Розглянемо спершу параметри цієї інакшості, обставини, які її формують.
Епідемічна ситуація з її обмеженнями і новими правилами комунікації не створила принципово нової кризи. Загальна ерозія цінностей в часи Гіпермодерну, помножена на карколомне зростання швидкості обміну повідомленнями, демократично урівняла всі тексти. Між високою поезією і вульгарними графіті більше немає фіксованої оцінної різниці.
Є відчуття марнування часу, можливостей, пов’язаних із цим, незворотності. І у фіналі - втрата розуміння, що таке час узагалі. Про таке поняття, як “історична пам’ять”, у масовому вимірі можна взагалі забути.
Приватності і так не дуже існувало, але зараз її відсутність визнано відкрито. Ба більше, в категоріях неосоціалізму це вважається непрогресивним. Усі ваші жарти минулих років можуть стати підставою для великих неприємностей у майбутньому, а в контексті внутрішньої політики ЄС, якщо ви опинилися там, – навіть нині. Як казав актор і політичний діяч часів Рейгана Чарлтон Гестон, “політкоректність - це тиранія з гарними манерами”.
Фейки - теж не винахід новітніх часів. Сила-силенна вигаданих цитат відомих людей, в авторство яких, поза тим, вірять (так звана “фальшива атрибуція”), відома ще з початку минулого століття.
Маятникові коливання між “лівим” і “правим” дискурсами так само періодичні, як кліматичні оптимуми чи песимуми. Періодично якусь групу людей осяває думка, що вони досі були в рабстві. І саме час визволятися, щоб запанувати “у своїй сторонці” за рахунок репарацій, контрибуцій і грантів. Виграє той, хто вигадує нову термінологію і ганьбить стару. Але ні анатомія, ні нейробіологія про це не в курсі. От саме про ці біологічні нюанси і поговоримо.
Комфортна соціальна дистанція для нас була традиційно десь близько 50 сантиметрів. Щоб і не нависали і щоб було все чутно та видно. Загалом вона такою і лишилася. Але змінилася концепція того, що ми відчуваємо як своє тіло.
Наприклад, автомобіль, у якому люди проводять дедалі більше часу. Стрес від перебування в корках абсолютно рівноцінний тривалій тілесній тисняві, а то й більший.
Соціальні мережі, усілякі профілі та акаунти теж дедалі більше трактуються власниками вже не як частина їхньої суб’єктності, а як частина тілесності. Можна сказати, що до тривимірної системи координат, у яких можна описати тіло, додається четвертий вимір, комунікативний.
І це не кінець, бо ще існує сфера уявного. Того, як сама людина оцінює власні масштаби і межі. А комунікативні обставини соцмереж дуже сприяють параноїдальним оцінкам і різній іншій маніакальності-депресивності. Бо, власне, і народилися з ідеї прибуткової експлуатації цих хворобливих людських проявів.
Тобто ми маємо тривалий “перекос” у тілесно-орієнтованому спілкуванні. Зростання цифрової залежності кіборгізує нашу свідомість. Робить рішення настільки швидкими, наскільки й поверховими. Відповідно, помилковість цих рішень у середньостроковій перспективі фатально зростає, тому що цифрова залежність пропонує життя “тут і зараз”. Яке тактично вигідне, але стратегічно неконкурентоздатне.
Цифрова і механічна частина наших тіл продовжує перебувати в стресогенному оточенні. Фізичні тіла, навпаки, здебільшого відчувають дефіцит звичного оточення. Відсутність можливості бачити міміку інших під масками також додає підсвідомої тривожності.
Тут треба зробити ремарку, що це здебільшого стосується мешканців міст. Що більше місто, то більша звичка (залежність) до постійного натовпу довкола як джерела потенційних заробітків, розваг і задоволень.
Власне за цим люди з давніх часів і сунули у великі міста, примиряючись із дискомфортом нового статусу, який, звісно ж, вважали тимчасовим. Хоча й традиційно доїжджаючі не можуть спокійно переживати новоутворену карантинну порожнечу.
1992 року науковці на чолі з Джакомо Ріццолатті з Італійського університету Парми припустили, що люди мають певні «дзеркальні нейрони», які дають змогу зрозуміти наміри інших. Це клітини мозку з особливими властивостями, що передають електрохімічні сигнали, які “віддзеркалюють” поведінку іншої людини, яку ми спостерігаємо. На підставі цього виникає таке явище, як емпатія, можливість розуміти інших. У мозку людини таких нейронів у середньому близько 20%, припускають, що в аутистів їх обмаль. Відомі також окремі феномени з великою кількістю, які, наприклад худнуть або товстішають залежно від того, на яких людей вони часто дивляться.
Нова ковідна етика, яка проголошує гасло “людина людині - вірус”, залишає наші дзеркальні нейрони без звичного навантаження, диктуючи примусовий аутизм. Знижує “нейронну пластичність”.
Якими бачаться контури нової етики?
Етика розглядає індивідуальну мораль у застосуванні до інших людей. Це захищений підсвідомістю механізм, що блокує критичний аналіз. (Тому всі балачки про зміну моралі через просвітництво - в кращому (чи гіршому) разі призводять до появи подвійної і потрійної моралі).
Когнітивні порушення в цілому світі через примусове відчуження (говорячи науковою мовою, часткову сенсорну депривацію) вплинуть на три фактори: емпатію, пам’ять, агресивність.
Уже зараз можна спостерігати зниження здатності до емпатії, оскільки емпатичний прояв передбачає якусь подальшу позитивну дію, яка зараз фізично не може бути виконана. Нам навряд чи загрожує масовий аутизм, але людей із синдромом Аспергера ми розумітимемо краще.
Медицина говорить про згубний вплив вірусу на здатність запам’ятовувати. Але попри це, як я вже говорив вище, вірус може лише посилювати загальну тенденцію здичавіння, при якій знання не тільки світової культури й історії, а й власної буде чимось екзотичним. На кшталт знання латинської мови та літератури у Візантії від часів імператора Іраклія.
Ну і агресія. Усупереч апокаліптичним очікуванням, цей прогноз можна так само визначити як “інакшість”. Групова агресія меншатиме, а особиста ростиме.
Річ у тому, що в агресивних діях групи особисті мотивації є другорядними, менш важливими за настанови лідера. Тобто загалом сумирна людина по службі чи з примусу, під страхом покарання чи задля вигоди може чинити агресивні дії, які, втім, не позбавляють відповідальності за них. Але оскільки соціальні групи в принципі у стані розпаду і навряд чи зберуться у своїх попередніх конфігураціях, хіба що формально, то ескалація їхньої питомої агресивності під питанням.
Натомість особисте роздратування, фрустрація, усі інші негаразди роблять людину неврівноваженою через відчуття втрати контролю над реальністю.Тут, звісно, треба шукати винних. Що ближча людина, то вона більш винна в усьому на світі. Далі за цим настає аутоагресія, із зовсім уже сумними і деколи незворотними наслідками.
Хороша новина, однак, у тому, що людей, чимось уже наляканих, додатково важко ще чимось налякати. Можна збільшити рівень їхнього стресу, але навряд чи можна змінити власне поведінку, якщо люди заклопотані проблемами виживання. На другий план відходять усі класичні маніпулятивні політичні та ворожі техніки залякувань, тому варто очікувати зміни підходів у цій царині.
Поведінка значною мірою стане уявною, тобто мрійливість буде розвиватися до стану доповненої реальності. Прямо аж шкода, що Кастанеда не дожив.
Соціальна етика говорить про цілі та цінності сучасного суспільства. Вона розглядає поведінку людини в контексті системи відносин, що містить певні правила, цінності і норми (соціальний порядок), які окрема людина не може змінити і до яких змушена підлаштовуватися.
Вилучаємо із цього формулювання тезу про "певні правила цінності і норми”, оскільки соціальний порядок у тих країнах, які гордо диктували решті світу ці правила, розвалюється просто на очах.
Чому ж “інсульт етики”? Бо інсульт – це стан, при якому страждають нервові клітини мозку внаслідок порушення його кровообігу. Ішемічний - проблеми з мовою, слабкість, порушення зору, головний біль, хиткість.
Ми з усією очевидністю бачимо порушення комунікативного (та різних інших) “кровообігу” у світі і параліч різних сфер людського буття. Етика страждає найпершою, бо вона визначає правила власне “людськості”.
Незворотні процеси в поведінці настають приблизно через два роки після перебування в зміненому однорідному середовищі. Тобто час у нас ще є, але не так щоб уже дуже багато. Але для спокійного усвідомлення реальності цілком досить.