Григорій Перепелиця, директор Інституту зовнішньої політики Дипломатичної академії України:
«Я не маю права підводити підсумки. Це зробить міністр, і ви почуєте офіційну точку зору щодо успіхів і проблем зовнішньої політики України. Можливо наш виступ буде з точки зору аналізу проблем, а не
їх оцінки.
Коли ми говоримо про певний діагноз не стільки того, що зроблено за рік, а які наслідки воно матиме для національних інтересів України та її майбутнього, то треба сказати, що у 2010-му році мала місце кардинальна зміна зовнішньополітичного курсу України та орієнтирів.
До цього курс був закладений на початку нашої незалежності, у 1993 році, і відповідав національним інтересам нашої країни, її ідентифікації в міжнародному просторі як європейської держави, з напрямками зовнішньої політики, які відповідали нашим геополітичним прагненням.
Новий закон, ухвалений 3 липня 2010 року, кардинально змінив ці координати, і якщо раніше ми прив’язували ці координати до національних інтересів України, то тепер ми бачимо зовсім інший принцип - це принцип прагматизму та економізації зовнішньої політики.
Коли ми розглядали національні інтереси, то головною метою зовнішньої політики ставили захист інтересів України. Тепер вона змінена на т. зв. «прагматичні відносини». І ми бачимо цю прагматизацію протягом року.
Щодо європейського напрямку. В принципі, курс на євроінтеграцію залишився незмінним, і це добре. Євроінтеграційні прагнення підтримує більшість населення, і провладна партія може не боятися, що втратить електорат, якщо рухатиметься в Європу. Але цей прагматичний підхід означає що стратегія підмінена тактикою досягнення короткотермінових кроків.
Україна сконцентрувалася на конкретних питаннях стосунків з ЄС – безвізовий режим, Зона вільної торгівлі і Угода про асоціацію. Хоча угода одночасно передбачає створення ЗВТ і безвізовий режим. Тобто уряд та президент сконцентрувалися на конкретних речах. І, очевидно, з точки зору тактики - це правильно.
Якщо говорити про досягнення, то підписання плану дій щодо безвізового режиму - це прогрес на європейському напрямку. Але при цьому нам запропонували інші умови, ніж балканським країнам–кандидатам в члени ЄС. В нашому разі тільки Україна відповідає за виконання плану дій, а ЄС не надає допомоги, а просто тестує, і відтягує цей процес на невизначений час. Більше того, ми поставили себе в залежність від надання безвізового режиму Росії.
Таким чином, прогрес, досягнутий у тактичних кроках може означати стратегічний програш, бо євроінтеграція – це не лише ЗВТ і безвізовий режим, це багато інших політичних та економічних вимог.
А от в плані політичних стандартів ми відкотилися, і це означає, що ми відкотилися від євроінтеграційних перспектив.
Щодо російського напрямку. Тут, звісно, прогрес є. Найбільшим досягненням є те, що конфронтаційної відносини змінились на досить стабільні. Нам вдалося зняти конфронтаційну складову з РФ, що заважало розвивати економічні стосунки з Росією і зближуватися з ЄС, бо це дратувало Європу, особливо Німеччину і Францію.
Григорій Перепелиця
Це гарна передумова. Напругу вдалося зняти. Але якою ціною?
Це питання дуже серйозне, бо ця ціна може мати фатальні наслідки для суверенітету України в майбутньому. І це величезний ризик.
«Харківські угоди» свідчать про те, що прагматичний підхід не повинен домінувати в зовнішній політиці. Коли говорять, що добре, коли суверенітет ми можемо обміняти на знижку на газ… ми маємо розуміти, що пролонгація російської військової присутності у Криму, де є сильні сепаратистські тенденції в бік Росії, означає обмеження державного суверенітету України та її незалежності.
Будь-яка військова присутність, якщо вона не обумовлена союзницькими відносинами, це обмеження суверенітету країни над власною територією. При тому на тій території, стосовно якої робляться
неофіційні, а інколи і офіційні заяви лунають, щодо претензій на ці території, і яку суспільна думка Росії вважає незаконно відданою.
Це серйозний виклик нашому суверенітету, нашій цілісності. Тим більше, пролонгація перебування Чорноморського флоту в Криму до 2042-го року – це може означати, що він перебуватиме там довічно.
Який зиск з цього прагматичного підходу? Знижка на газ на 100 доларів. Але її немає!
Є скасування акцизу. Це не знижка на газ, бо знижка залежить від формули 450. Якби формулу, угоди по якій підписав уряд Тимошенко, було знижено, то ми б говорили про зиск. Зараз його немає, крім збільшення квот на поставки труб в Росію. Але ми тепер бачимо, що виникає конфлікт щодо металургійної продукції. Росія намагається поглинути чи купити українські підприємства, бо вони створюють конкуренцію для власних виробників.
Які інші преференції? Президент Віктор Янукович заявляв, що в нас буде спільне виробництво Ан-70 в рівних долях. Але наразі ситуація розвивається так, що мова йде про поглинання «Антонова» Об’єднаною авіаційною корпорацією Росії, як і у випадку підприємств суднобудівної промисловості, де ще є технології ноу-хау.
Таким чином, ми, поступившись політично, несемо не лише втрати суверенітету, але й економічні. Замість рівноправної співпраці йде поглинання.
Як вийти з цього кута? Це велика проблема. Вона полягає в тому, що ми маємо міняти стратегію стосунків. Якщо ми хочемо розвивати рівноправні стосунки з Росією, ми маємо бути сильними. Якщо ми здаємо позиції, то Росія поводиться логічно – виявляє нові вимоги. Вона розвиває рівноправні відносини тільки з сильними партнерами, і в цьому її національний інтерес.
Якщо говорити про тактичні успіхи, то головними я би назвав підписання угоди про демаркацію україно-російського кордону. Але не варто бути великими оптимістами, бо досі немає рішення по морському кордону. І ми бачимо, що Росія не має бажання вирішувати ці питання. Незважаючи на те, що Україна задовольнила всі політичні амбіції Росії, і навіть здала гуманітарну сферу. Всі ті питання, які Росія вимагала від України, вони реалізуються на збиток нашій українській ідентичності.
Ще раз повторюю - це питання ціни, бо Росія для нас є великим постачальником енергоносіїв, економічний ринок, і ми зобов’язані розвивати дружні стосунки. Але Росія – це величезний виклик нашому суверенітету.
Як збалансувати ці питання? Бачимо за підсумками року, що вони незбалансовані. Попередній уряд намагався відстоювати суверенітет, але страждали економічні стосунки. Тепер ми фактично здаємо Росії політичну та гуманітарну сферу, але бачимо, що і в економічній сфері стратегічного прориву не сталося, є певні тактичні успіхи. Ті, хто працюватимуть у зовнішньополітичній сфері мають звертати увагу на політичні, безпекові питання, бо саме від вирішення цих питань будуть залежати успіхи і в економіці».
Сергій Толстов, директор Інституту політичного аналізу та міжнародних досліджень:
«На мій погляд, ми маємо підміну понять – до цього був захист національних інтересів і все було добре, а тепер вся зовнішня політика – це подолання того доброго, що було, включаючи врегулювання відносин з Росією, які стали небезпечними. Коли були ворожі, було добре, а тепер стали нормальні і водночас небезпечні…
Здається, що колега жив у 1994-го році, а не в 2010-му… Розповідав про сепаратизм. Нехай спитає
пана Джарти, як він оцінює ситуацію, як він розібрався. Ніколи ще Крим не був настільки українською територію як цього року.
З приводу «непересекающихся смыслов». Я не можу це перекласти на українську, нагадаю, це не тільки стосується зовнішньої політики, це, нажаль, взагалі лейтмотив української політики. Коли люди, які мають різну початкову систему відліку, говорять по те, що аналізують, то здається, що вони не лише розмовляють різними мовами, але й оперують різними смислами.
Що стосується української зовнішньої політики цього року. Вона, на мій погляд, абсолютно відповідає стандартному визначенню політики як мистецтва можливого. Нарешті теперішнє керівництво зовнішньополітичної сфери почало моделювати курс, виходячи з реалій, можливостей та зовнішніх обставин. Це найбільший чіткий очевидний висновок.
Що стосується орієнтирів, про які президент казав на останній нараді з керівниками українських зарубіжних дипломатичних установ, то прозвучали три принципи, які є орієнтирами для діяльності – прагматизм, економізація та позаблоковість.
Про економізацію зовнішньої політики я, принаймні, чув і був дотичний до розробки цих концепцій з 1998 року. Обіцяв Кучма, інколи навіть казали в МЗС при Ющенко, і нічого з цього не було.
Якщо казати про діяльність українських послів, то вони відмовлялися від розмов на економічні теми, відправляли бізнесменів в економічні місії. А зараз, якщо придивитися на останні візити, навіть до Латвії, то йдеться про те, який економічний ефект має дипприсутність, що зробили дипломати для поліпшення економічних зв’язків, яким чином можна перевезти декларації про сприяння євроінтеграції України в практичну площину?
Сергій Толстов
Якщо вважати за взірець курс, який був раніше, і тлумачити його як реалізацію національних інтересів, то які результати цього курсу? Холодна війна з Росією? Україна на грані банкрутства?
Я не кажу, що «Харківські угоди» - це добре. Але давайте дивитися правді в очі. В цій ситуації ми не можемо брехати. Це не цукор, не шоколад від Порошенко. Який міг бути вихід?
Можна було довести, що прем’єр Юлія Тимошенко і глава «Нафтогазу» Олег Дубина підписували попередні угоди під тиском? Чи були підстави для визнання цих угод нечинними? Якщо ні, то як далі? Як змусити Росію піти на поступки, якщо угода її абсолютно задовольняє?
З іншого боку, якщо брати до уваги факт пролонгацію флоту, то, як каже Йошка Фішер (голова наглядової ради нафтопроводу «Набукко», антиросійського за суттю), що основний зміст угод в тому, що вони нічого не змінили, вони пролонгували угоди, які були чинними. Для Європи та зовнішнього світу нічого не змінилося. Якщо був конфлікт, який спровокував стосунки з Росію, то наразі все вирішилося так, що всі лишилися при тому, що мали. Що тут поганого?
Якщо були загрози для України з боку Росії, де ставили під сумнів наш суверенітет… МЗС після великих вагань знайшло формулювання з приводу виступу прем’єра Росії Володимира Путіна в телеефірі стосовно Другої світової. В заяві йшлося, що Друга світова - не є інструментом зовнішньої політики. Нарешті, МЗС знайшло форму тлумачення, які не роблять заяви діячів чинником кризи.
Українська ситуація специфічна. І російська ситуація специфічна. Але проблема полягає в тому, щоб знаходити форми взаємовигідної співпраці. Якщо при владі будуть люди, які поводитимуться розумніше, то ніхто не поставить наш суверенітет під сумнів.
Ми живемо в багатополюсному оточенні. Якщо Україна підтримуватиме активні стосунки з іншими державами, і реалізовуватиме свої цілі в конкретних діях, то ніхто не поставить під сумнів наш суверенітет.
Цього року на великий успіх розраховувати було важко. Врешті, українська внутрішня і зовнішня політика не ставить таких завдань і цілей.
Якщо дивитися на парадигму 2010 року – це парадигма виживання. Президентство Януковича має саме таке завдання. Якщо ця мета буде здійснена, то через 5 років ми зможемо сказати, що він свою місію виконав.
Не хочу казати про внутрішню політику, бо кожен президент своє логічне завдання: Леонід Кравчук декларував державу та її пріоритети, Леонід Кучма створював бюрократію, Віктор Ющенко мав визначити перспективи України в світі, але провалив свою програму повністю. Хоча Кравчук та Кучма свою програму реалізували на 50% точно.
Про Януковича казати рано, але те, що він робить, це скоріше не забаганки, а мистецтво можливого.
В Україні наразі все спрямоване на виживання, на те, щоб збалансувати можливості держави, народу та економіки. Чи вийде адекватний результат? Ми всі в цьому зацікавлені, ніхто не знає, як це виглядатиме через декілька років. Не дай Бог, аби помилитися, бо перспектива така зберігається.
Бо, якщо в Африці з 90-х років у багатьох країнах спостерігається прогрес, піднімаються життєві стандарти, то в нас ми бачимо регрес і проблеми.
Не хотів би робити вигляд, що беру участь в ідеологічних компаніях та іграх.
Якщо розглядати останні укази Януковича про рішення РНБО від 17 листопада 2010 року, то в ньому визначено багато аспектів безпеки, в т.ч. зовнішньополітичні. Державне керівництво уважно ставиться до проблем врегулювання українських кордонів, бо по всіх цих напрямках визначені конкретні завдання, включно з прикордонними проблемами з Росією, Молдовою, Білорусією.
Нещодавно прочитав у книжці одного чеського експерта, який наводить дані ООН про те, що 70% морських кордонів є неврегульовані або врегульовані частково. На мій погляд, якщо є проблеми з врегулюванням морського кордону в Керченській протоці, то можуть бути паліативні рішення з розмежування зон і визначення режиму протоки, який має зняти багато питань, в тому числі екологічніх.
Очевидно, що період таких комфортних умов для зовнішньої політики України і завершується.
Я маю на увазі ситуацію в Білорусії, зміни політичної ситуації в Росії, явну тенденцію до активізації зовнішньої політики Румунії.
В усіх трьох країнах складається непросто ситуація. В Білорусії склався конфлікт, що може спричинити її зовнішню ізоляцію. А для нас важливо все ж таки завершити процес прикордонного врегулювання, який відкладається білоруською стороною.
Що стосується Румунії, то тут політика щодо Молдови та Придністров’я буде більш жорсткою, більш вмотивованою та зацікавленою. Бо Україна не зацікавлена в територіальному розширенні Румунії і в тому, щоб Молдова була чинником, який стримує відносити з ЄС. Тому цілком очевидно, що в наших інтересах врегулювання Придністровського конфлікту так, щоб населення регіону не було дискримінованим, і не було встановлено фактичної молдовської окупації цієї території.
Щодо Росії, то ми бачимо посилення націоналістичних настроїв, що може впливати на поведінку лідерів РФ.
І хоча в своїх останніх заявах Анатолій Чубайс стверджує, що Володимир Путін не балотуватиметься у президенти в 2012 році, ми бачимо, що він намагається очолити національний дискурс в зовнішній політиці РФ. Якщо це продовжиться, то керівники Росії робитимуть більш жорсткі заяви на адресу сусідніх держав, що позначиться на режимі нормалізації україно-російських стосунків.
Хотів би також зазначити, що для українських інтересів абсолютно вигідним є успіх модернізації економіки Росії. Перебування її у залежному становищі від валютних надходжень за продаж енергоносіїв, стримує розвиток наших економічних відносин.
Наші держави не створили умов для економічної модернізації. Але якщо Росія тримається ще за рахунок сировинної бази, то в України без модернізації перспектив нема.
Якщо її не станеться, то перспектив нема. Ані європейських, ані інших. Це абсолютний чинник, який впливає на зовнішню політику, економічний стан, соцсферу. На ті цивілізаційні та життєві стандарти, які для нас звичні, які ми звикли сприймати. Україна в такому разі не зможе забезпечувати ті стандарти, які роблять нас європейською державою. Наслідок - депопуляція і скасування цих соцстандартів.
Навряд чи нам варто засліплювати себе чіткими строками і якістю європейських перспектив України. Якщо Україна підпише угоду про асоціацію, і там буде ЗВТ, і вона враховуватиме українські інтереси, то ми матимемо угоду на 10 років.
Я розумію, чому влада повторює тезу про евроінтеграцію. Мабуть тому, що ЄС на сьогоднішній день є найбільш привабливим ринком, чиї структури доволі лояльно ставляться до своїх членів. За звичайних умов структури ЄС є гарантією захисту від тиску з боку великих держав. Якби не ЄС, то Німеччина обов’язково домоглася б, наприклад, банкрутства Греції.
Розраховувати що Україна має таку перспективу зараз – не слід. Теза про євро інтеграцію була потрібна для того, аби не позбавляти населення зовнішньополітичних орієнтирів та перспективи, а також є мобілізаційним чинником для влади.
Що стосується можливостей влади, то якщо вона в галузі безпеки (не лише військовому аспекті, але в напрямку юстиції) зможе налагодити чіткий зв’язок і співпрацю з ЄС, його структурами, то не думаю, що скасування віз на короткострокові стане проблемою. Тоді впродовж двох років можна буде вирішити цю проблему. Але потрібно, аби МВС, прикордонники, Мінюст, СБУ справді працювали із відповідними євроструктурами та відповідально до цього ставилися».