Мені одразу згадався блискучий публіцист Володимир Євгенович Жаботинський. У статті, надрукованій ще у далекому 1904 році, він писав: «Був я нещодавно на Дніпрі, і в дорозі, подорожуючи у вагоні третього класу, прислухався до розмов тамтешнього простолюду. Хохли просто сипали великоруськими словами, великоруськими зворотами, а основна мова та її склад були українські.
Слухаючи цю недоладну суміш двох мов, я замислився про вмирання малоросійської мови. Адже це безперечно, що вона вмирає. Чи зникне остаточно, чи ще прокинеться й буйно розквітне – інше питання: адже не можна забувати, що українські мовляни живуть не лише в Росії, – а галицькі русини плекають свою мову, створюють нею літературу, і не дозволять їй згаснути навіть і тоді, коли останній Остапенко в Росії перехреститься на Євстафієва.
Але це – справа майбутнього, а тепер наявний такий факт: занепадає малоросійський говір. Занепадає говір, що ним розмовляли впродовж сторіч мільйони живих людей, і розмовляли не з примусу, а тому, що з ними цей говір народився і з ними зріс, тобто віддзеркалив у собі всі звиви й ухили психіки цього народу…
Коли у вагоні третього класу вслуховувався в цей сором української мови, мені — хоч я сам не малорос і не слов´янин – кортіло гукнути на цілий слов´янський світ: “Чому ви дозволяєте? Адже тут перед вашими очима остається збиток і згуба слов´янського добра!”».
Але дочекалися. І тепер ми вже маємо величезну кількість етнічних українців, які вимагають другої державної мови як офіційного дозволу взагалі не вчити свою, українську. Хоч я цього бажання ну ніяк не розумію. Справді, не розумію. Навіщо це їм? Чого вони бояться? Чого соромляться? Батьків? Власної історії? Чи це просто брак національної гідності?.. Але ж хіба єврей Жаботинський повинен більше за них піклуватися про їхню мову і кричати про її згубу на весь світ?..
І ще про одне. Сам я двомовний. Бо переконаний: ти можеш говорити якою хочеш, російською, німецькою, хоч китайською – хто ж проти, але ж вивчи і мову того народу, на землі якого ти живеш! Окрім іншого, це є просто елементарна ввічливість культурної, цивілізованої людини. Для мене, наприклад, це аргумент!..
"Многие из нас и впрямь потихоньку считают Шевченко за филологический курьез. Им это кажется причудой, капризом: знал человек прекрасно по-русски, мог писать те же самые стихи на «общем» языке, а вот заупрямился и писал по-хохлацки», – продовжував битися за українську гідність Володимир Євгенович. – «Другие идут еще дальше и спрашивают: да разве есть какая-нибудь серьезная разница между обоими языками? Одно упрямство, одно мелочное цепляние за отдельные буквы. Что за причуда – писать непременно так: «Думы мои, думы мои, лыхо мени з вамы! Чому сталы на папери сумнымы рядамы?» – Когда можно было с таким же успехом написать вот как: «Ах вы думы мои, думы. / Ах, беда мне с вами! / Что стоите на бумаге / Грустными рядами?».
И когда приходится, по долгу службы, чествовать юбилей Шевченко, мы стыдливо рассказываем друг другу, что покойник, видите ли, был «народный» поэт, пел о горестях простого бедного люда, и в этом, видите ли, вся его ценность. Нет-с, не в этом.
"Народничество» Шевченко есть дело десятое, и если бы он все это написал по-русски, то не имел бы ни в чьих глазах того огромного значения, какое со всех сторон придают ему теперь. Шевченко есть национальный поэт, и в этом его сила. И поэтому он останется тем, чем создала его природа: ослепительным прецедентом, не позволяющим украинству отклониться от пути национального ренессанса».
А ти куди ідеш, українцю?..