;
4) для поширення протестних настроїв всередині Росії необхідні роки;
5) падіння у перспективі світових цін на нафту та газ і, відповідно, зниження обсягу фінансових вливань у російські регіони може спричинити народне невдоволення і стимулювати протестні рухи в російських регіонах.
Отже, принаймні у перспективі двох років Президенту Росії В.Путіну не доведеться зважати у своїх діях на російську опозицію. Доволі значна підтримка виборців – до 50-60% - дозволятиме російську керівництву проводити будь-яку зовнішню політику, не очікуючи при цьому на внутрішні заворушення та протести.
Захід продовжує залежати від Росії – тому не може на неї впливати
Подібна проблема також продовжує існувати на міжнародній арені. Так, Geostrategy не бачить сьогодні держав, які б могли очолити так званий «опозиційний, антиросійський курс». Наразі існує неприйняття Заходом окремих елементів російської зовнішньої політики, зокрема щодо позиції російської сторони з питань врегулювання конфлікту в Сирії або розміщення систем протиракетної оборони в Європі. Однак ці окремі елементи поки що не склалися в єдину систематизовану політику країн Заходу – перш за все США та ЄС – щодо Росії.
Група глобальної розвідки Geostrategy вважає, що у ближчій перспективі наступні причини будуть особливо сильно стримувати Європейський Союз та Сполучені Штати від проведення жорсткої зовнішньої політики по відношенню до Москви:
- залежність НАТО від позиції Росії щодо постачання техніки та зброї до Афганістану;
- залежність Ради Безпеки ООН від позиції Росії щодо ситуації в Сирії;
- наявність близьких відносин російського керівництва з Іраном, ядерна політика якого продовжує викликати значне занепокоєння США та Євросоюзу;
- процес розширення НАТО і ЄС за рахунок нових європейських держав поки що заморожено за мовчазною згодою обох сторін – НАТО та Росії;
- залежність Європи від російських енергоносіїв продовжує бути значною;
- продовження в «єврозоні» розвитку негативних процесів обмежують зовнішньополітичну активність Брюсселю щодо країн СНД.
Таким чином міжнародні умови, в яких Володимир Путін повертається до повноформатного керування Росією, дають право говорити про те, що Захід поки що не буде серйозним чином втручатися в політику Москви щодо країн колишнього Радянського Союзу, у тому числі щодо України.