Затримання і виїзд
У грудні 2018 року сім’я Вікторії та Андрія Гаррюсів очікувала народження другої дитини. Вікторія була на дев’ятому місяці вагітності, старшому сину — майже два роки. У гості до родини приїхала мама Андрія. Лікарі прогнозували народження донечки 13 грудня. Але 11 грудня Андрій поїхав у справах і не повернувся. Лише наступного вечора його, дуже побитого й у кайданках, привезли додому люди у формі. Вони приїхали аж п’ятьма машинами і почали обшук у будинку.
Вагітну Вікторію та маленького сина зачинили на другому поверсі. Люди у формі розповіли матері Андрія, що за ним тривалий час стежили, підозрювали в диверсійній діяльності. Нібито він був учасником групи, спеціально створеної за вказівкою СБУ, яка могла бути причетною до вбивства ватажка бойовиків Олександра Захарченка.
Після обшуку винесли все: комп’ютерну та побутову техніку, будівельні інструменти. Вікторії ж хтось із силовиків сказав: «Народіть, потім зателефонуєте і прийдете на допит». Тоді Вікторія вирішила, що безпечніше буде терміново поїхати. Це був останній день, коли вона бачила Андрія.
— Ми найняли машину, яка забрала мене із сином, якимось дивом мені вдалося виїхати з ОРДЛО без письмового дозволу батька, — розповідає Вікторія. — На цій стороні зустріла свекруха. Ми сіли на потяг, хотіли виїхати на підконтрольну Україні територію. Але в мене почалися перейми – і потяг зупинили. Свекруха із сином поїхали далі, у нас було 10 величезних сумок і маленька дитина. Я залишилася народжувати сама в чужому місті, де нікого не знаю.
***
Чоловіка Світлани затримали представники незаконних збройних формувань на контрольно-пропускному пункті. Згодом стало відомо, що за «політичним статтями». Родині про це затримання не повідомили. Спершу чоловік просто перестав відповідати на телефонні дзвінки, потім їх хтось збивав, а далі телефон вимкнувся.
Того самого дня Світлана пішла в так звану поліцію в окупованому Донецьку. Там її заяву про зникнення чоловіка не прийняли. Сказали почекати і прийти, якщо він не повернеться ночувати. Він не повернувся. Світлана відчувала, що сталася біда, плакала, нервувала, обдзвонювала всіх знайомих.
— Телефонувала в лікарні, морги, різні відділки поліції, чи немає у них мого чоловіка, але все було безрезультатно, — розповідає про пошуки чоловіка Світлана. — Я поїхала до будівлі «Міністерства державної безпеки», адресу знайшла в інтернеті. Там мені сказали звертатися в поліцію, а в поліції порадили йти до прокуратури. Я поїхала в міську прокуратуру. У будівлі були двоє охоронців у камуфляжі. Я спитала, до кого можу звернутися з питання зникнення чоловіка, але вони сказали, що я «не за адресою» прийшла.
Але Світлана була наполегливою. Вона побачила, що коридором іде якийсь чоловік, одягнений у костюм, подумала, що це співробітник прокуратури, і підійшла до нього.
— Після того, як я йому розповіла все, він пішов на пост, де були охоронці. Потім дістав із кишені кнопковий телефон і кудись зателефонував. Представився прокурором і сказав, щоб шукали чоловіка по ізоляторах.
У 2017 році, після затримання чоловіка, Світлана залишилася сама з маленькою дитиною та матір’ю-пенсіонеркою, з Донецька жінка виїхала не відразу. Ще майже три роки вона перебувала на окупованій території.
— Я намагалася всіляко морально підтримувати чоловіка, щоб він відчував, що його не покинули, що за нього борються. Що дружина на його боці.
Після затримання чоловіка від неї та родини відвернулася більшість знайомих і друзів.
— Ми стали наче прокажені, — говорить вона. — З нами не хотіли знатися, підтримувати стосунки. Усе спілкування зійшло нанівець. Нас називали «укропами». Я знаю, що деякі наші знайомі казали, що «якби був невинним, не сидів би».
Світлана регулярно отримувала погрози. Їй вибивали двері, пошкодили паркан, труїли собаку, залякували всю родину, включно з маленькою дитиною та мамою-пенсіонеркою. Світлана розуміла, що залишатися небезпечно.
— Дитина кричала, боялася, забивалася в кутку і плакала. Моя мама вила, наче звір, коли я затримувалася на кілька хвилин. Ми жили постійно в умовах нервової напруги, сліз і горя. Мені через третіх осіб передавали «вітання» співробітники так званого управління боротьби з організованою злочинністю. Говорили, що звернуть мені шию, що я десь 15 разів вдарюся скронею об сходинку, що в мене заберуть дитину і віддадуть її в дитячий будинок через те, що я займалася визволенням свого чоловіка і зверталася до міжнародних організацій.
Жінка зрозуміла: її або вб’ють, або посадять. Зрештою, зібрала речі, з дитиною й матір’ю виїхала з окупованого Донецька.
***
Чоловіка Надії захопили представники окупаційної влади Донецька ще 2019 року, звинувативши його у шпигунстві на користь української влади. Його запросили на «розмову», коли він був на роботі. Додому чоловік не повернувся. У цей час Надія разом з дітьми гостювала у своїх батьків. Старшому сину було два роки, а молодшій доньці — лише три місяці.
— Увечері, коли він мав прийти з роботи, я почала дзвонити, а телефони всі були відключені, — пригадує Надія. — Дочекалася ранку і зателефонувала на роботу. Мені сказали залишити номер – і керівництво передзвонить. Я питала, чи він узагалі живий, щоб хоч щось сказали, а вони: «Керівництво вам все розповість». У підсумку керівництво, звісно, мені не перетелефонувало, ми вже своїми силами почали його шукати по всіх лікарнях і моргах — ніде не було. Через три дні нам подзвонили і сказали, що чоловіка затримали, несіть речі.
Після затримання Надія бачила чоловіка тільки раз кілька хвилин. Його привозили на допит, з мішком на голові та в наручниках, коли минув термін адміністративного арешту.
— Я підійшла і сказала «привіт». Він був дуже заляканий, ніби "заторможений" якийсь. Перша фраза у нього: «Що з дітьми?» Я сказала, що з ними все нормально, щоб він не хвилювався... Він розмовляв з якимись дефектами, йому, мабуть, зуби вибили. Дві хвилини, поки його вели з машини в цю будівлю, я його бачила. Потім три години сиділа під цією будівлею, поки його вивели назад після допиту в машину. Знову з мішком, знову з наручниками. Я спитала, чи все нормально, може, якісь ліки передати. Він сказав, що все нормально, нічого не треба.
Спершу Надія раз на місяць їздила від батьків на підконтрольній Україні території до Донецька. Вона ходила на допити, передавала чоловіку їжу та речі. Згодом перестала, бо боялася, що її теж можуть затримати.
— Мені постійно здавалося, що за мною стежать, — говорить Надія. — У мене була паніка і страх за дітей, бо якщо мене заберуть, то хто з ними буде? У Донецьку в мене нікого не було.
Жінка просто взяла все найнеобхідніше з речей і поїхала. Уся техніка, меблі, більшість речей залишилися там.
— Я завжди чоловіку казала, що треба поїхати, але він сирота, батьки померли, — продовжує Надія. — У нього бабуся та дідусь залишилися, він відповідав: «Як ми їх кинемо там самих? Вони ж уже старенькі». Потім діти з’явилися — куди ми будемо їхати з маленькими дітьми? Сказав почекати, коли діти підростуть.
«Доводиться думати, чи купити щось собі їсти, чи надіслати чоловіку»
Після пережитих жахів і поневірянь в окупації вже на підконтрольних Україні територіях жінок очікували нові випробування. Найперше — осуд за те, що залишилися жити на окупованій території.
— Односельчани тут казали, що «ви там залишилися жити, так вам і треба!» — розповідає Надія. Жінка каже, що люди не розуміли або не хотіли розуміти, що багато хто на окупованих територіях не підтримує окупаційну владу.
Окрім того, що потрібно забезпечувати себе та дітей, жінки регулярно передають їжу, ліки та речі чоловікам, які перебувають у заручниках.
Надія з двома дітьми зараз живе разом зі своїми батьками. З усієї родини має роботу лише її батько. Раніше Надію та дітей забезпечував повністю чоловік. Зараз одержує державну фінансову допомогу — виплати на дитину до трьох років. Інших доходів не має. Червоний Хрест оплачує курси навчання масажу, аби Надія могла працювати.
— У нього проблеми зі спиною все життя, також погано циркулює кров у артеріях головного мозку, — говорить Надія. — Будь-якої миті в чоловіка може статися інсульт через це. На фоні постійного приймання пігулок він має проблеми зі шлунком. Ми економимо на всьому, щоб йому передати більш-менш нормальні продукти та ліки.
Вікторія зараз живе з двома дітьми в однокімнатній квартирі у маленькому містечку.
— Постійно треба думати, де брати гроші на елементарне — одяг і їжу, — каже Вікторія. — Якщо раніше всі питання вирішував чоловік, то тепер мені доводиться вирішувати все самостійно, немає когось, хто міг би допомогти з важким, щось полагодити. Родичі всі далеко, самій з двома дітьми дуже важко.
Вікторія нещодавно оформила матеріальну допомогу як малозабезпечена, тому в садочку харчування для дітей безкоштовне, отримала субсидію та допомогу в 100 тисяч як дружина заручника. Однак фінансові проблеми для сім’ї залишаються актуальними, роботу знайти складно.
— Доводиться думати, чи купити щось собі їсти, чи надіслати чоловіку. Якщо ми можемо економити на чомусь, то передаємо йому посилки, — каже Вікторія.
Світлана зараз змушена орендувати квартиру, яку сама називає «прабабусин варіант». Виховує дитину і живе з мамою. Водночас Світлана двічі на тиждень передає чоловіку їжу в «СІЗО».
— Їжу, яку там дають моєму чоловікові, не можна вживати. Люди тварин своїх такими помиями не годують, як там годують людей, — каже Світлана. — Моє життя повністю змінилося після його затримання. Усе лягло на мої плечі: звільнення чоловіка, побут, вирішення матеріальних проблем, я маю сама ростити дитину. Маю сама заробляти гроші на їжу, одяг, ліки. Маю сплачувати розвивальні гуртки для дитини. Це дуже важко. Крім того, я найняла і оплатила послуги двох адвокатів для чоловіка, купую продукти і речі для передач. У мене немає ніякої підтримки.
«Коли ці чудовиська відпустять тата?»
Старший син Надії пам’ятає батька і постійно про нього питає. Хлопчик часто просить маму поїхати до тата.
— Я кажу обом дітям, що тато їх любить, що зараз просто така ситуація, але він приїде до них, — говорить Надія. — Звісно, старшому сину дуже бракує батька. Молодша донька знає його тільки за фотографією і просто ще не розуміє, як це «тато», як це «з татом».
Донька Світлани ще була немовлям, коли її тата затримали. Зараз їй уже чотири роки, і вона досі не бачила батька.
— Якось гралася з дітками на дитячому майданчику в пісочниці. До однієї дівчинки підійшов чоловік, то був її тато. Дитинка застрибнула на руки своєму татові, він став доньку цілувати, обіймати. Моя донька за всім цим спостерігала, дивилася такими дорослими очима, сумними, потім відійшла від пісочниці зовсім і припинила гратися. Вона постійно питає, де її тато, чому в неї його немає, а в інших є. А колись вона почула якусь розмову про полон. Підійшла до мене і запитала: «Мамо, коли ці чудовиська, які захопили нашу Макіївку, підуть із нашого дому та відпустять тата?»
Коли — найважливіше питання. Адже жінки кажуть, що з ними ніяк не комунікують представники влади і не повідомляють їх про майбутні «обміни» полоненими.
Надія каже, що самостійно телефонує до СБУ, але там ніколи не дають інформації. Завжди одна відповідь: «Ми не знаємо, ми чекаємо Мінськ».
— Ну от "Блакитний Птах" (громадська організація, яка допомагає сім’ям заручників, зниклих безвісти та людям, які пережили полон — ред.) іноді зателефонує та запитує, що нового, а так ніхто не телефонує, — каже Надія. — Хотілося б, щоб повідомляли, навіть не саме про чоловіка, а взагалі, як іде процес. Ми все дізнаємося із соцмереж, доводиться читати і ту сторону, і цю сторону. Коли бачиш дві протилежні думки після однієї зустрічі, то не розумієш, кому вірити і що робити. Хотілося б, щоб щось говорили, щоб не було зайвої надії. Ми від Мінська до Мінска живемо. Кожного разу сподіваємося, що цей Мінськ щось там вирішить. А потім читаєш висновки: «Зустріч закінчилася нічим». Я тоді просто втрачаю надію.
На питання, яка була б найкраща допомога, Вікторія відповіла:
— Хочеться, щоб про обміни більше говорили публічно, а не кулуарно все вирішували.
Ми щоразу реально сидимо і чекаємо цей Мінськ, а нам нічого не кажуть. Можливо, щось вирішують, але ми, певно, не гідні знати. Просто хочеться, щоб не забували наших родичів.