Воювати довелося до грудня 2014 року, оскільки під час однієї з бойових операції наша машина із розрахунком ПТУР наїхала на ворожу протитанкову міну. Отримавши серйозні поранення ніг та голови, лікувався майже рік. Згодом повернувся на фронт захищати Україну, хоча не у якості солдата. Мені доводилося виконувати різні штабні функції, з часом держава відзначила почесною нагородою.У серпні 2016 року був змушений повернутися в столицю для свого звільнення із силового підрозділу, позаяк за результатами ВЛК був не придатний до військової служби. Однак я продовжував активно долучатися до військово-патріотичного виховання молоді, здійснення волонтерської допомоги військовим.
Під час поїздки в метро я побачив дівчину з орденом перемоги на рюкзаку. Маючи глибоку повагу до справжніх ветеранів Другої світової війни я вважаю, що носіння радянських нагород мають лише право ті хто їх заслужив своєю кров’ю. В іншому випадку це не повага до них та ознака «співчуття» до терористів на Донбасі. Останні надзвичайно полюбляють таку символіку.
Підійшовши до дівчини, поцікавившись навіщо вона її носить, отримав агресивну відповідь, притаманну сепаратистам під кінець анексії Криму та початку російської агресії на сході: «Атстань, ета память а дєдушкі, что хачу то й нашу…". Зрозумівши, що це завуальована ватніца в моєму рідному Києві, яка носить нагороди виправдовуючи це просто пам'яттю, згадав тисячі вбитих наших воїнів людьми із такої символікою. Які прикриваючись пам'яттю про ветеранів ховали свою ненависть до українців.
Зауважив, що нагорода її дідуся і йому її носити. Дівчина відреагувала криком та істеричною вимогою щоби я від неї відчепився. Не розібравшись у ситуації, у конфлікт втрутилася компанія молодиків. Понад семи осіб почали силою мене штовхати й один наніс удар у лице. У свій захист завдав пару ударів, після чого на мене посипався незліченний град кулаків.
На щастя вагон зупинився, я вибіг на перон, де мені й далі наносили удари у голову та тілу. Як потім з’ясувалося в бійку втрутився працівник поліції, якого я ненавмисно ударив, не усвідомлюючи що він розбороняв. Після отриманої значної кількості ударів, я не міг контролювати ситуацію, також вдалося в знаки отримане на фронті поранення.
Наприкінці мене скрутили і відвели до кімнати міліції, де перевіривши мої документи знайшли посвідчення міліціонера, яке у мене було після оформлення у свій добровольчий підрозділ. З’ясувавши, що я не «мєнт», а доброволець вони почали морально давити та погрожувати тюремним ув’язненням за напад на поліцейського. Розказували як у тюрмі зі мною блатні будуть робити те, що зазвичай вони роблять із «мусорами»", а «ваш Майдан потрібно було танками задавить, бо із — за вас уся ця війна».
Будучи злим після бійки та тим, що я чув антидержавні репліки від людей, яким наша держава платить я пояснив, що робив із їхніми думками й де їм місце, навіть не на «зоні», а по життю. Мене доправили в райвідділ і більш ніж шість годин тримали в наручниках. Кожен переатестований працівник райвідділу вважав за потрібне виказати мені, що потрібно було зробити із «майдаунами» й що добровольців потрібно або пересадить або розстріляти.
О другій ночі отримав обвинувачення за 296 ст. та 345 ст. Причому покази свідків виявилися написані під диктовку та не містили інформації про мій конфлікт із дівчиною із-за радянської символіки. Свідки неправдиво зазначали, що я її просто почав ображати. Після кількох днів в ІТТ суд встановив мені два місяці домашнього арешту, хоч слідчий просив два місяці СІЗО. Зараз продовжуються суди й не відомо ще чим закінчиться це, оскільки мені загрожує від двох до п’яти років позбавлення волі.
Амністія учасникам АТО, насамперед, крок до справедливості. Статус УБД підозрюваного для поліції, суду та прокуратури це каталізатор, де проявляється їхня суб’єктивність: «Якщо воював — значить винуватий і тебе необхідно посадити та ізолювати». Часто вирок виноситься, не вивчаючи детально справу, тому саме амністія учасникам АТО необхідна для того, щоби люди які несправедливо були засуджені змогли отримати свободу.