Пані Ірино, головне питання, що виникло не лише у журналістів, але й у ваших колег: як ви наважилися на протест? Адже вчителі рідко висловлюють незадоволення керівництвом – надто вже бояться звільнення.
Якість того продукту, який нам запропонували для обговорення була настільки жахлива, що прийняти його було просто неможливо. Уявіть собі, що вам би доручили дитину на виховання, і в обовя’язкове меню цієї дитини включили чіпси, шоколад і кока-колу, мотивуючи тим, що це всі їдять, що дітям це дуже подобається, і що там теж є якісь поживні елементи. Чи стали б ви її цим годувати? Це була саме така ситуація. Програму неможливо прийняти, тому ми й виступили з протестом. Спочатку кияни, які були на міністерському обговоренні, а потім і регіони. До речі, у провінції спочатку взагалі не знали, що приймалася нова програма. Нові програми приймалися з усіх предметів. Але у нас була абсолютно патова ситуація, бо замовник програми, виконавець і контролер були одним відомством. Сам замовив, сам написав, сам собі п’ятірку поставив – і впроваджуй.
І це не сміливість, це професійна відповідальність. Хоча питання тиску на нас було, воно й досі є. Враховуючи те, що був надзвичайно широкий розголос у ЗМІ, до відкритих погроз не дійшло. Але були телефонні дзвінки і ЦУ директору – щоб він поговорив з учителем, були накази методистам в районах – щоб вони заткнули рота незгодним. І навіть коли вчителів викликали до замміністра Жебровського, їх позвали разом із директорами. Це тиха форма тиску. Ми розуміли, що це буде, але турбувалися хіба про свій колектив. Щодо себе – то вже навіть не боїшся. Ми настільки затюкані, що з’явилась приказка: «Далі школи не зашлють».
Міністерство все-таки погодилося змінити програму. Чи задоволені ви її остаточною версією?
Ми задоволені тим, що є взагалі зміни в цій програмі. Бо коли 50 підписантів протестного листа до Міністерства приїхали в Будинок вчителя, у нас була лише одна думка: говорити, щоб потім не було соромно за мовчання. Ми навіть не сподівались на те, що хоч якісь зміни будуть. Але навколо цієї програми об’єдналося багато людей – від учнів до міністра. Адже навіть Табачник сказав, що він теж проти Гаррі Поттера.
У новій програмі є позитив. Зняли важкі для читання тексти. Зняли текстову напругу, коли пропонувалося 27 книжок на 60 навчальних годин. Це новий письменник і новий твір кожен один або два уроки. Повернули хоча б якісь знакові фігури, важливі для літературного процесу – на зразок Гомера, Сервантеса. Постатей, без яких уявлення людини про літературний процес і про світову культуру було б розпливчасте.
Але сказати, що ми задоволені програмою – це було б перебільшення. Головна мета, яку ставить програма, це прилучення до читання. Вона закономірна і виправдана часом. Але якщо подумати, то це – завдання початкової школи, а не середньої. І це різні речі – прилучити до здобутків літератури, як написано в програмі, і прилучити до її вершин. Тому там від початку із’явилися Коельо з «Гаррі Поттером» – бо це здобутки, стовідсотково. Але чи є вони високоцінними?
Наше завдання не в тому, щоб діти за рік вивчили 60 біографій. Справа в прищепленні внутрішньої потреби читання.
— Дмитро Табачник, міністр освіти
Є багато питань у вчителів із провінції, причому від прекрасних і компетентних учителів. Як нова програма буде втілюватися? Як учнів будуть забезпечувати доступом до творів, скажімо, Барбари Космовської, обов’язкових для вивчення? Це нині жива авторка, тобто постає проблема авторських прав. Як ці тексти включити до підручників? Це ж тисячні наклади. За інформацією видавців українського перекладу (видавництво «Урбіно» Божени Антоняк та Анатолія Івченка – ред.), їм вдалося вплинути в цьому питанні на Міністерство культури. Мінкульт погодився купити 3 тисячі примірників книжки Космовської для бібліотек (шкіл в Україні майже 20 тисяч, - ред.). У Києві їх хоча б можна купити, а якщо це село чи районний центр? Перше, про що запитали сільські вчителі: як будуть діти забезпечені підручниками? Це не тому, що вчителі проти сучасних книжок. Це тому, що у них немає цих книжок.
Що стосується власне текстів: чи вдалося повернути до програми всі вартісні твори і відмовитися від посередніх?
Деякі тексти, які залишилися, викликають сумніви. Наприклад, додали в програму 9 класу невеличке оповідання Достоєвського «Хлопчик на різдвяній ялинці». Це оповідання для 5 класу, його варто читати разом із «Різдвяною піснею в прозі». І дитина маленька правильно зрозуміє – з «детского трупика» вона не буде реготатися, як дитина в 9 класі. А взагалі – для чого це оповідання? Це вершинний твір Достоєвського? Ні. Це твір, який підходить для віку? Ні. Він репрезентує психологізм Достоєвського? Абсолютно ні. Показує глибину його християнських вірувань? Дуже неоднозначно.
Крім того, учителям пропонують дуже дивний вибір між творами. Уявімо собі школу на Полтавщині. За програмою її учням треба прочитати або «Хатину дядька Тома», або «Маленького принца», або «Сліпого музиканта» Короленка. Якщо діти живуть в місті, де Короленко народився – їм логічно було б почитати цього автора. Але тоді треба відмовитися від «Маленького принца».
Прибрали з програми «12 місяців» Маршака, «Снігову королеву», перевели в резервний час «Мауглі» - особисто мені його шкода. Взагалі у авторів програми були такі установки: маленькі за об’ємом твори, доступні для дітей, і щоб прилучити до читання. Вибір текстів хибує на логіку і на мотивацію. Психологічна експертиза, на яку посилаються автори програми, стосувалася лише завдань, але не текстів.
«Гаррі Поттер» у новій програмі потрапив до списку необов’язкових творів, у резервний час. Чому саме вчителі були так проти нього?
Навіть психологи висловлювалися проти Поттера. Читати можна все що завгодно, але там розмиті межі між добром і злом. Наприклад, там діти дуже часто цуплять щось одне у одного або у вчителя – і це вважається чимось хорошим. Але толкової психологічної експертизи стосовно всіх творів програми немає,тому ми мусимо експериментувати - експериментувати над дітьми. Це погано тим, що результат читання проявляється не відразу. Лише через 10 років виросте це покоління людей, і лише тоді можна буде дати оцінку.
Але того ж Поттера діти й без школи читають. Причому, якщо вчитель не розглядатиме його в школі, то школярі взагалі залишаться наодинці з цим неоднозначним текстом, бо батьки рідко читають з дітьми.
Але це можна було б врівноважити. Ввести рубрику «дискусійна література». Щоб учні розуміли, що це не взірцева книжка, як завжди в програмі. Неоднозначності можна було б уникнути, правильно розставивши акценти в програмі, і не було б ніяких суперечок. Можливо, він би навіть залишився в основній програмі в такому розрізі.
Тим не менше, сам лише фактор популярності цієї книги не можна вважати достатнім для включення в програму. Ось візьмемо «Код да Вінчі» Дена Брауна. Коли він вийшов, його прочитали просто всі. Хто через два роки про нього згадує?
За новою програмою, учителям рекомендують не задавати дітям твори додому – мовляв, все одно скачають в інтернеті. Натомість школярам пропонується писати фанфіки – оповідання за мотивами літературних творів. Виникає запитання: а вчителі взагалі знають, що таке фанфіки?
Це моя улюблена тема! Офіційна газета Міністерства – «Освіта України» - вже тричі розроджувалася гнівними статтями про те, які вчителі недолугі й недоумкуваті – не розуміють цінність фанфіків. Вони, мовляв, стимулюють дитячу творчість. Ми й не знали, чи плакати, чи сміятися. (Цікаво, чи знають автори програми, що одна з найпопулярніших в мережі тем для фанфікшину про Гаррі Поттера - його одностатеві стосунки з Драко Мелфоєм? - прим. авт.)
Ви можете задати дитині твір, вона його скачає з інтернету. Але якщо у вас самого є інтернет, то ви можете легко перевірити, звідки цей твір. Чи задати таку тему, якої в інтернеті немає. Але сказати дітям, щоб писали фанфіки і читати чистої води фантазії... Який, скажімо, сенс задавати фанфік по «Злочину і карі»? Крім того, щоб писати фанфіки, треба дуже любити саме писати. У мене одна дитина на паралель (а це 80-90 учнів), яка може це робити. Вважати, що це може бути основною формою роботи – нехай бог милує.
А зараз газета «Освіта України» пропонує нам використовувати ще й комікси! Це все дуже добре, вони бувають хороші. Але хочу вам сказати: ті, хто з 5 класу будуть виховуватися на коміксах, уже в 10 класі не зможуть читати книжки.
Пані Ірино, наостанок: проаналізувавши нову програму, які з втрачених нею творів ви би порадили батькам прочитати все-таки вдома з дітьми?
- Якщо зосередитися на конкретних назвах, то я б порадила «Оскара і рожеву пані» Еріка-Емануеля Шмітта. Але взагалі, я би порадила батькам просто щось почитати з дітьми – все одно що, шкільне чи не шкільне. Просто створити ситуацію, коли вони читають одну й ту саму книгу і потім поспілкуються не через мобільний телефон чи екран комп’ютера. Нехай кожен тато чи мама подивиться, що читає їхня дитина, поговорить з нею про це – і з цього вже буде користь.
***
LB.ua попросив міністра Дмитра Табачника прокоментувати тему:
«Програми хороші і з зарубіжної, і з української літератури. Вони справді розвантажені. Адже наше завдання не в тому, щоб діти за рік вивчили 60 біографій. Справа в прищепленні внутрішньої потреби читання. У цьому році ми вперше готуємо до друку унікальну серію «Шкільна бібліотека», розраховану на 13 тисяч шкіл. Це близько 65 томів, вершинні твори українських та зарубіжних авторів. Крім того, ми домовилися з посольством Російської Федерації: безкоштовно передає школам та бібліотекам півтори тисячі зібрань творів з російської класики, по 20 томів кожне. Якщо якийсь інший уряд зважиться на такий гуманний крок, ми будемо так само їм вдячні, як і Міністерству освіти Російської Федерації.
Державна програма на більше, ніж зараз ми виділяємо, не розрахована. Ми хочемо комплектувати шкільні бібліотеки тими книгами, які є в обов'язковій частині програми. А по сучасні твори вчителю потрібно буде йти в бібліотеку. Тим більше, що список літератури великий, учитель може маневрувати. Поступово, сподіваюся, будемо наповнювати бібліотеки».