Однак Китай і Росія разом потрапили в перелік найбільших загроз для США, і це мотивує дві країни до певного об’єднання зусиль для створення світового центру впливу. Для Китаю, який вже тривалий час тихо та безкровно поглинає російські території на Далекому Сході, посилення позиції за рахунок ядерного арсеналу нинішньої агресивної Росії – скоріш за все, лише окремий епізод у процесі власного зростання як світового полюсу. Для Пекіна ситуативний союз із РФ – лише спосіб досягти тимчасової нейтралізації активності Вашингтона. А от для Росії, яка захлинається у протистоянні із Заходом, відкритій гонці озброєнь і падінні економіки, – це спосіб перенести фокус уваги росіян від безпорадності влади на її зовнішні «подвиги».
Тож спільні військові навчання стратегічного рівня Китаю та РФ мали довести Заходу, що новий полюс світового впливу на міжнародній арені таки з’явився.
Але не зайвим буде нагадати, що на момент проведення стратегічних китайсько-російських маневрів 11 серпня Росія побила власний антирекорд смертності від коронавірусу – 808 летальних випадків. А 12 серпня від коронавірусу померли вже 815 росіян, і це був новий антирекорд. Пожежі в Якутії вийшли з-під контролю російської влади – 12 серпня вони загрожували вже 14 населеним пунктам. Усі ці події в тому числі пов’язані з намірами розмістити ядерну зброю в Криму, здивувати світ «проривом» Кремля у російсько-китайських відносинах та оголошенням про новітню російську суперзброю. До речі, саме на тлі спалаху ковіду-19 у російських ЗМІ з’явилися повідомлення про нові мегапроєкти: намір створити літак на заміну українському Ан-124 («Руслан») та оснастити новими ракетами «унікальний» стратегічний безпілотник «Охотник». І це в часи, коли російські експерти визнають втрату в РФ школи створення військово-транспортної авіації та системне гальмування всіх трьох широко розрекламованих проєктів дронів («Охотник», «Орион», «Альтиус»).
Звісно, в прицілі й «українське питання», бо, згідно з уявленнями російської пропаганди, саме «на території України відбувається протистояння Москви з Вашингтоном». Зустріч президентів Володимира Зеленського та Джозефа Байдена у Вашингтоні 30 серпня дуже турбує Кремль, а попередні заяви чиновників про потребу України в потужній протиракетній і протиповітряній обороні та готовність Києва до розміщення американських військ і комплексів в Україні стали черговими подразниками для Кремля.
До речі, про справжні настрої Кремля можна легко дізнатися через таке сучасне російське явище, як «скабєєвщина» – це коли замість офісу Путіна через головний телеканал говорять його пропагандисти. Це набагато дієвіший механізм інфікування суспільства, ніж, скажімо, поїздка міністра Лаврова до Криму.
За лаштунками військового єднання Москви та Пекіна
Отже, з 9 по 13 серпня пройшли справді масштабні військові навчання «Захід. Взаємодія-2021». Сторони задіяли понад 10 тисяч військовослужбовців, авіацію, артилерію, бронетехніку й інші бойові системи. Маневри складалися з чотирьох етапів і включали спільну попереджувальну оборону і силовий опір, комплексне знищення противника, відпрацювання швидкісної атаки відразу в трьох вимірах, глибинну зачистку і знищення під час переслідування. Відпрацьовувалися елементи ведення спільної розвідки, а також спільна наземно-повітряна бойова операція, яку назвали «антитерористичною».
Загалом було зафіксовано активність понад 200 одиниць бронетехніки, 90 артилерійських знарядь, а також понад 100 літаків і вертольотів. Показово, що обидві сторони синхронно наголосили: головна мета маневрів – розвиток партнерства і стратегічної взаємодії. Звісно, ключове слово тут «стратегічна». Не можна оминути, що на цих навчаннях саме Китай як господар задавав тон, Росія підігравала.
«Відносини між Китаєм і Росією перебувають на безпрецедентно високому рівні. У червні цього року глави Китаю та Росії зробили спільну заяву й офіційно оголосили про продовження дії Договору про добросусідство, дружбу і співробітництво між Китаєм і Росією. Під час навчань обидві сторони застосовували командну інформаційну систему, спеціально розроблену для Китаю і Росії, точно направляли і управляли операціями військ, створювали вперше в історії співпраці і обміну між двома арміями, ініціювали нову модель міжнародного військового співробітництва в нову епоху і внесли новий політичний і епохальний зміст і конотацію безпеки в китайсько-російські відносини всеосяжного партнерства і стратегічної взаємодії в нову епоху», – у суто китайському розмашистому стилі наголосив Чжан Баоцюнь, заступник начальника Канцелярії міжнародного військового співробітництва при Центральній військовій раді КНР.
Це цікавий момент. Зазвичай Китай, коли йдеться про справи військові, обмежувався досить лапідарними, хоч і завжди химерними заявами. А от зараз агентство «Сіньхуа» з посиланням на офіційних осіб наголосило, що «навчання націлені продемонструвати тверду рішучість і потужну силу двох країн для спільного забезпечення міжнародної та регіональної безпеки і стабільності». Можна без сумніву сказати, що адресована ця заява особисто президенту Байдену.
Крім того, днями Головне управління міжнародного військового співробітництва Міноборони РФ і Канцелярія з міжнародного військового співробітництва Центральної військової ради КНР підписали меморандум про встановлення побратимських відносин.
Після навчань відбулися перемовини міністрів оборони РФ Сергія Шойгу та Китаю Вей Фенхе. Про їхній зміст відомо небагато, але є інші факти. Вони дозволяють припускати, що йшлося про майбутні спільні акції. Так, очікується, що спільні військові заходи Китаю і Росії знову наберуть обертів. Зокрема, в кінці серпня в Сіньцзяні відбудуться змагання в рамках VII Міжнародних армійських ігор – цього разу під керівництвом Росії. Китайські військові, згідно з повідомленням Міноборони, приєднаються до колег з Росії, Білорусі, Єгипту, Ірану, Венесуели та В'єтнаму, щоб удосконалити свої навички в експлуатації бойових машин, стрільбі з переносних зенітних ракетних комплексів, а також навички ядерної, біологічної та хімічної розвідки.
Пізніше, у вересні 2021 року Китай, як очікується, знову приєднається до Росії, цього разу поряд з Індією, Пакистаном і центральноазіатськими країнами, Казахстаном, Киргизстаном, Таджикистаном і Узбекистаном, для проведення антитерористичних навчань Шанхайської організації співробітництва під назвою «Мирна місія-2021», які пройдуть на навчальному полігоні Донгуз в Оренбурзькій області. Як бачимо, РФ системно працює в напрямку формування блоку союзників. Тоді як США після руйнівного для НАТО президентства Трампа, явно відстають. Про антипутінську коаліцію після «здачі» «Північного потоку-2» й казати вже недоречно…
Але не все так добре у ворожому таборі, як здається на перший погляд. Так, зростання напруження у відносинах Китаю зі США підштовхує першого до дружби з Росією. Але поки Москва вдається до авантюр на кшталт історії з британським есмінцем HMS Defender у Чорному морі, Пекін обережно, але системно працює на перспективу. Головна мета Пекіну – досягнення воєнної переваги над США, і тут триває запекла, хоч і прихована боротьба. Китаю потрібні новітні рішення у сфері переозброєння та створення нових систем. Це відбувається на тлі відвертих намірів США контролювати весь простір навколо Піднебесної, в тому числі за рахунок повного переформатування різних структур спецпризначення. Наприклад, у межах реформи морської піхоти з 2019 року США озброюють свої елітні війська крилатими ракетами та ударними дронами, а також надають підрозділам набагато вищий, ніж раніше, рівень автономності.
Раніше КНР працювала в напрямку отримання новітніх технологій з РФ. Однак нині це вже нецікаво – Росія випотрошена, як риба. Російський журнал «Экспорт вооружений» подає таку цікаву статистику: «Якщо в 2004 р. на Китай припало 43% всього російського оборонного експорту, а у 2005 р. – 53%, то у 2006 р. – 22%, у 2007 р. – 18%, у 2008 році – 16%, а у 2009 р. – лише 12%. Одним з переломних моментів стала відмова КНР у 2004 р від опціону з виробництва у себе за ліцензією 95 винищувачів Су-27СК (раніше було зібрано 105 таких машин), замість цього китайці взялися створювати безліцензійний Су-27 під назвою J-11».
Нині Китай вже випереджає Росію у сфері систем протиповітряної оборони, особливо у сфері створення сучасних радарів і датчиків. Про це минулого тижня написав National Interest із посиланням на висновки військового експерта з британського Королівського інституту об'єднаних служб (RUSI) Джастіна Бронка. Але є й практичні підтвердження: у 2020 році близька до РФ Сербія замість російських ЗРС С-300 закупила китайські ЗРК FK-3. Доречно також згадати, що японське видання Nikkei Asian Review у січні 2021 року оприлюднило висновки, що Росія починає поступатися Китаю в розробці нових озброєнь і військових технологій: «Поступово це відставання може стати незворотним. Китай стає номером два у світі з експорту озброєнь. Росія третя. Пекін націлюється на традиційні ринки збуту російських озброєнь. Здатність Пекіна торгувати зброєю в пакеті з іншими економічно привабливими програмами загрожує доходам російського бюджету».
Тож можна цілком обґрунтовано стверджувати, що Росія сьогодні потрібна Китаю виключно в сенсі подразника США.
Уроки для України
Україна вміє озброювати інші країни, але замало піклується про себе. Хоча співпраця з Китаєм повинна мати стратегічний характер (навіть попри те, що нинішня влада не наважилася зафіксувати це у Стратегії національної безпеки). Військово-технічна дружба з Пекіном Києву вкрай потрібна навіть у контексті створення нових технологій для ЗСУ та заміщення на цьому ринку тієї ж Росії. До речі, саме Китай є дуже потужним гравцем у царині технологій, хоч українцям тут треба діяти максимально обережно.
Україна має позитивний досвід співпраці з Китаєм – від допомоги у створенні систем управління для авіаносців і військово-транспортних літаків до постачання технології іонно-плазмових двигунів для ракет. Україна, на відміну від технологічно виснаженої Росії, залишається цікавою для Піднебесної. Зокрема, у жовтні 2020 року гендиректор «Укрспецекспорту» Вадим Ноздря зазначив, що «Китай, Туреччина та Пакистан – найбільш стабільні покупці української зброї». Та додав: «Практика укладення контрактів під дослідно-конструкторські роботи вже існує, і тут уже маємо цікаві приклади. Лідером таких закупівель є Китай, який переходить від суто закупівель обладнання до розробок. Фактично за кошти іноземного замовника Україна отримує технологію, яку потім можна використати в інтересах розвитку ЗСУ».
Наразі для Китаю ЗМКБ «Івченко-Прогрес» розробляє двигун для винищувача п’ятого покоління. Для КНР також розробляють морські радари та двигуни для військових кораблів. Щодо двигунів, то це прерогатива миколаївського підприємства «Зоря-Машпроєкт».
Якщо Україна виявиться послідовною, то на черзі могли б стати величезні за обсягами постачання вертолітної техніки (звісно, можливим було б і удосконалення за китайські гроші). Як відомо, «Мотор Січ» наблизився до створення повного циклу випуску Мі-8МСБ/Мі-8МСБ-В. На цих гелікоптерах могли б з’явитися ракетні комплекси «Бар’єр-В» від ДержККБ «Луч» і прицільні комплекси власне українського виробництва.
Єдина умова – ці гвинтокрилі машини мають отримати місцеву сертифікацію; фахівці впевнені, що це справа двох років.
Саме війна РФ проти України створила хвилю сучасних розробок, частина яких могла б потрапити в ЗСУ за рахунок інвестування іноземних країн, які бажають швидко отримати нові технології. Це передусім Китай, а ще Саудівська Аравія, ОАЕ, Азербайджан, Туреччина. Але Україні треба вирішити свою найбільшу проблему – замалі власні інвестиції. Наприклад, 12 серпня віцепрем’єр-міністр України Олег Уруський під час Міжнародного оборонного інвестиційного форуму повідомив, що, за попередніми даними, Мінфін не передбачає суттєвого збільшення коштів на сферу національної безпеки й оборони. «Наш головний замовник держоборонзамовлення – Міноборони. Бюджет його замовлення 22,7 мільярда гривень, і на сьогодні вони уклали контрактів на 17 мільярдів. Але багато контрактів перехідні – з минулого року. З новими контрактами ситуація мене поки що не влаштовує», – визнав Уруський. Тобто системна проблема переозброєння України залишається.
Сьогодні Україна витрачає на зброю менше ніж 1 мрлд доларів на рік, і за таких умов якісного переозброєння не відбудеться. Тому й з’являються закони, що передбачають збільшення чисельності ЗСУ – влада й далі має намір вирішувати безпекові питання держави за рахунок солдатів і офіцерів. Цей фактор понад усе тягне Україну в минуле та ускладнює ефективне протистояння з Росією.
До речі, саме зацікавленість Китаю у ВТС з Україною є свідченням можливості для нас досягти технологічної переваги над Росією – під час переоснащення свої армії.
Ще одна проблема – занадто відверті орієнтири на імпорт. Ось що сказав із цього приводу генеральний конструктор-генеральний директор ДержККБ «Луч» Олег Коростельов: «Відносно недавно був прийнятий новий закон про оборонні закупівлі. Але що ми там бачимо: там є пункт, в якому йдеться про закупівлі озброєння за кордоном. Наприклад, у Франції вважається, що не можна витрачати більше за 25% від загального бюджету на закордонні закупівлі. Свої гроші потрібно вкладати у власну державу. Це аксіома, яка зрозуміла навіть неекономістам. Що більше ми віддаємо грошей туди, то менше залишається тут. У Польщі якщо на тендер виходить вітчизняна компанія, то їй віддається пріоритет. У нас же фінансування закупівель за кордоном склало більше ніж 60%. Ба більше, ці закупівлі йдуть за кредити, а кредити ж не безвідсоткові. У нас немає в законі обмежень: закупили – і спасибі». Здається, тут навіть немає чого додати – цю проблему необхідно просто вирішити внесенням конкретної правки до згаданого законодавчого акта.