1
Олег і Ніна проєктували будівлі. Він ― колишній військовий. Вона працювала з грандіозними спортивними об’єктами. Стадіони до Олімпіади-1980 пам’ятають не окремих авторів і авторок, а команди.
У юності Ніна обожнювала Сталіна. Коли її батько, старий більшовик, разом з товаришами випивав і нарікав на зіпсовану революцію, обурювалася. А потім Ніна подорослішала, зустріла Олега, і вже у 80-х, коли створені нею об’єкти прославляли спортивну міць Радянського Союзу, слухала з чоловіком на дачі «Голос Америки». На півночі хвилі глушили не так, як у самому Києві. Дача була на лівому березі Дніпра.
26 квітня 1986 року Олег і Ніна в повідомленні «Голосу Америки» почули: щось трапилося на ЧАЕС. На той момент радіоактивна хмара вже ширилася правим берегом Київського Полісся. Олег викликав знайомого з військовим дозиметром. Пройшлися селом, околицями. З’ясували ― до лісу ходити зась, з дачі треба їхати до Києва.
Колеги Ніни з Інституту архітектури теж дізналися про аварію і поїхали у Прип’ять, яку самі ж проєктували. Зняли на плівку, що відбувається з ліквідаторами, і вже невдовзі показували матеріал в Інституті.
Незабаром плівки зникли, пожежу загасили, Прип’ять евакуювали ― а про містечко Поліське, що за пів сотні кілометрів від ЧАЕС, «забули».
2
Павло, онук Ніни Кір'янової й Олега Якуненка, народився через п’ять років після катастрофи. Вона завжди була поруч ― у сімейних майже легендах, у дачі на Поліссі, у картах атласу, де позначена зона відчуження.
Павло любив розглядати великий атлас, і там маленькими літерами було написано «Поліське». Хлопчик тоді дивувався: ніби й поруч із зоною відчуження, а не відселене. Напис крихітністю різнився від решти.
Через десятиліття він їхав кільцевою дорогою повз Поліське на зйомки VR-відео про арку ― Новий безпечний конфайнмент, що мусить захистити від радіації. Минаючи спорожнілі багатоповерхівки край містечка, куди не вела дорога, згадав про мамин подарунок: збірник документів оперативної групи про Чорнобиль. І, повернувшись, віднайшов історію Поліського.
3
― Прип’ять ― це невдалий радянський рай. А Поліське ― старе місто, у якого забрали історичну назву. У людей постійно забирали минуле, а через аварію ― і майбутнє. Вони опинилися в підвішеному стані, ― пояснює Павло Липа.
Містечко Хабне, як колись називалося Поліське, з’явилося в документах 1415 року. До другої світової мало велику єврейську громаду, кілька синагог, було одним з центрів антирадянського опору на Поліссі. У 1930-ті перейменували в Кагановичі Перші ― на честь Лазаря Кагановича, радянського діяча, що долучився до організації Голодомору. Синагоги потроху перетворили на школу й військкомат, дерев’яний одноповерховий костел - на будинок піонерів, церква зникла. У 1950-ті між сакральними спорудами виросла арка на честь «300-річчя возз’єднання України й Росії».
Майбутнє містечка стало на паузу в 1986 році. Акт його крадіжки тривав 13 років.
― У 1993 році Верховна Рада ухвалила рішення про безумовне відселення мешканців і виплату компенсацій. У 1999 році Поліське викреслили з переліку населених пунктів, ― так завершується перший короткометражний фільм Павла Липи та Костянтина Кляцкіна про Поліське.
Другий вони вперше покажуть у самому містечку ― туди і прямуємо.
4
Біля КПП «Іванків» гуртуються туристи й туристки. Повиходили з автобусів, чекають на завершення перевірки. Хтось купує морозиво з жовтого холодильника «Чорнобиль Ice Cream». Із жовто-чорних сувенірних фургончиків лунає весела музика ― щось середнє між джазом і мелодією з фургончика, де продають морозиво у фільмах жахів. Поруч ― манекени у білих «захисних костюмах», вишиванках і протигазах.
Коли КПП лишається позаду, їдемо на західну дорогу ― крізь акацієві зарослі, березові й соснові ліси. Час від часу між деревами вигулькують цегляні стіни ― залишки колишніх головних вулиць, будинків культури, універмагів і житлових кварталів.
Коли їдемо між згарищами від 2015 року, дозиметр починає сигналізувати про підвищений рівень радіації. Спиняємося, виходимо і стаємо посеред дороги ― ніби самі в цілому світі. Цією ж дорогою евакуйовували мешканців і мешканок Прип’яті 27 квітня ― їх повезли в Поліське.
― Це була так собі ідея, ― розводить руками Костянтин Кляцкін.
Саме цю дорогу накрило хмарою радіоактивного пилу, коли на станцію подув східний вітер. Так утворився західний радіаційний слід.
Дозиметр наполегливо пищить.
Олександр Тарасенко пам’ятає колони автобусів. Він ходив до 7 класу в селі Сукачі. Тепер живе в Іванкові і керує охороною природно-заповідного фонду в Чорнобильському заповіднику. Раніше перекривав дахи в Прип’яті.
Після дня, який він пригадує, для 13-тисячного Поліського почався зворотний відлік.
― Я точно пам’ятаю, що ми боялися говорити про це через КҐБ, ― говорить. ― Ніхто нічого не пояснював, але місцеві знали. Мої батьки їздили на проводи племінника в армію і поверталися поночі. Перед Іванками вже був КПП, їх пропустили, але нічого не сказали. Наступного дня ми пішли в школу, і я просив однокласника нікому не розповідати, що йому відомо про аварію на ЧАЕС.
Олександр був у шкільному комітеті комсомолу. Зазвичай з «неслухняними» учнями й ученицями, за яких відповідав, допомагав пенсіонерам і пенсіонеркам. 27 квітня їм вручили таблетки йоду і відправили до евакуйованих з Прип’яті родин, що вже поселили в будинки місцевих. Нічого не пояснили, сказали ― «на три дні».
«Городські» Олександра лякали, хоч і самі були сполошеними. У травні їх не поспішали вивозити. Натомість через село пішли колони техніки, автобуси, й Олександр простоював біля дороги, довго очікуючи на перехід. Того ж місяця всю школу вивезли на південь у дитячі табори. Там і святкували випускний. Коли повернулися наприкінці серпня, у селі з’явилася ціла нова вулиця з іще свіжими багатоповерхівками, газо- й водопроводами. Для нових переселених.
5
Поліське ― недалеко від села, у якому виріс Олександр. Сюди теж привезли евакуйованих. Виселяли «на три дні», давали 200 рублів. Хоча містечко накрило радіоактивною хмарою, воно було не в межах зони безумовного відселення ― у СРСР планували відселяти лише 30-кілометрову зону, за циркулем на карті.
За два тижні після катастрофи показники радіоактивного забруднення перевищували норму в 100-150 разів. Виїхати стало неможливо ― для контролю створили спеціальний осередок КҐБ. У місті з’явилися хімічні війська. Для нібито контролю над ситуацією в Поліському тричі зрізали верхній шар ґрунту, перекладали асфальт, оновлювали труби. Спорудили новий квартал для евакуйованих з Прип’яті ― у Поліський район евакуювали загалом 25 тисяч.
1 травня провели парад. Так само ― 9. 18 травня усіх дітей і жінок з малими дітьми евакуювали до таборів поруч з морем. Коли у вересні повернулися, показники все ще перевищували норму в 5-10 разів. Діти хворіли.
Наприкінці 1980-х у містечку почалися марші за евакуацію, пройшов Всеукраїнський екологічний похід. Місцева міліція відмовлялася їх розганяти. А вчені відмовлялися підписувати прохання про евакуацію ― казали, що вже все безпечно, найбільшу дозу всі отримали в перші дні, тож немає сенсу виїжджати. Усе ж після розпаду СРСР люди почали покидати місто. А в 1990-х його офіційно евакуювали ― і Поліського не стало.
6
Василь Безверхий, Броніслав Андрієвський, Дмитро Герасименко і Микола Лазаренко зустрічають нас поруч з пожежною частиною, на місці колишньої центральної площі, що тепер схожа радше на галявину. Дмитро ― один з останніх самоселів Поліського.
― Поліщуки розселені в 17 областей України і 16 районів Київської області. Тисячі поїхали в Переяслав, ― починає Броніслав, що під час катастрофи керував райвідділом міліції, а тепер підтримує пам’ять про втрачений район.
― Ми заснували товариство, щоб допомагати одне одному, створили Музей поліського краю в Переяславі, раз на рік зустрічаємося, ― продовжує смаглявий Василь. Колись він жив у Луб’янці, селі неподалік, а в 1990-ті виїхав у Баришівку. Тепер керує товариством «Поліське земляцтво». На його плечі нелякливо сидить величезна бабка ― їх тут тьма.
― А ми організували базу науково-дослідного інституту, де досліджували місцеві ферми зокрема, ― коротко говорить Микола. Він працював тут до 1996 року.
Після формального представлення Броніслав розповідає легенду про сусіднє село, читає вірші про Полісся. Вони з Василем роздають пам’ятні календарики і переживають, чи встигнуть усе розповісти. Броніслав раз у раз повторює:
― Поліщуки тужать за рідним краєм. Це один з районів, що найбільше постраждав від аварії. Прип’ять відселили за два дні. А Поліське виселяли 11 років.
Він переповідає історію про евакуацію, перші дні після аварії, поїздку дітей до табору. Кілька разів нагадує про музей, меморіал, Василь додає про пам’ятний куточок у Баришівській бібліотеці. Обидвоє кажуть, що місцевій владі це нецікаво.
― Для них Поліське ― це ніщо, а поліщукам болить, ― говорить Броніслав. ― Хотілося б, щоб залишилася пам’ять. От уявіть, що це таке… ― і читає вірш з простими дієслівними римами і невідомими топонімами «Туга за рідним краєм». Помітно і зворушливо ― старається, щоб усі цю їхню тугу відчули, перейнялися.
― Пам’ять живе, пам’ять не помре, ― каже Василь. Усіх кличуть на перегляд.
7
На другому поверсі пожежної частини зал з полущеним вітражем оточують покинуті кімнати із забутими капцями й стільцями. Журналісти та журналістки сидять поруч з героями та командою ― це перший показ фільму від Костянтина і Павла.
Фільм «Поліські тенета» триває годину. Починається: «Чорнобильська катастрофа практично знищила Київське Полісся. Понад 100 тисяч людей полишили цю територію ― але Поліське не евакуювали. Наразі воно ще трохи забруднене, але не несе серйозної радіаційної загрози для людей».
― Будинок як будинок. Я як я, ― сміється у лискучі срібні вуса Дмитро. ― Земляки приїжджають, плачуть, стогнуть, що скучають і хочуть повернутися ― але це все слова.
У фільмі розповідають про єврейську історію містечка, його зрадянщення, катастрофу на ЧАЕС, спроби покинути Поліське, врешті виселення ― і спроби туди повернутися. Багато архівних кадрів, які ніде не знайти: місцева єврейська громада, танці, засніжені вулиці, якими їздять чоловіки на санях, а обабіч ходять жінки з дітьми, закутаними немов у коконах. Василь, Броніслав і Дмитро у залі дивляться на себе ж на екрані.
«Пам’ять ― останнє, що поєднує їх з рідним містом», ― говорить закадровий голос.
Після фінальних титрів героїв запрошують постати перед публікою знову. Усі четверо чоловіків беруть зі собою стільці, але так і ставлять їх перед екраном ― не сідає ніхто.
Броніслав просить зняти ще один фільм про поліщуків і нагадує про меморіальний комплекс. Дмитро коротко дякує. Микола Лазарев дякує так само, але починає говорити про науку, страх радіації, відсутність загрози в Поліському.
― Думаю, молодь хотіла виїхати, щоб змінити своє життя, а не через радіацію, ― каже.
Чоловіки поруч з ним помітно скептичні, та все ж мовчать.
― Основна небезпека була від ізотопів йоду-131, а його період напіврозпаду ― 8 днів, ― продовжує Микола. ― Треба було з самого початку виселити якнайбільше людей, а потім дозволити їм повернутися. Так робили поруч з Фукусімою. На мою думку, Поліське придатне до проживання, тут може бути чиста продукція.
Микола говорить про концепції небезпеки від радіації, застарілі реактори по всій Україні, норми законодавства, і знову наголошує ― уже можна було й не виїжджати. Броніслав, слухаючи його, міцно стискає спинку стільця ― нога тремтить.
Денис Вишневський, начальник групи радіаційно-екологічного моніторингу в чорнобильському «Екоцентрі», додає:
― Для науковців ця територія є унікальним полігоном. Тут забруднені різні ландшафти й екосистеми, і ця територія, парадоксально, є цінною для збереження біорізноманіття. З одного боку ― катастрофа, з іншого ― найбільший в Україні заповідник.
Денис очікує, що територію, де час від часу спалахують пожежі, вдасться використовувати ще й для моделювання відновлення екосистем ― через зміну клімату пожежі по всій території України частішають. А тут уже помітно, що 4-5 років достатньо для початку відновлення. Заповідник став полігоном міжнародного рівня. Він називає його створення першою позитивною програмою реінтеграції регіону і нарікає на експлуатацію теми повернення додому:
― Політики пропонують почистити всю зону й повернути сюди людей. Куди? Навіщо? Інфраструктура зруйнована. Кажуть повернути сюди життя ― але в нас і так сотні видів тварин і рослин, навіщо тут людина? Це стигматизація зони відчуження. А важливо розуміти, як з нею жити і робити це достойно. Це не кінець, це тільки початок.
Костянтин завершує показ і просить усіх спускатися до обіду. Беремо свої стільці, йдемо до сходинок.
― Як вам фільм? ― запитую у Василя.
― Та я хотів сказати враження, але в мене не запитує ніхто, ― відповідає, посмутнівши. ― Усе перейшло на науку. Але нічого, я перед обідом усім скажу.
8
Коли Василь з Броніславом спускаються, усі вже сіли за обід ― слова перед гуртом йому так і не дають. Тож стаємо в тіні дерев біля колишньої синагоги, і він розповідає:
― Я дивився на цей фільм різними очима: як ліквідатор, як людина, що евакуювала Прип’ять, як людина, що приймала переселенців, як переселенець врешті і знаю, як неохоче приймали іноді, бо ж нас селили в будинки, зведені для тих, хто в черзі.
Коли стався вибух, Василь усе зрозумів одразу ― він працював у міліції, уже о 4-й ранку був біля реактора. Раніше працював у партійних органах і знав, що, за планами на випадок аварії, усіх приймає Поліський район. Ілюзій не було.
― Тоді не було коли думати. А потім думати вже не було сенсу, ― зітхає.
29 квітня, після кількох днів у Прип’яті, Василь доповідав міністру МВС ― на сцені він уже шепотів. Відтак потрапив у лікарню на два тижні разом з іншими 29 ліквідаторами. Того самого місяця його село евакуювали. Так потрапив до Баришівки.
Абстрактна «туга» для Василя цілком конкретна. Пошук коштів на перевезення розібраної дерев’яної поліської хати, щоб створити музей. Поїздки до кожного міста і села, куди переселилися поліщуки, щоб зібрати докупи людей і пам’ять. Щорічні гробки. Жменя, як каже, земельки з татової зарослої могили, яку привіз на могилу матері в Баришівці, щоб лежали поруч. Поїздка до Луб’янки з сином після його 18-річчя, до власної хати, що єдина згоріла поміж сусідських. Його туга ― маленька й особиста, але варта цілої історії. Яку йому так і не дають розповісти за обідом.
9
― Сюди возять людей і показують нас їм, як у зоопарку, ― говорить Дмитро, ведучи нас поміж дерев, себто колишньою вулицею. ― Костя і його група – перші, до кого я ставлюся з повагою і вдячністю, бо вони не брешуть і не перекручують. А інші приїжджали і писали потім, що треба повертатися, бо тут на людей чекають охайні будиночки. Щомісяця якісь туристи. А найгірші ― італійські. Туди посадять, там поставлять, з хати виженуть, щоб зняти інтер’єр.
Дмитро беззвучно сміється ― здається, усмішка узагалі нікуди ніколи не зникає, що б він не говорив. Вуса його, ніби з мультфільму про Лоскотона ― акуратно підстрижені, гладенькі, гострі на кінцях, срібні.
― Тут жив чемпіон світу з шашок Ісер Куперман, ― завчено розповідає нашій групі, вказуючи то направо, то наліво, і ледь лукаво мружиться. ― По цій вулиці жили козаки. А там річка Уж і є Сотників берег. А далі була Воля, ніби село в селі, де селилися «вільні» після царської реформи. Ще вигадати щось?
Дмитро живе по вулиці Шевченка. На його домі поруч таблички з Прорізної та Піщаної ― там були батьківські будинки його та дружини. Висить і плакат на честь п’ятирічки, який подарували пожежники, побачивши, що він зберігає старі речі. Має інтернет, телебачення, авто. Домівка ― направо. Але поспішно завертає всю групу наліво.
― Ми кажемо, що це двері в наше колишнє життя, ― показує обплетені хмелем двері, що лишилися без стіни.
Колись ця дорога між лісу була вулицею. Була корчма, водонапірна башта, бібліотека, ринок, будинок культури, де грали живу музику. У синьому будинку однокласника Валєри Дмитро зустрічав Новий рік на першому курсі, у сусідньому жили єврейки, що любили сідати на ґанки і спостерігати за перехожими, а потім їхній будинок обклали цеглою і перетворили на дитячий садок. У рацсі досі лежать заповнені свідоцтва. Порожніє приміщення, де колись електронна обчислювальна машина займала три кімнати. У білій багатоповерхівці були партійні органи, але для Дмитра, колись голови комітету фізкультури і спорту, місця там не знайшлося. Парк відпочинку зі стелою про Другу світову війну, стадіон, де Дмитро грав у місцевій команді на позиції центрального півзахисника. Школа й «Дитячий світ», де на стінах досі збереглися малюнки героїв радянських мультфільмів. На одній зі стін ― агресивний напис-докір тим, хто поїхав з Поліського. На іншій колись була фраза «Моє рідне Поліське, повернись до життя».
― Не поїде сюди вже ніхто, ― каже Дмитро. ― Це ностальгія за часом, коли ми були юними і здоровими. Хочеться у ті часи, а вони асоціюються з Поліським. Його в нас забрали, хоч ми й вимагали, щоб нас виселили. І я теж.
У травні 1986 року Дмитро вже шукав можливості виїхати. Переживав за дітей ― у тих постійно йшла кров носом. Тоді працював у парторганах, і його викликали: пригрозили, що здасть партквиток і не отримає рекомендації для наступного місця роботи, якщо спробує вивезти родину. На початку травня вдалося ненадовго вивезти дітей у Харківську область, звідки родом батько, та Дмитро не наважився зовсім виїжджати з міста. Проте в ту мить вперше побачив, що радянська система є антилюдською ― тож попросився повернутися до школи, звідки його чотири роки тому переманили, пообіцявши квартиру. Через два роки їздив з делегацією в Мінськ вимагати відселення з Поліського. Безрезультатно. Того ж року йому таки дали квартиру, на яку чекав десятиліття ― звели будинок саме через вибух на ЧАЕС. Тішилися, почали ремонт. Коли у 1990 році з міста нарешті дозволили виїхати, саме зняли в кухні шпалери, щоб обклеїти клейонкою. Лишити голі стіни не дозволили партійці ― не приймали квартиру, поки Дмитро з родиною не побілили стіни.
«Ми приїхали через вісім років, побачили, що тут робиться ― і для чого нас так мучили?» ― питається Дмитро у фільмі. Вісім років вони жили в Харківській області, а потім йому закортіло додому.
― Я бачив, що тут відбувається, але мені й без людей добре. Як треба, то я їх сам знайду, ― сміється Дмитро.
Переїхав у 2001 році, а власний будиночок обжили з дружиною у 2003. Окрім них, у Поліському жило ще двадцятеро людей ― тепер лишилося двоє. Тоді ніби заново народився. Вдруге таке «народження» з ним трапилося, коли повернувся до школи після двадцятирічної перерви. За цей час і на пожежній станції працював, і рибу коптив на продаж, і підробітки шукав. Але тепер радіє, коли їздить на уроки фізкультури в сусіднє село, коли бере заразом з онукою ще й тамтешніх дітей, щоб їхати на річку.
Він усе ж частіше з рідними, аніж сам. Дружина, яка працює в Києві, регулярно приїжджає ― жартома називають це «гостьовим шлюбом». Приїжджає донька з онукою, іноді вони вмикають музику в машині і танцюють перед будинком культури. Дмитро знає, де неподалік водяться вовченята і кізоньки, гуляє ввечері старою вулицею, де до зірок рукою подати. Він не боїться мародерів, бо вони його знають.
― Повернутися було моєю ідеєю, ― каже, оглядаючи ялини з опущеними вітами, під якими зустрічав з дружиною перший Новий рік після переїзду. ― Думали, буде дача. Дружина досі не вважає, що я тут живу. А я ― живу. ― І сміється лукаво.
***
Підсумкові слова Дмитра у фільмі Павла та Костянтина ― це, певно, те, що мусив би сказати кожен з присутніх, але тільки йому ці слова знайшлися: «Головне, що тут менше болить, ніж десь. Таки Поліське нам болить усім. Таке містечко зелене, затишне, тихеньке, маленьке, усі всіх знали ― але не цінували. Просто не задумувалися над тим, що воно щось для нас значить. Просто жили та й жили. А тепер, як його немає ― розуміємо, що без нього нам тяжко. Особливо тим, хто вже старший».
