Біля аеропорту «Бориспіль» уже зібралося близько пів тисячі людей із синьо-жовтими прапорами. Була морозяна ніч 18 листопада 1989 року. У натовпі горіли свічки, зовсім близько гуркотіли літаки. Прибулі тупцяли на холоді, а на них не звертали уваги – з вантажівки, що слугувала трибуною, вже лунали промови інших дисидентів: Левка Лук’яненка, В'ячеслава Чорновола. Зрозумівши, що натовпу не до них, Володимир з Дмитром поспішили на склад – показати накладні на труни і забрати їх.
Півтора кілометра ходи проти нічного колючого вітру – і вони на складі. Показують квитанції, а їм:
– Багажу нема.
Аж оніміли: невже в Києві їх таки випередив КДБ?
– Ваші забрали, ну, з "Руху"! – пояснює охоронець.
Зловивши якусь машину, Володимир з Дмитром повернулися до аеропорту. Виступи тривали, та вони вирішили не затримуватися – поїхали до Києва, а труни направили до подільської Свято-Покровської церкви. На ранок 19 листопада теж уже були там.
У церкві зібралося кількасот людей – всередині ніде протиснутися, на подвір’ї стільки ж. Домовини не відкривали, але відспівали у православній церкві зі священниками різних конфесій. Труни, оббиті червоною китайкою, винесли з церкви разом з портретами загиблих, перев’язаних чорними стрічками, й автобус повіз труну Василя Стуса до будинку 13А на вулиці Чорнобильській, що був його останньою київською адресою. Про такі деталі маршруту мало хто знав, тож на коротке прощання з ним прийшло заледве пів сотні людей. З 9-поверхового будинку прийшло щонайбільше десять сусідів. Після короткої панахиди поїхали в центр Києва.
А там уже чекали десятки тисяч людей, що більше скидалися на синьо-жовте море, яким попливли труни. Про цей маршрут уже знали і в Києві, і в інших містах, де були осередки «Руху». За задумом оргкомітету, це мусила бути ніби хресна дорога до місця, звідки почалася трагедія цих трьох чоловіків – будівлі КДБ на вулиці Володимирській.
– Ганьба! Ганьба! Ганьба! – кричали під вікнами кадебістам, які причаїлися в кабінетах і знімали процесію на камеру з даху.
Володимир кричав разом з рештою. Поруч йшла дружина, попереду молодь з Товариства Лева, котячи за собою невеличку гармату. Ще існували і КДБ, і компартія, і в таборах досиджували останні терміни політв’язні, але з вікон ненависної будівлі на Володимирській було чітко видно: їхній час спливає.
А потім натовп заспівав «Ой у лузі червона калина» – і Володимир зовсім перестав відчувати свою окремішність, а тільки загальну ейфорію. Це не було схоже на похорон – радше на перемогу, адже це було перше подібне перепоховання, попри заборону повертати тіла в’язнів, що не відсиділи термін, перша маніфестація на сотню тисяч людей з синьо-жовтими прапорами, коли їх не займали, не затримували і не відбирали стяги. Уздовж дороги стояли люди зі свічками і без, а відтак приєднувалися до ходи – хоча ще зовсім недавно перехожі не наближалися до мітингів, щоб ніхто не подумав, що і вони йдуть у колоні.
Від будівлі КДБ пішли до пам’ятника Шевченкові біля університету, де зібралося найбільше людей, і процесія рушила до Байкового цвинтаря – поховати дисидентів саме там, а не на периферійній Троєщині, дозволили всього за кілька днів до прибуття трун до Києва.
День був холодний, сніг під ногами перетворювався на буре місиво. На Байковому кладовищі всіх одночасно було не вмістити, тож люди підходили до могил, кидали грудку землі і йшли собі далі. Знову сказали промови ті самі дисиденти і співкамерники: Лук’яненко, Овсієнко, Чорновіл. Стемніло, і Володимир бачив, як з чорноти під ліхтарі, ніби мушки, вигулькують люди – заклопотані, щоб встигнути на транспорт додому, але не зневірені.
На організаторів перепоховання у КДБ підготували документи, але так і відкрили справ. Частина з присутніх стане політиками, депутатами, писатиме Акт проголошення незалежності України. Але про це Володимир тоді, звісно, знати не міг. Він тільки подумав собі: «Карфаген мусить бути зруйновано», – і мовчки, з відчуттям виконаного обов’язку і нелюдської втоми, пішов, лишаючи за спиною юрбу поруч з Байковим.
Термін придатності необмежений
Перепоховання і хода запустили хвилю піднесення. Люди, кинувши до могили свою грудку, роз’їхалися країною і переповідали побачене і пережите родинам, колегам, знайомим.
Коли десятки тисяч людей несли труни повз будівлю КДБ і через весь центр міста, студент Вахтанг Кіпіані в Миколаєві не здогадувався ні про це, ні про самого Василя Стуса. Проте з перепоховання повернулися знайомі і захоплено переповідали про море синьо-жовтих і червоно-чорних прапорів, вигуки під КДБ і оббиті червоною китайкою труни. Вахтанг уже читав про дисидентів у самвидавних газетах, та його родину репресії оминули. Тож хлопець знав мало і повсякчас висіло в повітрі питання: хто ці люди?
У Миколаєві мешкав колишній повстанець Петро Саранчук, що провів у радянських тюрмах 28 років і частину одного з термінів відбував у Мордовії разом зі Стусом. Тоді ж у руки Вахтанга потрапила книжка «Украинские силуэты» ізраїльського письменника Михайла Хейфеця. Раніше він мешкав у СРСР і був знайомий з дисидентами, повстанцями, поліцаями і про багатьох писав як про друзів. Серед інших записав і розмову з Василем Стусом про Петра Саранчука.
Згодом Вахтанг познайомився з Василем Овсієнком, який, маючи за плечима 18 років таборів, двічі сидів зі Стусом. Кіпіані їздив разом з ним Україною і кілька разів у російські табори, почав дописувати до різних видань.
– Чверть століття я пишу про Стуса, – каже Вахтанг Кіпіані, поправляючи нагромадження газет на столі, серед яких поміж діаспорянськими виданнями лежать пропагандистські з окупованих територій. – Я писав про різних дисидентів, але Стус – це виняткова фігура, він вирізняється масштабом літературного таланту і людської трагедії.
У приміщенні Музею-архіву преси, який створив Кіпіані, буквально ніде яблуку впасти – проте якимось дивом знаходиться місце для все нових і нових книг, книжечок, листівок, брошур, газет, журналів і кореспонденції самвидавної та діаспорської преси. Упорядкувати все означає заледве не впорядкувати історію минулого століття. Серед газет від Антибільшовицького блоку народів – номер з портретом Стуса до дня його смерті. Разом з програмою «Історична правда» Вахтанг Кіпіані зняв п’ять випусків про поета, ще в 90-х у Миколаєві робив про нього фільм і зібрав велику колекцію книг Василя і про Василя – здається, всі, що можна було знайти.
Поміж затертих обкладинок вирізняються насичені темно-червоні широкі корінці – примірники «Справи Василя Стуса», які ще чекають на відправлення. Книжка майже повністю складається з архівних документів, протоколів, листів – те, що приховували в собі архіви КДБ до розсекречення декомунізаційними законами. Коли доступ до правди відкрили, Вахтанг поцікавився у знайомого з архіву, чи не можна побачити справу Василя Стуса – і той просто скинув на флешку всі шість томів.
Справу він читав як сценарій фільму із заздалегідь відомим фіналом.
Єдине, у чому прагнув переконатися – що стійкість і героїчність Стуса та двох свідків, що його підтримували, Михайлини Коцюбинської та Світлани Кириченко, не були вигадками. Передруки та перекази виявилися правдою.
Робота над книжкою тривала пів року. Серед кількох тисяч документів обрали лиш кількасот. Разом з редакторкою з видавництва Vivat Вахтанг перечитав справу й виокремив документи, не скорочуючи їх.
– Ніякого уявлення про те, чим ця історія закінчиться, ніяких побоювань не було взагалі, – говорить він. – Ми просто робили книжку про Стуса, щоб показати трагедію людини через документи. Додали статті для інтерпретації, бо ж книжка не для науковців, а для людей, що хочуть розібратися, що сталося зі Стусом, яким було слідство, що зробив у цій ситуації Медведчук, чому мовчала творча інтелігенція. Я дав відповіді зі своєї перспективи.
Та ці відповіді не сподобалися Вікторові Медведчуку. Позов прийшов по пошті – переслали з видавництва. Власний примірник Вахтанг отримав аж під час першого засідання, на яке міг і не приходити – адже, за його словами, не запросили.
Про те, що Віктор Медведчук був адвокатом Василя Стуса, Вахтанг Кіпіані знав ще з кінця 90-х. Заговорили про це, коли він почав політичну кар’єру. З того часу Вахтанг з політиком жодного разу не перетинався, проте Медведчук вплинув на його життя кілька разів. Уперше – фактично «купивши», як тоді публічно говорили політики, незалежну впливову газету «Киевские ведомости», де Кіпіані працював. Удруге – коли його ж соратник купив телеканал ZIK, де виходила програма «Історична правда». Працювати на каналі за такого власника Вахтанг не став.
– Публічно я завжди говорив про роль Медведчука в справі Василя Стуса, – каже історик. – Я не вважаю, що він був ключовою фігурою процесу. Крім нього, ще був слідчий Селюк, який потім працював викладачем в Академії СБУ. Він ще живий і знає про книжку, але говорити відмовився – я звертався через посередника двічі.
Так само завжди відмовлявся говорити Медведчук – програма «Історична правда» кілька разів зверталася до нього, але у відповідь отримувала або мовчанку, або відписку про те, що ця тема не цікавить.
– Я не буду бігати за ним. Я досліджую Рух опору і хочу акцентувати саме на цих людях, а не на «медведчуках» – суддях, прокурорах, адвокатах, – говорить Кіпіані. – Тому я й кажу, що Медведчук – «шістка» комуністичної системи, найнижча ланка, він не може нести за неї всю відповідальність, бо просто виконував призначену роль. Розділ «Чи вбивав адвокат Медведчук українського поета?» не дає ствердної відповіді – але він був учасником тривалого, розтягнутого в часі вбивства людини і поета. І Медведчук міг би сам написати відповідь, але і він, і суддя, і свідки мовчать – а про Стуса ж написано тисячі статей.
Одна з цих тисяч – стаття Кіпіані на «Історичній правді», що багато в чому повторює розділ «Чи вбивав адвокат Медведчук українського поета?» і містить ті самі фрази, що спричинили позов. Опублікована у 2003-му і повторно у 2012 році, вона позовів не спричиняла. Ба більше, в особистій розмові про неї Вахтангу навіть закинули «вибілювання» Медведчука – мовляв, він каже, що той мав менший вплив, ніж члени Спілки письменників, які мовчки спостерігали за знищенням Стуса.
Та спокою слова Кіпіані не дають тільки Медведчуку. Крім позову проти книжки, трапилася ще одна знакова річ – з YouTube-каналу ZIK зникли дві програми про Василя Стуса за участю його сина Дмитра.
– Уже давно йдеться не про книжку, а про ідентичність, не про минуле, а про майбутнє. Одна з фраз, які Медведчук вимагає заборонити – це цитата з журналу «Хроника текущих событий». Це навіть не мої слова – Медведчук подав у суд на історію, – каже Вахтанг Кіпіані. – Питання не в книжці – йому ця тема болить. Це привід обмежити нашу свободу і розуміння того, що відбувалося.
Так само й Вахтангу не йдеться про рішення суду – він вважає, що жоден суд не може встановити, чи впливав КДБ на адвоката, адже «допуски» не зберігалися в архівах і часто не були зафіксовані письмово. Але що важливіше, жоден суд не може встановити правду в історичній дискусії.
– Книжка вийшла – отому він і подав до суду зараз, – каже Вахтанг Кіпіані. – Бо зникнути може все, з інтернету можна видалити, а книжку з бібліотеки і з дому не забереш.
І недарма на звороті кожної штамп: «Термін придатності необмежений».
«Так званий історик» і «аморальний» Стус
Розгляд справи тривав понад рік – вісім засідань, кілька перенесених через карантин. Адвокатом Медведчука в цьому процесі був Ігор Кириленко – його однопартієць з ОПЗЖ, а віднедавна ще й депутат Київради.
Під час засідання 14 серпня суддя оголошує перерву – хвилин на 20. Домовляючись з охоронцем, щоб ніхто не заходив до зали, присутні розходяться. Та Кириленко лишається. Усе, що відбулося далі, є на відеозаписі. Кириленко скидає синій піджак, відчиняє вікно, поруч з яким сидить, і приязно каже секретарці:
– Я так радий, що в нас сьогодні так швидко йде.
– Ну, я розумію, що для вас дуже важливо, щоб суспільство знало. Але наскільки простіше без… – секретарка махає в бік порожнього залу, – ЗМІ.
– Я вам більше хочу сказати, – підхоплює Кириленко, – з тих камер, що присутні були, наших прихильників не було. Це канали «1+1», «Прямий», «Еспресо»... Такі канали, які скоріше давали негативну інформацію. Чому я дуже радий факту, що їх тут немає: тому що не хочеться відмовлятися від інтерв’ю, але що вони роблять? Або моє інтерв’ю не показують, або обріжуть, склеюють – і виходить щось зовсім інше!
Вочевидь, під своїми прихильниками, яких не було в залі, Кириленко має на увазі групу каналів Медведчука та його соратників: 112, NewsOne, ZIK.
– Єдине, що вуха дуже болять від маски! – продовжує Кириленко, знімаючи її. – Ніби легенька, а вуха болять, ніби відпадають.
Секретарка у відповідь теж скаржиться на маску. Вони перекидаються кількома репліками, обоє перекладають власні стоси паперів і врешті виходять. Коли ж до залу повертаються учасники та суддя, Кириленко вже розкладає папери й, обіпершись кулаками на стіл, підкреслює і нотує. Виступає першим. Розповідає про презентацію на Книжковому Арсеналі, перелічує фрази, що не подобаються Медведчуку і доводить, що це не оцінні судження, а відтак їх можна спростувати, чого й домагається позивач.
Повсякчас згадує Кіпіані лише як «так званого історика». Ці два слова присутні постійно – «так звана науковість книги», «відсутність навіть натяків на так звану історичність книги», що «пишеться на роздруківках з інтернету». Промова зводиться до хамовитого звинувачення Вахтанга Кіпіані в тому, що він «живе скандалом», і в некомпетентності:
– До книги наспіх та без належного фахового аналізу було скинуто певні документи з кримінальної справи №5, а потім Кіпіані написав свій так званий аналіз, фактично не аналізуючи та не досліджуючи документи.
Дістається і видавництву Vivat. Мовляв, як і Кіпіані, воно політично заангажоване і професійно непридатне, та ще й разом вони організовували проплачені «дійства навколо суду з масовкою та однотипними і примітивними за змістом плакатами».
– Такі, як Кіпіані, використовують ім'я Стуса виключно для політичної боротьби в сучасній Україні, – говорить Кириленко.
Врешті Кириленко переходить до фраз, які вимагає заборонити. Найбільш детально спиняється на «Чи міг обрати менше зло?» та «Навіщо прокурори, коли є такі безвідмовні адвокати?». Щоб довести, що в питанні закладено твердження, береться вигадувати власні приклади.
– Можна навести наступні питання, які я задаю не з метою образити і не стверджую, це просто приклади! – уточнює Кириленко. – Питання: видавництво Vivat тільки у 2019 році, випустивши книжку про Cтуса, наглядно усім показало, що випускає книжки з численними помилками і низької якості висновками та твердження людини, яка називає себе істориком просто тому, що має відповідний диплом, – чи просто завжди так вчиняє? Наступне: видавництво Vivat тільки у 2019 році фінансувало міжнародних терористів чи завжди так робило?
Суддя слухає, схиливши голову, а Кириленко завзято й емоційно продовжує:
– Навіщо платити кошти виконавцям замовних вбивств, коли є такий безвідмовний історик Кіпіані, який може виконати замовне вбивство безкоштовно? Це приклад! – наголошує і перепрошує.
Наближається фінальна частина промови адвоката. Нагадує, що дія книги відбувалася в СРСР і, як на ті часи, «циніком» і «аморальним типом» Медведчук бути не міг:
– Ваша честь, передусім потрібно визначити, хто такий цинік і що таке цинізм. Циніком називають людину, яка ігнорує загальноприйняті моральні норми, а цинізм – це зухвале, відверто зневажливе ставлення до них, – доводить Кириленко. – Тож які загальноприйняті норми моралі та етики існували восени 1980 року в Радянському Союзі та чи поважав їх Стус?
Каже, що погляди Стуса масової підтримки не мали.
– Таким чином, людиною, що відверто ігнорувала загальноприйняті моральні норми у своїх вчинках станом на осінь 1980 року, та людиною, яка відверто зневажливо, зухвало ставилася до загальноприйнятих норм моралі й етики, що мали загальне визначення та повагу, точно був не позивач.
Зрештою, Медведчук, каже Кириленко, як типова ланка системи, що порушувала права людини, був прихильником її моралі – тож не циніком:
– Чого не можна сказати про Стуса, – врешті з відчуттям переможності говорить Кириленко.
Невідомо, чи саме аргументи про аморального дисидента спрацювали, але суд проголосив рішення – позов Медведчука частково задовольнили, Кіпіані і Vivat програли.
Не видавнича справа
Після винесення вироку минуло лиш кілька годин, а видавництво Vivat оголосило: буде новий тираж книги і заява на апеляцію. Ще за кілька днів вирішили записати адаптовану аудіоверсію – її озвучував Ахтем Сеітаблаєв, і на записі збережено всі фрази, які не влаштовують Віктора Медведчука.
Юлія Орлова, генеральна директорка Vivat, каже, що видавництво збирається підтримувати свого автора – це вже четверта спільна книга. Щоправда, «Справу Василя Стуса» видавали, не очікуючи ажіотажу.
Створюючи видавничий план і розраховуючи успіх книг, видавництво не цурається видавати те, що, певно, не стане бестселером і не принесе великого заробітку, проте розвиватиме аудиторію. Приблизно так міркували, погоджуючи нішеву «Справу Василя Стуса».
Перший тираж – 2100 примірників, доволі типова цифра для українських видавництв. Книга продавалася непогано, від презентації на Книжковому Арсеналі у 2019 до серпня розкупили половину примірників. А тоді серед буденної кореспонденції до видавництва прийшов незвично товстий конверт, а в ньому – перший за сім років позов до суду.
– Таких ситуацій у нас ще не було. Я дуже здивувалася і подумала, що це помилка, – пригадує Юлія Орлова. – Коли побачила ім’я позивача, очам своїм не повірила. В адресатах були і ми, і Вахтанг, і типографія.
Юристи, до яких звернулися по консультацію, сказали, що в цьому випадку можна відстоювати свою позицію: слова Вахтанга Кіпіані були оціночним судженням, а не посяганням на честь і гідність.
– У нас немає підстав вважати, що допущено помилки, – говорить Юлія Орлова. – Вахтанг – експерт у своїй справі. Книга на 90% складається з документів, але ж це не збірник, і автор може висловлювати оціночні судження.
Раніше Юлія не мала жодного стосунку до правосуддя, проте тепер знає тонкощі і самої справи Стуса, і сучасного судового процесу.
– Справа видавництва – займатися створенням книг, і я хотіла б робити саме це, – говорить вона. – Я сподіваюся, це наш останній судовий процес, бо це відволікає мене від роботи, це емоційно неприємно. Я не очікувала такого розгромного рішення суду. Мені здавалося, ми вже достатньо відійшли від радянських часів, коли результат можна було передбачити залежно від гравців.
Рішення починає діяти через 30 днів після публікації повного рішення суду – саме стільки часу має сторона, що програла, на подання апеляції. Надалі його виконання переноситься, поки не буде рішення від апеляційного суду. Тож останній місяць видавництво мало право додруковувати і продавати книги. Типографія, навіть після загрозливого позову, не відмовила – тож з друку вийшли ще 15 тисяч примірників. Найбільший тираж, який відразу розкупили. Загалом видали 19 900 книг.
– У цього є дві сторони, – говорить Юлія Орлова. – Так, наш бренд впізнаваний, тираж розкуповують. Але мені неприємно, коли говорять про хайп – це ніби вказує на нездоровий інтерес. А це – сильний резонанс і боротьба за свободу слова не в суді, а в суспільстві. І я нікому не бажаю заробляти гроші на судах.
Юлія каже, що книга «Справа Василя Стуса» стала символом боротьби проти цензури і за свободу слова. Їй не принципово, підтримує аудиторія книгу, автора чи саме видавництво – головне, що ця підтримка є.
– Я відволіклася від роботи у видавництві через суд, але цей досвід треба засвоїти, – каже Юлія. – Ми ще не усвідомили, як багато ця ситуація дала книжковому ринку. Книга стала рупором, а на українського автора звертають увагу. Так само і на шістдесятників, на наше минуле. Тож хотіли цього чи ні, як видавництво ми зробили вклад у популяризацію читання.
Погляд зі сторони
– У нас відсутня належна культура виступів адвоката в суді, тому часто вони звучать щонайменше дивно, – коментує цитати з виступу адвоката Кириленка його колега Іван Городиський. – На жаль, у цих цитатах адвокат очевидно відступив від оперування саме юридичними фактами, а надавав оцінку подіям та особистості самого Стуса. Це особливо дивно, враховуючи, що судові процеси над ним уже давно завершилися.
Суд задовольнив не всі вимоги Медведчука, визнавши деякі фрази оціночними судженнями, які неможливо ані довести, ані спростувати. Проте важливо ще й інше – рішення суду дає навіть більше, ніж просив Медведчук: Кіпіані та Vivat заборонено використовувати інформацію з книги «Справа Василя Стуса» так, щоб можна було ідентифікувати Медведчука, і поширювати її в ЗМІ чи будь-як інакше. Саме це – один з аргументів скарги на апеляцію.
Іван Городиський у цій справі задіяний не був, тож особистого інтересу до неї не має. Проте він вважає логіку прийняття рішення дивною.
– Я не бачу причини для такого рішення, аргументація непереконлива, – каже він.
Один з аргументів на користь Медведчука, який наводить суддя, – художність книги. Мовляв, документальну частину неможливо відокремити від художньої, тож використовувати ім’я Медведчука як персонажа можна лише з його згоди. Сам Вахтанг Кіпіані називає книгу документально-публіцистичною – і вона дійсно складається з документальної частини та кількох статей автора, що чітко розділені.
– Без експертизи це особисте бачення судді, – говорить Іван Городиський. – Це не художній твір, і я думаю, що апеляція це встановить. Логіки в рішенні немає, та й визначення, що є оціночним судженням, дивне. А у ЄСПЛ вважають оціночні судження допустимими для журналістів. Інституційно це рішення не є цензурою, бо для неї мусить бути системність, але це обмеження свободи вираження поглядів.
Інша причина для вироку на користь Медведчука – нібито посягання на його честь і гідність, ділову репутацію, тобто немайнові права, які порушує поширення особистої інформації. Проте Іван Городиський вважає, що в цьому випадку обговорення минулого Медведчука виправдане за всіма трьома пунктами, важливими в таких випадках: значний суспільний інтерес, публічність особи та внесок у дискусію.
– Рішення є надмірним, адже в цьому випадку можна просто опублікувати іншу позицію. Це типова справа. Як приклад, у справі Лінгенс проти Австрії ЄСПЛ став на користь журналіста, що розголосив інформацію про нацистське минуле сучасних політиків, – пояснює Іван Городиський. – Тим більше, ще до Кіпіані про адвокатську роботу Медведчука в справі проти Стуса вже писали в книжці «Нарцис» та в розборі на «Українській правді».
У тій статті Роман Титикало та Ілля Костін доводять, що Віктор Медведчук, захищаючи Василя Стуса, порушив свій професійний обов’язок і не допоміг підзахисному. І так було від самого початку: першу вимогу Стуса про допуск до засідання радянських і зарубіжних ЗМІ Медведчук не підтримав, віддавши все «на розгляд суду». Так само Медведчук погодився з прокурором, що саме він, а не адвокат з міжнародної правової організації, повинен захищати дисидента.
Від початку судового процесу Стус не визнавав себе винним, але Медведчук на це не зважав, практично визнавши вину свого підзахисного, чим порушив свої професійні зобов’язання. Навіть в умовах судової системи СРСР він мав інструменти для захисту Стуса, але не скористався ними – не заявив жодного протесту чи клопотання, не подавав скарг і не ознайомлювався з матеріалами справи. Спроб пом’якшити вирок – 10 років примусових робіт і 5 років таборів – також не було.
Сам Віктор Медведчук вважає, що адвокатський обов’язок виконав: «Якщо по-людськи, то він [Стус] виступав проти радянської влади. Як громадянин я розумів, що він порушив закон, тому що виступав проти радянського ладу. Така моя відповідь. І ви знаєте, зараз мені найкраще було б сказати: «Насправді я був проти радянської влади». Але ж це неправда, я не хочу нікого обманювати».
Медведчук також каже, що Стуса реабілітували після того, як скасували статтю вироку. Проте насправді це не так – Верховний Суд УРСР скасував вирок по відношенню до Стуса не через закон про реабілітаці, якого тоді щене було, а через те, що не побачив у діях поета складу злочину станом саме на 1980 рік і виснував, що той боровся за становлення демократії допустимим методами.
Незважаючи на те, що в радянські часи були правозахисники та правозахисниці, що успішно захищали дисидентів, Віктор Медведчук вважає, що зробив усе можливе. Аж настільки, що Стус його не цікавить.
Син
Так, він вважає, що головне – «загальнолюдські цінності». Ні, він ніколи не замислювався над тим, чи збігаються цінності його і батькові. Що означають заяви про «політиків, що піднімають цю справу вже 30 років»?
– Якщо ви і ті, хто за вами стоїть, тут бачите тільки Медведчука, мені вас шкода. Мені ця тема не цікава, – і короткі гудки.
Розмова з Дмитром Стусом протривала заледве кілька хвилин. Слово «Медведчук» пролунало тільки раз – від нього самого.
Син Василя Стуса – один з небагатьох, хто публічно підтримує в цій справі Медведчука. Чи то пак виправдовує – мовляв, говорити треба про суддю і тодішню літературну спільноту, що змовчала, а не про адвоката. І в той самий час каже, що шукати конкретних винуватців не можна.
«Як тільки наближаються вибори, одразу політики, що не мають жодних реальних успіхів, але дуже хочуть носити жупел "патріота", піднімають "справу Медведчука". Це триває вже багато років і відбувається за типовим радянським сценарієм. Призначають винного, і натовп підтримує звинувачення», – говорив він, вважаючи позов Медведчука адекватною реакцією, а роботу Кіпіані – намаганням догодити публіці, у якій він перейшов межу.
«Стус завжди йшов по максимуму і примушував це робити людей, які були поруч з ним. Реально це було дуже важко», – згадує Дмитро батька. Каже, що були періоди і любові, і ненависті, і комплекси, що він передусім син відомої людини, а вже потім особистість. Додає, що батько, «реалізуючись, ставав значною мірою егоїстом стосовно рідних» і що перетворювати його на пам’ятник не варто.
Раніше Дмитро Стус відмовив у співпраці команді фільму «Заборонений», де так само йшлося про арешт батька, а колись навіть був членом журі на поетичному конкурсі, організованому «Украинским выбором» Медведчука. Щоправда, стверджує, що про організаторів не знав.
Дмитро Стус каже, що батько сидів, але родина політичною не була і його не розуміли. Що результатами виборів не цікавиться, до реформ і революцій ставиться погано. Що йому не подобається Медведчук і він з ним незнайомий, але той живе «під мечем» і «чи є десь історія, за яку можна карати 30 років?». Проте, врешті, сподівається, що Медведчук почувається винним.
Але це не так. «Я можу дивитися в очі і говорити про те, що стосовно Василя Стуса ніякої вини – ні внутрішньої, ні зовнішньої – я не відчуваю і ніколи не відчував», – говорить той.
Чи знає про це Дмитро і, якщо так, що він робить із цим знанням? Навряд чи він колись скаже.
Свобода слова
Комітет з питань свободи слова ― тісний зал на 12 поверсі готелю «Київ». Прямо навпроти дверей ліфта, що відкриваються відразу у приміщення комітету, висить золотиста табличка. Кілька рядів м’яких стільців, великий круглий стіл з мікрофонами ― ось і весь комітет.
4 листопада тут уперше розглядали ситуацію, що склалася навколо рішення суду щодо книги «Справа Василя Стуса». Покликали всіх, а от про Вахтанга Кіпіані забули ― йому телефонували з залу й пояснювали, що сталася помилка. Він про засідання не знав, бо ж і сам розгляд був з ініціативи комітету, а не за зверненням. І хоч Ігор Кириленко, адвокат і представник Медведчука на засіданні, наполягав, що й без автора можна обійтися, врешті, вирішили перенести розгляд на час, коли Вахтанг зможе прийти.
Друге засідання відбулося аж 2 грудня, майже через місяць. Цього разу не було вже Кириленка, та працювали без нього ― його позицію почули і записали.
― Це в нас найдовша справа за всю історію комітету! ― жартує Нестор Шуфрич.
Саме він, однопартієць Віктора Медведчука, головує в Комітеті з питань свободи слова. Тож передусім запитує в депутата Сергія Швеця та депутатки Тетяни Циби зі «Слуги народу», чи не бачать вони конфлікту інтересів і чи можна йому головувати цього разу ― інші колеги по комітету хворіють. Заперечень ніхто не має, тож першим слово має Вахтанг.
― Я не називаю його винуватцем у смерті Стуса. Я намагаюся зрозуміти, чи мав він можливість поводитися інакше, ніж було зафіксовано в документах, ― каже він про Медведчука, розповідає про те, що вже писав таку ж статтю раніше, про видалені програми «Історичної правди». ― Річ не в тому, що в цій книжці написано щось не те. В цій історії адвоката і клієнта є щось таке, що має знати суспільство.
Юрій Артюх, адвокат видавництва Vivat, говорить уже не про Медведчука, а про рішення суду:
― Чи є можливість у судових органів коригувати історичні події? ― Наголошує, що суд вийшов за межі позовних вимог, що прямо заборонено статтею 264 ЦПК України і є підставою для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. ― Ми просили б Комітет не обмежуватися висловленням стурбованості, а звернутись з цього приводу до Вищої ради правосуддя.
Комітет готувався саме до цього ― створили проєкт рішення комітету. Та коли його просить народна депутатка від «Голосу» Наталія Піпа, Шуфрич намагається її підколоти ― мовляв, так переймається правилами, а у своїх колежанок по партії документа не взяла і не підготувалася. Один з присутніх співробітників щось шепоче йому на вухо, і Нестор Шуфрич, задоволено посміхаючись, що через маску видається гримасою, додає:
― Вибачайте, для протоколу. Якщо ви так прискіпливо ставитеся до питання процедури, то ви мали б з поваги до нас у письмовій формі повідомити нас про вашу присутність на комітеті…
― Угу.
― ...Такого звернення від вас не було ― я зафіксую для протоколу. Незалежно від цього, висловлюючи повагу до вас, я надаю вам можливість бути присутньою, задавати всі запитання і прошу з повагою ставитися до наших процедур…
― Дякую.
― ...і якщо у вас ще раз виникне ініціатива і бажання бути присутньою на нашому комітеті, то попередьте, щоб ми знали, що ви будете присутні. Ваше право бути присутньою, а наше право ― знати, що ви присутні.
― Звичайно. Дякую колегам, якщо будуть питання до нашого комітету (освіти та науки - LB.ua), то теж звертайтеся до мене...
― Ми так і робимо, ― відрубує Шуфрич.
― Ще не було вас. Будемо чекати. Дякую, ― відповідає Наталія і починає промову на підтримку Кіпіані та Vivat, коли її знову перебиває Шуфрич:
― Я вибачаюся, носика можна закрити?
Врешті слово беруть члени комітету ― і Сергій Швець, і Тетяна Циба говорять про підтримку Кіпіані. А потім слово бере Нестор Шуфрич:
― На вашу думку, чи заборонена книга в цілому? ― а потім: Чи це було безумовне рішення про безумовну заборону? ― і далі: Так у вас питання не до Медведчука, а до суду? ― і нарешті: Я спробував купити книгу і не зміг. Якби не рішення суду, можна припустити, що навряд чи були б вечірні читання на Майдані. Ця ситуація сприяла реалізації вашого тиражу.
Оголошують перерву ― Шуфрич переймається, щоб рішення комітету не сприймали як втручання однієї гілки влади в іншу. Після повернення з нарадчої кімнати Тетяна Циба наполягає, що рішення суду ― неприйнятне, проте за прийняття рішення комітету з такою тезою голосує тільки вона. Коли бачить, як і Швець, і Шуфрич від голосування утримуються, здивовано піднімає брови.
― Поясню, як я бачу цю ситуацію, ― каже Швець. ― Проєкт рішення досить зважений, пані Тетяна підготувала… Ми маємо справу з вкрай важливою історією для історичної пам’яті українського народу, яку ще будуть досліджувати і журналісти, і фахові історики, і вона відіграватиме роль для розвитку українського суспільства…
Словом, Сергій вважає, що до заяви комітету треба підійти зважено, тож радить спрямувати проєкт у Головне юридичне управління парламенту, щоб юристи його оцінили. Шуфрич пропонує ще більше ― для початку вияснити, чи має комітет компетенцію робити таку заяву й оцінювати рішення суду.
― Та кого ми дуримо? ― не витримує Тетяна Циба. ― Нам не треба головне управління, щоб знати, що нам не можна втручатися в діяльність суду.
Голосують за варіант Швеця ― отримати оцінку юристів. Вахтанг бере фінальне слово:
― Ваше рішення ― це втеча від рішення. Це вже не перша спроба Медведчуком заборонити книгу ― він уже вимагав заборонити «Нарцис» Дмитра Чобота, і цю заборону скасував тільки Верховний Суд України. Судова система цьому тільки сприяє. Суддя однозначно вийшла за межі позовних вимог, мені взагалі заборонили говорити про справу Василя Стуса. І ваша втеча від рішення зараз є втечею від відповідальності. Ви займаєтеся політикою. А Медведчук може написати свою книжку про п’ятьох дисидентів, яких він захищав і які давали про нього негативні відгуки. Думаю, важливо написати про те, чим займалися в Радянському Союзі. Але справа пізнання минулого точно не залежить від дарницьких судів.
Нестор Шуфрич закриває засідання з цього питання. Рішення щодо заяви знову немає. Розгляд апеляційних скарг почнеться не раніше ніж у січні, а то й у лютому. Врешті, для історії це значення не має.