– Синку, у нас тут кладовище недалечко зовсім, Танюша через нього по водичку ходить, стежка там є. І родичі там наші поховані. Якось обстрілювали нас сильно, на кладовищі аж надгроб’я в повітрі літали, страх. І одна оця, як її там називають, одна снарядина сторчить прямо в нашій могилці. І шо його робить, не знаємо. Витягати страшно, раптом розорветься. Поприбирати на могилці не можемо навіть – боїмося. Так і заростає потроху. Може, когось військових попросити, щоб витягли оту міну? Воно ж як недоглянута буде стояти могілка, то люди почнуть поверх хоронити, ми цього дуже боїмося.
Школа
За парканом школи гіркою складені мішки з піском. В холі - головний стратегічний запас. На стіні в школі дві картини - одна з типово карпатським краєвидом: гірська річка в тіні височезних ялин; інша - з типово російським: озеро в лісі, берези, тепло-жовті кольори.
На стінах незвичні для нас червоні і зелені наліпки. Червоним позначені місця в коридорах і класах, де стояти під час обстрілу небезпечно. Коли перестрілки стають занадто гучними – діти шикуються вздовж зелених стрічок. Напряму від школи до лінії зіткнення - від 1 до 2 км. Сюди долітають навіть прості автоматні кулі.
На уроці української мови вчителька 2-Б класу проспівує голосні звуки: ууууу, ааааа, єєєєєєє.
Над дошкою - портрет Тараса Шевченка. Під нею – електричний обігрівач. Дітей небагато: більшість хворіє, кінець вересня – сезон захворювань.
Тетяна Медвєдєва заводить Богдана в сусідній кабінет – до логопеда. На основні заняття він сьогодні не пішов – після тижня кашлю, мама вирішила залишити дітей «вдома». Правда, лишатись «вдома» виходить дуже умовно. Для того, щоб призначити лікування, їм доводиться чимчикувати пішки близько двох кілометрів до поліклініки. До школи трошки ближче – 1.6 км. Та й велосипед допомагає – його Тетяна використовує як дитячий візок. Богдан на рамі, сумки і рюкзаки на кермі.
– Вот это вчера ехали-ехали, вижу колесо совсем спустило. Боооже, что ж делать? Я и мужчин просила уже подкачать – еле насос нашли. Пробито! Хорошо нашелся хороший человек – заклеил нам камеру. Без велосипеда мы, как без рук – пока до дома дойду с вещами, спина болит. Еще и Богдан плохо ходит – то ли не хочет, то ли не может. Не пойму. Вот так приду домой – и сижу, отдыхаю полчаса, пока спина чуть отойдет. А работа-то стоит.
Після обстрілу
В жовтні 2014 року на сусідське подвір’я прилетів снаряд. Хлопці в цей час саме обідали. Тетяна згадує, що як завжди припрошувала: «Богдан, сядь доешь, потом будешь бегать-играться». Богдан і Сашко в кілька секунд розминулися з ударною хвилею – побігли в іншу кімнату гратися.
– В окне аж оранжевым блеснуло. Стекла все повылетали, ребята кричат, испугались страшно. У Богдаши истерика – около часа не могла его успокоить. После этого они почти неделю сидели в подвале – я им туда и игрушки, и еду спускала. Сама-то в подвал не очень хочу лезть – если от взрыва его завалит, то там и останемся.
На момент інциденту Богданові було п’ять з половиною років. За спостереженнями мами, особливих проблем в розвитку дитини не було. Хлопчик, як хлопчик – говорив, мав побутові навички. Тепер мама чатує в школі зранку і до закінчення уроків – Богдан почав пісяти в штани. Виник конфлікт з вчителькою, вона не хоче займатися туалетними справами.
– Я прихожу как-то забирать его, около часу дня, а у него все штаны мокрые. И ноги уже холоднючие. И на это никто не обращает внимания. Что, сложно ребенка в туалет сводить? Мы после этого случая полтора месяца проболели – застудился сильно. Теперь вот сижу под классом – чтобы его в туалет сводить, если надо. Ну и переодеваю, если случилось что. Конечно, неудобно – ужас. Мы в коридоре, переодеваемся, дети вокруг бегают, все смотрят. На индивидуальное обучение, говорю, переведите. А мне директор говорит: "Справка нужна, чтобы основание документальное было". Без справки – никак. За справкой в Славянск нужно ехать. Это три часа в дороге и 300 грн – туда и назад. Откуда мне их взять? На лекарства часто не хватает.
Крім «туалетних» незручностей, Богдан тепер розмовляє як 2-річний малюк. Не вимовляє всі звуки. Мимоволі стрибає, махаючи руками, як пташка. На щастя, у школі є логопед. Молода дівчина, яка старанно виправляє помилки у вимові. З психологом складніше – він буває раз на два тижні. Від «Лікарів без кордонів». Зловити його Тетяні поки не вдалося.
Після відвідин поліклініки, Тетяна зі списком ліків заходить до аптеки. Довго перебирає альтернативи препаратам, призначеним лікарем. Для промивання носу, від кашлю, антибіотик – на весь список не вистачає коштів.
Тетяна котить велосипед з Богданом і сумками по довгій-довгій вулиці Первомайській. Сашко йде трошки попереду. Намагається ступати між узбіччям і гусеничною «стежкою» - слідами від важкої військової техніки на асфальті. Якщо дивитися по карті, ця вулиця – перпендикулярна лінії фронту. Будинок Медвєдєвих - за кілометр від основної дороги Красногорівка-Марїнка, яку раніше часто прострілювали. 1-2 кілометри від місця, де викопані бліндажі і ночами ходять ДРГ, тут в Мар’їнці здаються запорукою спокою. Майже тил.
– Мы все время, до того обстрела, думали, что далеко от линии фронта, что нас не достанет, – говорить Тетяна і повільно котить велосипед в бік дому – подалі від «війни».