- Він боїться, - пояснює Альона. - Не знає, для чого ми тут.- Ми просто поговоримо, добре? - я намагаюсь звернутись і не розумію, чи чує мене Кирил. Альона каже: чує. Навіть якщо не дивиться в очі - чує і розуміє.
Кирил вчиться не у звичайній, а в спеціальній школі-інтернаті. Але навіть сюди вступити хлопчику було нелегко. Альона пригадує, як проходила психолого-медико-педагогічну консультацію (ПМПК). Відновлює в пам`яті довгі коридори, переповнені батьками і дітьми, крики і плачі, працівницю, яка сказала: “Ми ж з вами розуміємо, що він нічого не навчиться”. Жінка визнає, що стан Кирила був тоді набагато гірший, аніж зараз. І довелось нагадувати ПМПК, що дитина має право навчатися.
Хлопчик просить не розказувати. Просить мовчки, якось особливо стискаючи мамину руку. “Ми вже дев`ять років разом. Навчилася все розуміти”, - каже Альона. Кирил забирає у мами планшет і набирає в спеціальній програмі речення з картинок. “Він хоче з вами попрощатися. Дружить, але все-таки прощається, і каже: поїсти можна і вдома”, - Альона з усмішкою дивиться на недоторканий чізкейк.
Кирил не залишається на ночівлю в школі-інтернаті. “Інклюзивна освіта йому не зовсім підходить, бо діти з РАС дуже по-іншому навчаютсья”. У п’ять років Кирил не вмів користуватися горщиком, самостійно їсти і вдягатися. Зате з легкістю завантажував і встановлював програми на комп’ютері. Альона не впевнена, що сину буде комфортно в інклюзивному класі, де поки що з вчителем працює асистент на півставки, а дітей з порушеннями може бути троє. “Для інклюзії потрібно, щоб був асистент для кожної дитини”, - наполягає Альона. “Якщо на Кирила один раз накричати, він більше ніколи й нічого для цієї людини не зробить і не покаже”. Тому жінка сумнівається, що вчителі загальноосвітніх шкіл готові вчити особливих дітей.
У школі для Кирила найголовніше - бути серед людей. Хлопчик підходить до мами і притуляється спиною до її плеча.
- Він не вміє обійматися. - Альона пригортає сина рукою і продовжує: - Якщо раптом закриють спеціальні школи - то індивідуальне навчання для нас теж не вихід: у дітей з РАС труднощі з комунікацією. Але помилково думати, що дитина, яка не вміє спілкуватись, не хоче цього. Він контактує з здоровими дітьми. Сама не знаю, як. Підходять, питають: “Можна я з ним пограюся?”, кажуть: “Ходімо, я навчу тебе розмовляти”.
Кирил не говорить, але добре читає та рахує. “Хіба вчитися можна тільки усно? - відповідає на моє здивування Альона.- Є багато технологій. Можна не відповідати, скільки буде 2+10, а викласти з паличок”. У навчанні дуже допомагає комп’ютер. “В школі цього немає, я навчала сама. Програми шукала сама”, - наголошує на слові “сама” Альона.
Вона дуже хвалить вчительку Кирила, проте вважає, що спеціальна освіта в Україні залишилась радянською: “Було завдання взяти дитину, навчити мінімальному ремеслу і потім влаштувати на роботу. Але у Кирила, наприклад, порушена моторика, він і писати майже не може. Зможе років за п’ять. То куди нам на деревообробку?”
Альона каже: “Дитина виросте. Потрібно думати, чи ми отримаємо людину більш-менш пристосовану до своїх обмежень і до життя вцілому, чи пристосовану до життя в одній кімнаті”.
Реформа на довгу дистанцію
В Україні - 151 тис. дітей з інвалідністю. 39 тис. навчаються в спеціальних загальноосвітніх школах-інтернатах та навчально-реабілітаційних центрах (НРЦ), на які чекає реформа.
“У планах на найближчі п’ять років - перевести принаймні половину дітей в інклюзивні класи загальноосвітніх шкіл. Зараз інклюзивним навчанням та навчанням у спеціальних класах охоплено близько восьми тис. дітей”, - розповідає Микола Кулеба, уповноважений президента з прав дитини та співголова робочої групи з опрацювання пропозицій щодо реформування системи інституційного догляду та виховання дітей.
Із загальної кількості дитячих закладів найпоширенішими є спеціальні школи-інтернати. Їх в Україні 263. Оскільки у спеціальних закладів зараз є і держфінансування, і квалівфіковані фахівці, після реформи вони можуть стати обласними чи районними ресурсними центрами.
Дітей-сиріт та позбавлених батьківського піклування, які навчаються у спеціальних школах-інтернат, планують максимально влаштовувати в сімейні форми виховання: прийомні сім'ї чи дитячі будинки сімейного типу. У випадках, коли це неможливо, створювати "групові" будинки, де проживатиме не більше десяти таких дітей і вони отримуватимуть індивідуальний підхід та догляд сімейного типу.
Реформа полягатиме насамперед у переорієнтації на підтримку: школа має навчити сім'ю піклуватися про особливу дитину, а не переймати на себе ці функції. Тому спеціальні заклади мають стати виключно закладами денного перебування. А держава має забезпечити транспортом дітей з важкими розладами - вони і після реформи продовжать навчання в спеціальних школах, але повинні мати можливість жити вдома. Решта зможе отримувати тут корекційні та реабілітаційні послуги після навчання в інклюзивному класі.
Закривати спеціальні заклади будуть лише у випадку, якщо в області їх кількість перевищує попит. Загалом в Україні частка вільних місць у спеціальних школах-інтернатах складає 24%, а при майже однаковій кількості дитячого населення в областях працює різна кількість спеціальних шкіл-інтернатів та НРЦ: у Дніпропетровській області на 568 тис. дітей - 30 закладів, у Львівській - на 484 тис. дітей - 23, у Києві на 495 тис. дітей - 16.
Крім того, школи розподілені нерівномірно: у дев'яти областях немає спеціальних шкіл-інтернатів для сліпих дітей та дітей зі зниженим зором, в той час як у Львівській їх чотири. В одинадцяти областях немає шкіл для дітей з затримкою психічного розвитку, а в Запорізькій їх тринадцять.
“Загалом підхід до реформування має бути не від закладу, а від дитини в сім'ї. Необхідно подивитися, які послуги потрібно надати на рівні громади, щоб дитина почувала себе її повноправним членом. Не ізолювати дитину в інтернатному закладі за 100 чи 200 км”, - вважає Микола Кулеба.
Уповноважений Президента з прав дитини також зазначає, що у США реформа інтернатних закладів триває вже 40 років, тому реформування - процес довжиною в життя. Попереду багато роботи: необхідно створити систему навчання дітей в інклюзивних класах, підготувати вчителів, створити фінансові механізми.
Наразі робоча група передала свої напрацювання про досліджені закордонні моделі реформування у МОН та Мінфін, які до кінця місяця мають розробити і подати свої пропозиції. Але через хитку ситуацію в Кабміні, Микола Кулеба поки не знає, чи надійдуть документи вчасно.
Крок у суспільство
Інна Луценко, науковий співробітник Національної академії педагогічних наук, питанням інклюзивної освіти в Україні займається з 2001 року, коли у цій сфері почались перші експерименти. Спочатку працювала як практичний психолог, пізніше - як головний спеціаліст відділу інклюзивної освіти МОН. Вона розповідає про шлях змін, який доведеться пройти Україні під час реформування.
“Якщо виходити з принципів інклюзивної освіти, то обмежень у доступі до загальноосвітніх шкіл за видами порушень у дітей не повинно бути. Дитина має право навчатися за місцем проживання. Це міжнародний стандарт, від якого Україна не може відійти”, - пояснює пані Луценко.
З іншого боку, потрібно зважати, де учень з особливими освітніми потребами зможе отримати ті реабілітаційні та корекційні послуги, яких поки немає в загальноосвітній школі. У Києві це можливо завдяки співпраці зі спеціальними закладами.
“А як бути місцевим громадам, де немає такої співпраці і взагалі немає спеціальних закладів? - риторично запитує Інна. - В усьому світі існують дві паралелі: система спеціальної і система інклюзивної освіти. Інша справа, що можливо, для України така кількість спеціальних закладів, яка є зараз, не потрібна”.
Тому кожна місцева громада має з’ясувати, скільки у неї дітей з особливими потребами, який у неї ресурс, і підходити до реформування виважено.
Ресурс - це і педагогічні працівники, і матеріально-технічне забезпечення. “Уявімо, що 150 дітей з порушеннями зору підуть у звичайні школи. Їм всім потрібне обладнання, якого немає, - наводить приклад Інна. - Необхідно підготувати вчителів, вдосконалити нормативно-правове забезпечення. Поки асистент вчителя відповідно до штатних нормативів працює із розразунку півставки на клас з навантаженням 12, 5 годин на тиждень, говорити про якість педагогічного супроводу для дітей, які потребують його впродовж всього дня, не доводиться”.
Найбільша перевага інклюзії для дітей з особливими потребами - це спілкування з однолітками. Інна зауважує, що після спецшколи зі спеціальними умовами дитина потрапить в місцеву громаду, а там потрібно спілкуватися не тільки з людьми, які мають порушення: “Коли ж закладати ці моделі взаємодії, як не в період шкільного життя?”
Шкільна родина
Тетяна Борисівна працює у київській спеціальній школі-інтернат №2 з 1979 року. Запрошує до свого кабінету, сміється, що починала педагогічний шлях з старшої піонервожатої, а закінчила директором. Була вчителем початкових і старших класів. Завучем теж. Систему спеціальної освіти знає зсередини.
- Можна я поприсутствую? - в кабінет заглядає завуч Світлана Григорівна, яка працює тут вже 27 рік.
Обоє згодні, що реформування інтернатної системи потрібне. Обидві зауважують: “питання, в якому вигляді”.
Зараз у їхній школі навчається 109 дітей. 41 учень має окрім розумової відсталості розлади аутичного спектру. 12 - синдром Дауна. Восьмеро дітей з помірною розумовою відсталістю. “Тобто більше 50% учнів з складними розладами, - резюмує Тетяна Борисівна. “Складніші” діти почали приходити до школи з 2008 року, після затвердження Положення про спеціальну загальноосвітню школу.
І власне тих учнів, які сьогодні навчаються в спеціальній школі №2, Тетяна Борисівна в інклюзивному класі не бачить: “Питання в тому, яка перспектива у дитини. Розумова відсталість - це в першу чергу органічне ураження головного мозку. Мозок має специфіку компенсувати ці ураження. Тобто ми можемо скорегувати і розвинути те, що збережене. А для цього потрібні “вузькі спеціалісти”. “Вузькі спеціалісти” є в спеціальній школі.
Більше половини учнів живе у неповних сім'ях. Їхня особливість полягає у тому, що дитину з інвалідністю саму вдома не залишиш, вона не піде сама до школи і сама не повернеться. Тому можливість залишатися після уроків або ж залишатися на ніч, у школі-інтернат вважають перевагою. Бо для багатьох батьків це можливість працювати. “Вони знають, що дитина доглянута, п’ять разів на день поїла, з нею займаються спеціалісти, вона розвивається”, - говорить Тетяна Борисівна.
Ночувати в інтернаті залишається приблизно третина учнів. “У другій половині дня у нас корекційні заняття, виховні бесіди, екскурсії, самопідготовка, розвиваючі ігри, спортивні заняття. - Починає активно перелічувати Світлана Григорівна. - Крім того працюють логопед, психолог, соціальний педагог, педагог-організатор. Є гуртки, лікувальна фізкультура. Це ціла система розвиваючого навчання і виховання!”
“Я розумію, що для загалу, враховуючи чорний піар масмедіа, слово “інтернат” - це щось страшне. Це тюрма або виправна колонія. Я навіть не знаю, з чим порівняти”, - говорить директор. - Але якщо взяти наших дітей - нема такого музею у Києві, де вони не були”.
Жінки зрештою погоджуються, що все залежить лише від того, як побудована робота в інтернаті. Наскільки мотивований колектив, щоб діти розвивались.
А розвиватись вони мають так, щоб в 11 класі бути спроможними вести самостійний спосіб життя без сторонньої допомоги, з максимально розвиненими здібностями. В більшості випадків це вдається. Але не у всіх. Є певна категорія, яка потребує опіки до кінця своїх днів.
Директор зазначає, що головна мета їхньої школи - соціалізувати, і з цим немає жодних проблем, а у звичайній школі вони можуть виникнути. Бо там завдання - насамперед дати певний рівень знань.
Тетяна Борисівна впевнена: якщо дитину з важкими розладами посадити в загальний клас, через декілька днів їй стане нецікаво і вона або почне порушувати дисципліну, або замкнеться в собі. В будь-якому випадку розвиватись не буде.
“А для нас не так важливо навчити писати, читати, рахувати, як навчити жити в соціумі. Для того, щоб дитина розвивалася, соціалізувалася і могла створити оце своїми руками - директор показує на карту України позаду свого столу, прикрашену дитячими роботами, - її треба навчати”.
Специфіка розумово відсталих дітей в тому, що їх можна навчити, але вони не можуть взяти знання самостійно. Для навичок потрібна багаторазовість повторень, яку важко буде забезпечити у звичайній школі.
-
Знаєте, система інтернату наближена до формату великої родини, - лагідно каже директор.
-
Родина, - задумливо повторює завуч. - Реформуватися - так, але не можна відмітати того позитивного, що створювалось роками. Хочете, назвіть нас не інтернатом, а ресурсним центром, чи НРЦ, - сміється.