Говорять – цікавитися життями, не схожими на наші, – нормально. Ненормально – робити вигляд, начебто їх не існує, наче всі ми народжуємося, живемо і помираємо за одним і тим самим шаблоном.
Добровільність – головна риса бібліотеки як для “книг”, так і для читачів. Кожен і кожна обирають ту книгу, яка їм найцікавіша. В “бібліотечній залі” EdCampу найбільшою популярністю користуються “книжки”: чоловік із інвалідністю, гей, мама гея. До Олександри, ромської активістки, підсідає мало хто – дехто потім зізнається, що не зрозуміли самого слова “ромні”. Багато хто потім шкодує, адже тема освіти ромських дітей актуальна для шкіл у багатьох регіонах.
На відміну від традиційного формату Живої бібліотеки, де читач і “книга” знаходяться тет-а-тет, на EdCamp\'і читання – колективні. “Так навіть комфортніше”, – зізнається дехто і з читачів, і з “книжок”. Бути з непростою людською історією сам-на-сам – нелегка справа.
“Це як із кавою: хтось може пити рістретто, а в когось і серце зупиниться, – говорить співорганізаторка Живої бібліотеки на EdCamp'і Анна Шаригіна, віце-президентка харківського жіночого об’єднання “Сфера”. – Групові читання можуть бути легшими і підходять, якщо треба охопити більшу аудиторію.А хтось підходить до чужих історій і нових знань обережно, потроху. Таким людям (а також у роботі зі школярами) я би радила починати з документальних фільмів – це дає емоційну дистанцію. Для початкової роботи з темами дискримінації – це прекрасний формат.
Якщо обрати фільм помірковано, “без надриву”, і почати обговорення з нейтрального питання “які ваші враження від фільму?” – це дасть можливість вийти на ті питання і теми, на які багатьом досі важко виходити “просто так”. Круто, якщо є можливість запросити до обговорення людину, яка такої дискримінації зазнає. Наприклад, в обговоренні фільму про трансдівчинку на EdCamp'і у нас брала участь трансжінка Настя Домані – дехто з тих, хто чув її зранку, потім прийшли “дочитати” її історію на Живу бібліотеку”.
Дехто з учительок готується “дочитувати” історії й після закінчення сесії. Записують телефони і фейсбучні контакти “книжок”, питають, чи можна задавати питання, запрошувати до школи.
“Я думаю, якщо я прийду до школи розповісти про свою юридичну кар’єру, – це зруйнує дітям (та й учительству) міф про те, ніби роми не можуть бути представниками якихось професій чи взагалі здобувати освіту, – говорить Олександра Коряк. – Але проблема з ромською освітою справді існує. Хтось знаходиться за межею бідності, й діти змушені працювати з малого віку; хтось не має документів – ці ситуації можна розв’язати, але треба працювати над ними. А хтось не дає дитину до школи, бо боїться, що її там будуть цькувати, і як правило – не помиляються. Я вчилася в юридичній академії і все навчання вимушена була просити викладачів та студентів не використовувати ромів як постійний приклад, коли мова йде про певні злочини, вдаватися до інших асоціацій і метафор”.
Міфи й упередження, базовані на незнанні, – проблема, про яку добре знають не лише в ромській спільноті, а й у багатьох інших вразливих групах. “З одного боку, в наш час серед адекватних людей уже не існує міфів про євреїв і “сіонську змову”, – говорить натхненник руху ЕdCamp в Україні, радник міністерки науки й освіти Олександр Елькін. – А з іншого, відгомони всього цього живі, я колись навіть сумнівався – чи маю право я, єврей, займатися реформою української освіти? Але цей страх, який мені нав’язаний якимись медійними міфами, – це спроба вкрасти у мене мою Україну. На щастя, Україну формують абсолютно різні люди, і добре б нам привчити дітей до необхідності конструктивно знайомитися з іншими”.
За дослідженнями Freedom House, лише 5-10% людей в Україні говорять, що знайомі з геєм або лесбійкою, і ще 5-10% – думають, що знайомі. Більшість респондентів зізнаються: жодного разу не мали можливості поговорити про сексуальну орієнтацію та гендерні ідентичності в безпечному оточенні, з людьми компетентними, тим паче – із особистим досвідом.Звідси – страхи та домисли.
Можна припустити, що аналогічна ситуація має бути зі ставленням і до людей і з інших вразливих груп. Адже наші страхи зазвичай і базуються на необізнаності.
“Нещодавно мене на вулиці побачив якийсь хлопчик і крикнув “Воу, а що це?!” – розповідає Леонід Балдін. – Мама його вдарила, мовляв, не можна, це ж “інвалід”! А я б хотів, щоб ставлення до мене у дитини базувалося не на страху, що її вдарять, а на тому, що нам цікаво поговорити.
Є ще й така штука, що люди часто не знають, із якими реальними проблемами зіштовхуються інші. От, наприклад, про пандуси ніби всі вивчили, а є ще питання про туалети. Або про транспорт. Або просто про те, як непомітно втекти з концерту, який тобі “не зайшов” – на своїх двох це легко, а на візку без інфраструктури залу – неможливо”.
Знали б – можливо б, більше долучалися до якихось змін, вважає Балдін.
“Форма, яка запрошує людей говорити одне з одним, завжди буде успішною, – переконана Юлія Білик, соціальна педагогиня з вінницької гуманітарної гімназії №1. – Розумієш, що те немислиме, про що пишуть ЗМІ, направду знаходиться поруч із нами".
"Діти часто не сприймають особистість інакших. Той, хто виділяється чимось, стає об\'єктом насмішок, і саме від учителя залежить, у що це виллється далі. Якщо першими “книгами” для учнів будуть сторонні дорослі люди – можливо, в майбутньому обговоренні складних тем наважаться говорити і самі діти”, - говорить Юлія Білик.
Олена Глоба, мама ЛГБТ-активіста й правозахисника Богдана Глоби, розповідає, що в той час, коли вона ще не могла прийняти й зрозуміти свого сина, він отримав допомогу саме від учительки. “Я їй усе життя буду вдячна, вона стала йому заледве не другою мамою, – говорить Олена. – Це був складний для Богдана період – усвідомлення себе, конфлікти із нами, родиною, – і тим, що він пройшов його живим та здоровим, він завдячує саме вчительці, Світлані Дмитрівні. Якби таких Світлан було більше, життя наших дітей інакше б складалося”.
Василь Маліков, викладач історії української культури в Харківському політехнічному інституті, переконаний, що заборона говорити з дітьми в школах про сексуальну орієнтацію – лицемірство. “Викладачі, вчительство – вони говорять, просто не напряму і здебільшого в негативному руслі. Тобто, в негативному – можна, а в безоціночному ні? Це лицемірство. Саме звідси виникає мова ненависті, звідси – групи молодиків, котрі нападають на мирні акції”.
Говорить Василь і про те, що серед його знайомих геїв та лесбійок, звісно ж, є шкільні та вузівські викладачі. Але практично всі вони змушені приховувати свою орієнтацію. “Це цинічно, – говорить Василь. – Суспільство змушує їх це приховувати, бо вони начебто несуть якусь загрозу дітям (що, безумовно, не так), у той час як насправді під загрозою - самі вони. Адже бувають випадки і погроз родині, і фізичних нападів, і психологічного тиску”.
Анна Шаригіна говорить: є проблема булінгу не лише дітей, але й дорослих. Та дітям захищатися важче.”Несуттєво, цькують дитину через зовнішність, інвалідність, секусальну орієнтацію, котру вона лише почала усвідомлювати, етнічну чи релігійну приналежність. Учителі повинні говорити про різноманітність світу й захищати всіх своїх учнів та учениць”.
В опитуванні “Навчати і навчатися: куди і як зростати українському вчительству”, проведеному Міністерством науки й освіти та ГО “EdCamp Україна” влітку 2018, педагоги зізнаються, що потребують фахової допомоги в ситуаціях, коли: дитина стає об’єктом цькування (29% опитаних), необхідно допомогти інтеѓруватися в класі дитині з особливими освітніми потребами (31%), дитина з інвалідністю перебуває у неформальній ізоляції в класі (12 %), діти з нетиповою зовнішністю стають об’єктами жартів, висміювання (17%) тощо.
Методика “Живої бібліотеки”, переконані її учасники та учасниці, може стати одним із тих інструментів, які допоможуть учительству з цим працювати. Організатори самі мають вирішувати, кого їм запросити на роль “книжок”, чиї історії будуть цікаві й корисні шкільній спільноті.
“Від цькування та інших проявів дискримінації, від постійного приховування своїх поглядів, або вподобань, або приналежності до певної групи (етнічної, релігійної) потерпають не лише учні, а й учителі, батьки, – переконаний Василь Маліков. – Тож чим більш толерантна школа – тим комфортніше усім членам її спільноти”.
“Нас питали, чи ми не боїмося, що вчительська аудиторія не всі наші “книжки” прочитає спокійно та адекватно, – говорить Анна Шаригіна. – Але ми побачили, що вчителі й учительки, котрі збираються на EdCamp'і, налаштовані, перш за все, на комунікацію з дітьми. Їм важливо справді розуміти, і про що діти говорять між собою, чим цікавляться, і – через що дитина може зазнавати булінгу, переслідувань, що може її тривожити.
І тому для них усі “незручні” теми – це поле для роботи, для цінного і ціннісного контакту з дітьми. Знаєте, особисто мені це дає велику надію”.
Провести Живу бібліотеку на EdCamp’і громадським організаціям “Сфера" та "Громадська альтернатива” допомогли Фонд "Пам'ять. Відповідальність. Майбутнє", NDI — "Національний демократичний інститут" та Посольство Великої Британії в Україні