ГлавнаяОбществоВійна

"Все знают, что я люблю Украину"

На подвір’ї горить тільки одна лампочка, декілька величезних псів захлинаються від гавкоту. Ми з Людмилою Василівною, шкільною вчителькою села Кам’янка, стукаємо тут у залізну браму, хоча не сподіваємось достукатися. Вже пізній вечір, до лінії фронту – з десяток кілометрів, в таку пору більшість осель надійно замкнені зсередини. Але нам відкривають. На порозі – чоловік Людмили Володимирівни, Володя. І хоча про свій візит ми заздалегідь не попереджали – Володя запрошує до хати.

Людмила Володимирівна зустрічає посмішкою і вселенським оптимізмом – так, ніби ми принесли звістку про закінчення війни. Говорить:

– Любой человек, которого встречаю на своем пути, это – посланник Бога. Поэтому наши двери открыты.

Дорога Кам`янка-Гранітне
Фото: Макс Левін
Дорога Кам`янка-Гранітне

Людмила Володимирівна живе в селі Кам’янка, а працює в амбулаторії села Гранітне, яке є крайньою точкою, контрольованою українськими військами. Від Кам’янки до Гранітного 16 кілометрів жахливої дороги, з ямами в півметра, яку місцеві чомусь називають «шосейкою». Три блокпости, два з яких регулярно обстрілюють. Також – ділянка дороги в безпосередній близькості та видимості бойовиків (близько 300 метрів) поблизу останнього перед селом блокпоста – «полуторка». Цією ділянкою дороги остерігаються користуватися військові, хіба на високій швидкості – декілька машин вже було підбито. Людмила ходить нею на роботу як мінімум тричі на тиждень. З Кам’янки в Гранітне – вранці. Ввечері – назад. Пішки, потім, може «хтось підкине», потім знову пішки, поки не дістанеться кінцевого пункту – амбулаторії.

Людмила Володимирівна в амбулаторії
Фото: Макс Левін
Людмила Володимирівна в амбулаторії

– Мне в прошлом году «Врачи без границ» даже велосипед подарили, со скоростями, заграничный. Как-то я попала под обстрел, когда пешая была. После того я с велосипеда не вставала, боялась. Вот та дорога, от карьера до полуторки, от блокпоста до блокпоста – военные по ней боятся ездить. Она постоянно под прицелом. Гражданские, конечно ездят, относительно спокойно. А у военных маркировка, они только очень быстро проезжают. Я знаю, что даже командира дважды подбивали. Кто-то докладывает. Потом я на велосипеде еще раз под обстрел попала, еле успела добежать до укрытия. С велосипедом как-то не так страшно, быстрее крутишь, быстрее опасную территорию проезжаешь. Но с ноября месяца не езжу на нем.

Перед самою війною в амбулаторії з’явилася новенька машина. Як почалися «заворушення», Людмила випадково почула уривок розмови «місцевих активістів ДНР» – саме збиралися «увести» автомобіль. Переправити на той бік річки Кальміус, а там вже – непідконтрольна територія. Людмила Володимирівна швидко організувала «опір» – знайомі чоловіки допомогли зняти з авто акумулятор. Трохи згодом машину евакуювали в «безпечне місце». Автомобіль і досі перебуває там, не виїздить на чергування.

До війни село Гранітне підпорядковувалось Тельманово. Там знаходилась адміністрація району, районний відділ освіти, відділ соцзахисту. Відповідно з початком окупації декілька сіл Тельманівського району залишилися просто нічийними. Звісно, тут стояла українська армія. Але зарплати вчителям, лікарям та іншим категоріям держслужбовців не виплачувалися сім місяців. Більше півроку без підтримки фінансової, а найгірше – без моральної.

– Берите мойву, ребята, не так часто покупаем, но сегодня захотелось полакомиться, сколько той жизни, – припрошує Володя.

Ми сидимо на кухні, вечеряємо разом з Людмилою Василівною, яка щойно повернулася з Маріуполя. На столі крім мойви – суп з пшеничною крупою, домашні пончики, квашені огірочки. По-домашньому затишно і дуже тепло. В будинку Багмутів електричне опалення, а на кухні тепла підлога – за мірками Волноваського району церозкіш. Більшість хат досі опалюються грубами. До війни – на вугіллі.

– Как начались боевые действия, ребята перестали завозить нам уголь. Очень сложно проехать блок-посты, бывало даже заставляли весь уголь выгружать, чтобы проверить, не провозят ли чего запрещенного в кузове. Теперь, вот, дровами топят – все посадки в округе уже порубали. И военные, и местные. Уголь только как гуманитарку можно получить (Вугілля, в якості гуманітарної допомоги привозить UNHCR, агенство ООН у справах біженців - Авт.).

Людмила Василівна, вчителька початкових класів, згадує часи, коли зарплатню не платили більше півроку.

– Я навіть носила козяче молоко одному з вчителів. Чоловік проживає в селі Мирне (між Кам’янкою і Гранітним), разом з мамою-інвалідом, їм зовсім сутужно було. У нас хоч господарство є – свинки, кози, кури, кролі. Так і протрималися. Тільки ось коли світла не було по пару тижнів – це капєц (в трансформаторну підстанцію часто потрапляють під час обстрілів). І насос для води не працює, і телефони зарядити нема як. Я свій телефон дочці в Маріуполь передавала – заряджати. Але потім звиклися, рано спати лягали, зате відсипалися добре.

Людмила Василівна заходить в свій дім
Фото: Макс Левін
Людмила Василівна заходить в свій дім

Фото: Макс Левін

Фото: Макс Левін

Фото: Макс Левін

– И ложь, ужасная ложь, - каже Людмила Володимирівна. - Мне вот рассказывали еще в начале войны, что «Правый сектор» зашел в психоневрологический диспансер под Семеновкой (возле Славянска) и перестрелял всех больных, в том числе детей. Не могу вам передать словами свое состояние. Ужас. И тут такое стечение обстоятельств: я созваниваюсь со своей подругой, которая живет там, возле Славянска. А ее знакомая, оказывается, работает прямо в психдиспансере, причем именно в детском отделении.

- «Таня, так и так, вот, мне девочки рассказали, по новостям передали, что у вас там такой ужас творится», – говорю. Она мне перезванивает через минут десять: «военные действия где-то там происходят. Слышно, что стреляют. Как только начались обстрелы, всех детей спустили в подвал. То, что среди детей нет пострадавших, это 100 процентов. Есть информация, что один взрослый ранен был. Но даже непонятно, это пациент был или не пациент». Вот еще случай... В интернете выбрасывают: мол, ехали украинские солдаты, спросили одного местного мужчину К. (фамилию не указываем в целях безопасности) что-то, и за то, что он им ответил на русском языке, его побили. А эту информацию же легко проверить! Кто солдаты украинские? Те, что живут среди нас. Кто солдаты дєнэнеровские? Те, что жили среди нас. Российская армия – уже другой вопрос. Значит, председатель сельского совета Лавренюк берет этого К. и говорит: «едем искать тех, кто тебя побил, каждого тебе покажу, но мы их найдем. Все тут, на месте». Тот начал отнекиваться: «та не-не-не, не побили меня, пьяный был, упал». То есть, вы понимаете: конфликта не было, но информация-то уже пошла гулять.

П`яна жінка лежить біля недобудованої церкви. Місцевість між Гранітним і Волновахою
Фото: Макс Левін
П`яна жінка лежить біля недобудованої церкви. Місцевість між Гранітним і Волновахою

Наступного дня ми зустрічаємо Людмилу Володимирівну вже в амбулаторії Гранітного. Кабінетів, де можна приймати пацієнтів, лишилося всього декілька, решту будівлі з’їдає волога і пліснява. Під час потужних обстрілів 2014 року було пошкоджено дах двоповерхової амбулаторії. Вода стоїть калюжами навіть на першому поверсі. Картотека в дерев’яних шухлядках складена просто в коридорі – в найбільш сухому місці. В двох кабінетах навіть тепло, стоїть буржуйка – її розпалює зранку водій амбулаторії, який наразі не має транспорту.

Будівля амбулаторії
Фото: Макс Левін
Будівля амбулаторії

Фото: Маркіян Лисейко

Фото: Маркіян Лисейко

Фото: Макс Левін

Фото: Макс Левін

Фото: Макс Левін

Фото: Макс Левін

Фото: Макс Левін

Фото: Макс Левін

– Как только у нас начались военные действия, сразу поставки медикаментов от государства прекратились. Сейчас нам «Врачи без границ» наладили поставку медикаментов – уже нормально. Сначала они в основном медикаменты для ранений привозили – перевязочные, бинты, вата, перчатки. Думала еще: брать или не брать. Но из-за нескольких нужных нам – цифтриаксона, аугментина, решила взять все. А раненных нам не везут. Для ранений больше «скорая» работает. И везет или в Волноваху (48км), или в Мариуполь (около 60км). Правда, с кадрами у нас дефицит. Если одна медсестра заболевает, просто завал на приеме. Мне тоже лично говорили: «да что вы, в России такая зарплата…» Я им отвечала: что, за зарплату Родину продать? А многие же это слышали, и верили.

Фото: Маркіян Лисейко

Была история показательная. Заезжаю я уже в село (Гранитное), слышу – начинается обстрел. И хорошо же слышно, что из-за речки, далекооо из-за речки летит снаряд. Я вижу, где он разрывается. Прямо по селу бьют, по улице Горького. С дороги, с бугра хорошо все село видно.

- Я приезжаю на работу и говорю: «Девочки, не сойти мне с этого места, я вам перед Богом говорю: стреляли с территории ДНР явно, и по селу. Не по позициям, а по селу стреляли». Одна наша работница тут же берет телефон, звонит кому-то и говорит: «Нацики стреляют с бугра и прямо по селу». Я ей прямо так и сказала: «Ах ты ж лживая, бесстыжая!». И все, после этого она исчезла. Муж ее, все они сейчас в бегах. От меня же все скрывали, кто воюет на стороне ДНР. Знают, что я люблю Украину.

В коридорі стоїть низенький дідусь в коричневому кожусі. Він чекає на лікарку, щоб відвезти її на машині до онука, який захворів. Разом сідаємо в старенькі Жигулі та їдемо на край села, який найбільше обстрілюють.

Фото: Макс Левін

Людмила Володимирівна уважно слухає двохрічного хлопчика, лагідно примовляючи, як до власної дитини. В одній руці – фонендоскоп, в іншій мобільний телефон, щоб відволікти малюка від огляду. Восени 14-го року загинула його сестричка дівчинка Даша. Батьки поїхали у Волноваху у справах і залишили дівчинку у сусідів, в будинку неподалік. Село обстріляли вдень. Дівчинку вбило осколком міни, який залетів через вікно прямо в хату.

Фото: Макс Левін

Фото: Макс Левін

– Вы смелый человек, как минимум три раза в неделю идете по этой дороге, которую регулярно обстреливают, и не боитесь...

– Та ну, ребята, совсем я не смелая. Как-то прохожу блокпост, а навстречу солдат бежит. Думаю: странно, обычно даже документы не спрашивают, знают меня.

– Ми з хлопцями балакали і хотіли спитати вас. Невже ви оце ходите на роботу і не боїтеся?

– Боюсь, хлопці, боюсь.

А він так розсміявся,

– Як це; боїтеся і все одно йдете?

– Боюсь, ребята, но я знаю, что есть мой Бог, который меня хранит.

На самом деле, я очень верю. И знаете, если вы будете меня снимать, хочу, чтобы вы это услышали. Нужно чтобы Украина обратилась к Богу. Я верю: это поможет.

Наше село, Каменку, обстреляли всего один раз, осенью 14-го года. Но “Градами”, около 30 зарядов. Прямо центр села. Возле школы четыре приземлилось. Много домов зацепило. И около часу дня, как раз когда дети из школы должны идти. Их в тот день чуть раньше отпустили. Представляете: ни один человек не погиб и не был серьезно ранен в селе! Ни один. Слава Господу! Я думаю, это благодаря нашим сильным молитвам.

Діти йдуть в школу
Фото: Макс Левін
Діти йдуть в школу

Знаете, Бог отвечает на мои молитвы. Я молилась и говорила «Господи, я боюсь, мне страшно. Мне больше не на кого наедятся, кроме Тебя. Если Ты меня не защитишь, никто меня не защитит». И ощущение было такое странное, как будто вокруг стреляют, а я стою как под колпаком и оно от меня отскакивает.

Я еще помню, когда был самый первый раз обстрел. Тогда – из САУшек. Хотя нет, это был уже не первый раз…

Уже темно было, я вышла на бугор – чтобы лучше связь была. Звоню мужу, говорю: Вова, я пойду на «скорую помощь». Если будет у них вызов, то подвезут меня – приеду. Если нет, то заночую у них. А сама молюсь: «Господи, я очень хочу домой, не хочу здесь оставаться. Если ты меня сохранишь, дай мне еще больше желания идти домой». Только помолилась, вы знаете, такое желание появилось – «домой и все». И поехала. Тогда я на велосипеде была. Видел там мостик есть, ниже от блокпоста, который сейчас заминирован? Стреляли от него по прямой, прямо-прямо, как я понимаю, или Белокаменка, или Старая Ласпа. И очень громкий звук выстрела, это точно что-то тяжелое было, наверное, САУ. Потом я уже приехала, и спрашивала людей, все говорили, это, наверное, Ласпа. И стреляло два орудия в сторону Тельманово, а два орудия от меня наверх. Я не могу передать, что творилось в моей душе.

Если это ДНРовцы, что вы делаете?

- Люди очень боятся говорить о своей позиции, и тут боятся, и особенно там, в ДНР. Я не боюсь говорить правду, поскольку поняла, что Бог этого хочет. Мы молимся за мир постоянно. Когда были сильные обстрелы, собирались и по два-три раза в день в церкви и молились все вместе. Вы знаете, я и раньше любила Украину, хотя не очень хорошо историю знаю. Ведь мы с «московитами» всю нашу историю воевали. Но много всего скрывали, и нас просто делали врагами. Теперь-то я понимаю, для чего. И Грузию, другие страны Кавказа – всех же настраивали друг против друга. Для того, чтобы не было мира. Чтобы не было мира в регионах. А если мира не будет, все будут подконтрольны Москве.

Фото: Маркіян Лисейко

Мне очень много звони людей -, и с этой стороны, и с той. Я никогда не называю фамилий – боюсь, чтобы они не пострадали. Есть мужчина, живет на оккупированной территории, который только обстрел начинается, сразу звонит.

– Владимировна, по Гранитному бьют?

– Да, говорю, по Гранитному..

– Это от нас стреляют, держитесь.

Многие понимают, но шепчутся, «этого же нельзя говорить».

Я им отвечаю «Если Господь допустит – то убьют, но если Господь не допустит – никто меня не убьет». Искушать Бога не надо, но если я знаю, что это правда, почему я должна молчать?

Это неправедный суд будет, это тоже грех. На все воля Божья.

– Вы молодец.

– Нет, ребята, это не я молодец. Это мой Бог – молодец. Я почему и не хотела поначалу общаться с Вами, потому, что вся моя работа и все дела мои – заслуга Бога, не моя. Славить себя мне не хочется.

Людмила Володимирівна повертається з амбулаторії в Гранітному додому в Кам`янку
Фото: Макс Левін
Людмила Володимирівна повертається з амбулаторії в Гранітному додому в Кам`янку

***

Замість післямови я хочу подякувати Людмилі Володимирівні за згоду поспілкуватися і розказати свою історію. В першу чергу, за сміливість. Людмила не хотіла, щоб ми писали про неї, оскільки не хоче слави чи зайвої уваги до себе. Ми з Маркіяном Лисейко переконали її, що така історія слугуватиме гарним прикладом для наслідування – як не втрачати Віру, думати в першу чергу про людей, які потребують допомоги, бути сміливою. Передаємо те, що вона найбільше хоче донести до вас: «Моліться за мир в Україні, всі разом, і це допоможе».

​Макс Левін​Макс Левін, фотокореспондент LB.ua
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook, Twitter и Telegram