1 лютого о 17.30 на вулицях Авдіївки жодної людини. У повній темряві ми з фотокором Максом Левіним ідемо з лікарні до «дев’ятинки» – це будинок, який найбільше постраждав від обстрілів в Авдіївці. Оминаємо «вириту» «градом» яму на подвір'ї школи №7. Тут лежать ще «свіжі» уламки від вчорашнього обстрілу. Час-від-часу небо над нами зблискує, а через декілька секунд чути глухе приземлення мін.
За хвилин 20 таки знаходимо потрібну дев’ятиповерхівку. Підсвічуючи ліхтариком піднімаємось сходами. «Здесь живет семья. Не ломайте», – повідомляють надписи на дверях квартир.
Помешкання, у якому нам доведеться заночувати, не підключене до генератора – ближче до опівночі тепло батарей згасає, і квартира дубіє від холоду.
За п’ятнадцять четверта ранку я прокидаюсь від обстрілів. Чути, як поруч розривається снаряд.
***
Вранці 2 лютого біля нашого під’їзду «припаркувалися» три танки і кілька карет швидкої. Подвір’я пронизує потужний звук дизеля. Замурзані танкісти кожні пару годин прогрівають бойові машини. На відміну від «місцевих» військових, танкісти виглядають справді «підмороженими». Навколо техніки кружляє священник в незвичній для цих місць, цивільній чорній рясі. Окроплює «мІшок» святою водою і стиха промовляє слова молитви. Поряд чатують військові з автоматами.
Солдати розповідають – цієї ночі міна влучила у приватний будинок поряд з нашою дев’ятиповерхівкою, снаряд розбив фасад і дах.
***
Неподалік від міської адміністрації зібрались близько тисячі людей. Тут евакуюють охочих. Автобус із п’ятнадцятьма дітьми і сімома дорослими вже заведений, людей вивезуть у санаторій в Слов’янську.
Фотокори знімають, як маленька дівчинка виводить серце на вікні автобусу.
«Зачем вы сюда с камерами, зачем детей снимать?! – волають проводжаючі. – У нас горе здесь. Вы думаете легко детей отправлять?! Вы думаете это цирк?!».
Заклопотана жіночка, не зважаючи на крики, вписує у зошит прізвища охочих виїхати з міста. Серед них Валентина – жінка літнього віку, що працює у місцевому храмі.
«Я очень напугана, – зізнається вона зі сльозами на очах. – Я перенесла инсульт, а когда несколько дней тому начали стрелять, потеряла сознание. А я же одна живу, дочка умерла от рака в 2013 году. Так ко мне приехал врач, сказал, что мне нужно уезжать. Вот я пошла сегодня, записалась на эвакуацию, меня поставили в очередь».
Посередині між адміністрацією і «дев’ятиною» розгорнули відкритий пункт гуманітарної допомоги. Нам з Максом таке розташування здалось доволі небезпечним.
«Сюда же могут прилететь снаряды, это же совсем рядом с «девятиной», – питає наш фотокор у старшого з ДСНСників. Саме він очолював ремонтну бригаду, яку обстріляли вранці.
«Я вас прошу, местные по своим же слили, что тут военных нет, только МЧСники и гражданские. Они же там не глупые по мирным стрелять. От этого потом не отмоешься», – переконує нас рятівник.
На території наметового містечка можна отримати гарячий чай і їжу. Окремо, співробітники «Карітас» (благодійний фонд при УГКЦ – LB.ua) видають продукти і ліки. Охочих отримати – кількасот. Деякі закидають на візки одразу по кілька коробок із гуманітаркою.
«А ты корреспондент?», – запитують у мене троє дітей: Марина, Влад і Максим. Вони гріються чаєм у центрі допомоги. Сюди прийшли без батьків, ті зараз на роботі. А от школа не працює.
«Я пришла покушать, тут гречку дают. У меня дома остался последний пакет риса, и все. Я с мамой живу – у нее нас пятеро, уже все постарше. Мы только на ее пенсию живем», – розповідає восьмикласниця Марина. На худенькій дівчинці висить ядучо-червона шуба, а волосся сховане під куценькою шапкою.
«Родители говорили, что если будут сильно стрелять, мы поедем к бабушке. Она недалеко, тут в Очеретино живет», – перебиває подругу 9-річний Максим. Посміхаючись, хлопчик кліпає великими карими очима.
«Розступітьсяяя», – на майданчик в’їжджає вантажівка із хлібом. Люди розштовхують один одного, простягаючи руки, щоб швидше вхопити хлібину.
«По черзі! Першими діти», – відтискають натовп військові.
35-річний Андрій з сином на плечах проштовхується до виходу.
«Хух, вот это сумасшествие», – сміється він.
Андрій працює на коксохімічному заводі: «Я на самом деле пришел сюда просто, чтобы посмотреть на этот дурдом. Люди за хлеб дерутся, ужас! А мне хлеб дали потому, что я с ребенком стоял. Сейчас его отдам кому-то. У меня дома все есть – и свет, и вода, и тепло, все автономно. Но поймите, сейчас же не такая уж и катастрофа. В прошлом году нам семь месяцев отключали электричество. Люди собирались под домом, разжигали огонь, вместе готовили еду. Все обстреливали – вот на этом перекрестке лежал труп женщины. Но не было ни «гуманитарки», ничего. А сейчас почему-то такой ажиотаж, журналисты, волонтеры».
Розпрощавшись із Андрієм, йду на пошуки Макса. У волохатій шапці з рогами він привертає увагу усіх місцевих. Хтось погрожує дати йому «межи роги», а хтось просто лякається невідомого «чорта».
«Откуда это ты такой рогатый, – запитує перехожа. – Ааа, из Киева. А то если бы из России нужно было бы рога пообламывать. Они мрази такие! Что делают здесь, сволочи!».
«А я хочу, чтобы ушли все, кто здесь не родились. Зачем они сюда пришли, чтобы квартиру мою забрать? А хрен им. Пусть идут защищают свою землю, там где они родились. Мне все ровно, Захарченки, или эти (украинские военные, – LB.ua), мне просто не нравится люди с автоматами! А если они хотят добро сделать, так пусть нормально – отдельную палатку для детей поставят, что это за безобразие, мерзнуть тут», – кричить у камеру інша жінка, незадоволено опускаючи кутики губ.
«Ну-ну, а кашу ты чью пришла жрать? Не нравятся ей ЗСУ!», – гаркають на неї жіночки поруч.
***
Залишивши гуманітарний пункт, ми разом з ООНівцями і головою Донецької обласної військово-цивільної адміністрації Павлом Жебрівським вирушаємо у стару частину Авдіївки. Цей район найбільше потрапляє під обстріли.
Вузенькою вуличкою тягнеться вервиця з маленьких хаток. В одній із них живе пенсіонерка Валентина Петрівна. Міна впала прямісінько на ґанок її хати.
«Прилетело вчера в восемь утра», – плаче Валентина Петрівна і витирає брудною хустинкою очі.
Подвір'я бабусі зруйноване, лежить обвалена цегла, дошки.
«Це ж я совсем одна. Сыночек один в России, а другой на Ломоносовой живет. Заходит иногда. Все деньги на лекарства уходят. Не знаю, как пенсию получить, банкоматы не работают», – каже вона.
«Ну, головне, що ви жива і ціла», – плескає Жебрівський бабусю по плечах і вручає їй дві буханки хліба і дві консерви. ООНівці передають постраждалій теплий коц і білизну.
Губернатор стверджує, що хати, які постраждали від обстрілів, вдасться якось відновити.
«Ви ж бачите, ці будинки і до обстрілів були не в найкращому стані. Котеджі ми з них не зробимо, але найважливіше, щоб полагодити дах і стіни, ми матеріали привеземо. Сьогодні з 7.30 сапери були готові проводити ремонтні роботи, але близько 10 години обстріляли бригаду. Ми працюємо, щоб встановити режим тиші. При повній тиші за чотири-шість годин можна буде відновити найосновніше», – пояснює він.
На гуркіт машин повиходили сусіди. Люди намагаються привернути трохи уваги губернатора і поскаржитись на проблеми.
«Вчера грады ложились. Как началось, я к стенке прижалась и сидела. Рядом за нашим домом разорвался снаряд, – розповідає місцева мешканка Надія Володимирівна. – Вчера на улице убило женщину и ранило мужчину... Но... я не хочу уезжать, я дома хочу. Да и еще боюсь, как уеду, так не будет уже чего возвращаться».
Вислухавши жінку, Жебрівський обіцяє допомогти «чим зможе», сідає у чорну «тойоту» та їде у справах. ООНівці лишаються, щоб продовжити «обхід постраждалих».
***
Вже в дорозі на Костянтинівку, на околицях траси помічаємо більше десятка воронок. Назустріч нам проїжджають гаубиці.
За кілька годин дізнаємось, що майданчик, на якому розташовується пункт гуманітарної допомоги обстріляли. Двоє місцевих загинули, іноземного журналіста поранили.