Пошуки в темряві
— Ми з акторкою Лесею Бонковською почали шукати статті в інтернеті про те, як показувати фільми незрячим. Дивилися, як озвучують фільми американці, англійці. Я пропускала правила тифлокоментування через себе і змінювала їх, бо є свій досвід життя в темряві.
Радитися тоді в Україні не було з ким. Такого тут ще ніхто не робив.
Тифлокоментування — це звуковий опис того, що показують на екрані. Такий коментар звучить у паузах між діалогами чи іншими звуками. Це єдиний спосіб показати фільм незрячим. Ангеліна таки побачила свій перший мультфільм, як і багато інших дітей. То був «Сонячний коровай», перший в Україні мультфільм з тифлокоментарем.
— Люди, які бачать, не можуть зрозуміти, що потрібно пояснити нам, незрячим, — каже пані Оксана, її голос завжди чіткий і дзвінкий, — є таке правило — не робіть нічого для нас без нас.
Її улюблена вправа — садити людей спиною до екрана і вмикати мультфільм. Весела музика, звуки, схожі на замітання віником, шум, динаміка… Потім вона питає, яка там пора року, хто і що робить. Тішиться при кожній відповіді, бо майже завжди вони неправильні. Потім вмикає той самий мультфільм, але вже з коментарем. На фоні музики приємний жіночий голос починає розповідь: «Літо. На лісовій галявині стоїть хатка козлика. До хатки під'їхав на самокаті ослик, друг козлика. Але що це за дивні звуки? Ослик зазирнув через вікно і побачив, як козлик щосили надуває повітряну кульку…» Тепер усе зрозуміло.
Для того, щоб так було, спочатку команда вибирає фільм, домовляється з режисером про авторські права. Потім визначає паузи і пише лаконічний текст, який пояснює те, що відбувається на екрані. Далі записують коментар у студії, тестують і виправляють помилки.
Його вмонтовують до основної звукової доріжки у фільмі, але є й інший спосіб — зробити опис до фільму окремим аудіофайлом, а потім транслювати його разом з фільмом. Так робить ініціатива «Доступне кіно». Щоб не купувати спеціальне обладнання в кінотеатрах, команда розробила додаток для телефона «Earcatch». Сьогодні з ним можна подивитися близько 50 фільмів, тому що до них зроблено тифлокоментар. На сайті львівської філії Української спілки інвалідів, над яким працює Оксана Потимко і її команда, можна знайти менше ніж 100 фільмів і мультфільмів з тифлокоментарем. Це все, що можуть побачити українські незрячі. Приблизно стільки ж стрічок було знято в Україні тільки за минулий рік.
Про те, щоб встигнути за темпами розвитку світового кінематографа, мова не йде. Грошей для того, щоб робити фільми доступними, в українському державному бюджеті не передбачено взагалі. Про це розповідає Вікторія Лучка, співзасновниця ініціативи «Доступне кіно»:
— Для цього не передбачено ніякого фінансування від держави, але якщо власники фільму чи прокатники мають бажання і бачать у цьому цінність, то вони можуть з власного бюджету покривати створення доступних форматів. Ми отримували фінансування від Українського культурного фонду, також працюємо з фестивалями, наприклад Docudays. Було і таке, що власники фільмів чи прокатники зверталися до нас і покривали витрати на коментар з власного бюджету. Наприклад, для фільму «Пульс».
Коли настає прем'єра
Переважно робота над фільмом забирає кілька місяців і відбувається після його виходу на великі екрани. Аж потім роблять прем'єру з тифлокоментарем.
Щоб прийти на одну з них, шукаю потрібні двері, зосереджуюся. Звуковий маячок над входом — єдиний орієнтир, за яким мене направили. Потрапляю в приміщення з маленьким коридором і трьома кімнатами. Це реабілітаційний центр. Всередині тьмяно, але мені пропонують увімкнути світло. Жартують, що воно тут особливо нікому не треба. Будемо дивитися фільм «Пекельна хоругва, або Різдво козацьке». У ньому багато спецефектів і незрозумілих звуків. Якщо уявити, що можеш тільки слухати.
Зазвичай на такі прем'єри приходять незрячі, їхні друзі чи ті, хто супроводжує. Тому Вікторія Лучка каже про важливість додатка з окремим звуковим описом для дотримання прав незрячих:
— Якщо ми говоримо про покази в кінотеатрах, то це дуже важливо, адже не потрібно робити покази конкретного фільму окремо для незрячих, а незряча людина може піти на будь-який сеанс фільму в кінотеатрі, разом зі своїми друзями, родичами, коханими і подивитися кіно, до якого створено звукоопис.
Усе, що для цього потрібно — телефон з додатком.
Голос
«Хтось вистуджує воду», — каже Славко Нудик і задоволено усміхається крізь вуса. Він дує на горнятко з гарячим чаєм. Коментувати дії людей — то вже звична для нього справа. Робить це безкоштовно, каже, що робота має бути в кайф. Він — один із солістів «Піккардійської Терції». Пан Ярослав озвучує деякі фільми, а іноді бере участь у створенні коментарів.
— Коли ми бачимо, в нас багато питань зникає. Ми бачимо, як людина одягнена, а це важливо, — каже Ярослав, він не говорить майже жодної фрази без жарту, але зараз серйозний. — Коли ми пишемо текст, то з Оксаною переважно. Вона незряча, а я бачу і все їй коментую. Шикарний тренінг, поруч лежить словник синонімів, і ми разом добираємо потрібні слова. Я сам довго не можу дивитися фільм із заплющеними очима, деколи змушую себе це робити.
Текст для деяких фільмів, наприклад, «Позивного Бандерас», писала Леся Бонковська, акторка театру імені Марії Заньковецької. Цей фільм показують через тиждень після «Пекельної хоругви», цього разу у приміщенні реабілітаційного центру «Галичина».
Жінка, яка слідкує за всіма, хто прийшов на кіно, довго і прискіпливо дивиться на мене. Врешті, питає, чи я зряча. Пояснюю їй, що сьогодні не буду дивитися фільм очима. Радить просто заплющити їх, але я сідаю спиною до екрана.
Бачу перед собою чийсь великий пакет з прапором України і пару, що тримається за руки, перешіптується. За весь час роботи зауважую, що серед незрячих багато пар. Мабуть, двом легше порозумітися в темряві.
«Смерть ― моя добра подруга». Як Назар Гусаков зі спінальною м’язовою атрофією робить Львів більш інклюзивним
Без жалю
Цього разу на показі більше молоді, один з них — Роман Фещак. Йому 22. Коли питаю про фільми, згадує, як уперше по-справжньому подивився «Гаррі Поттера» — до того бачив його без тифлокоментаря, вже коли мав поганий зір. Фільм виглядав як звичайний аудіофайл — звукова доріжка в одному з телеграм-каналів для незрячих. Інших частин не знайшов, тому бачив тільки перші дві, з коментарем російською мовою. В країни-сусіда таких фільмів значно більше, ніж у нас. Роман іноді дивиться фільми онлайн, але більше любить такі покази, як сьогодні:
— Тут можна і подивитися фільм, і обговорити. Це ж той самий кінотеатр. Чомусь люди ходять у кінотеатри, хоч можуть собі банально подивитися фільм на ліжечку з горнятком кави і ноутбуком, це так само і для нас, — пояснює.
Він добре пам\'ятає час, коли бачив. Тоді любив малювати. Потім на малюнках з\'являлися чорні контури, щоб було видно зображене. З часом зір погіршувався, а контури на малюнках ставали все грубшими, так він міг бачити те, що малює. До 8 класу зір зник повністю. Майже 50 альбомів з дитячими малюнками залишилися лежати в столі.
Щоб учитися самостійності заново, в 10 клас пішов до Львова, в спеціалізовану школу номер 100. Усе, що відбувалося там у перші дні, викликало тільки подив. Дві дівчини йдуть по коридору. Самі, без супроводу. Сусід по кімнаті робить собі каву. Сам, без чужої допомоги. Він думав, незрячі не можуть давати собі раду. До того знав такого тільки себе. У десятому класі вчився двічі. Зараз здобуває дві вищі освіти — психологічну у Львівській політехніці і медичну в Львівській медичній академії імені Андрея Крупинського. Він каже, що головне — щоб таких, як він, розуміли, а не жаліли.
Після кількох років роботи з незрячими так само каже і Славко Нудик. Він створив різдвяний концерт «Казка на білих лапах», у якому з «Піккардійською Терцією» співають незрячі діти.
— Я цілу ніч не спав, думав над промовою до того концерту, бо пацани кажуть: «Давай, чувак, ти придумав — йди, говори». Я тоді перед виступом сказав, що цих дітей не треба жаліти, вони не хочуть цього. Незрячі не чекають на співчуття, у них все добре, діти просто хочуть поділитися різдвяною радістю…