Володимире Павловичу, як і для чого був створений «Укрспецекспорт»?
На початку 90-х після набуття Україною статусу незалежної держави зброєю торгували понад сто різноманітних підприємств – великих і малих. Але то була безладна торгівля, яка не сприяла зростанню позитивного іміджу новонародженої країни. Поруч із цим відбувалися надскладні перемовини зі США та з РФ. Ядерне роззброєння, підготовка до розподілу Чорноморського флоту, фактична боротьба за Крим, до речі… На Україну світові гравці збройового ринку дивилися, як на щось дуже небезпечне та непередбачуване. Висловлювали побоювання, що українські зброя та технології можуть потрапити в країни під санкціями. Звісно, використовували різноманітні інсинуації, провокативні публікації були чи не щодня. Щоб зняти напруження на міжнародній арені, потрібно було впорядкувати збройовий бізнес – продемонструвати, що державні інститути України є потужними та здатними все централізувати. Потрібно було налагодити належний експортний контроль.
Але з’явилася ще одна, не менш вагома причина – довгоочікуване укладення контракту з Пакистаном на постачання аж 320 танків Т-80УД. Цей контракт на 640 мільйонів доларів одразу вивів Україну в число фаворитів світового ринку, ми потрапили в десятку найбільших експортерів. Далі – або ми цей контракт виконаємо та станемо значним гравцем світового ринку, або «завалимо» і тоді вже ніколи не повернемося на цей ринок. Тож як секретар Ради нацбезпеки і оборони взявся створювати таку централізовану залізобетонну систему – на чолі з однією головною компанію. Так з’явився на світ «Укрспецекспорт». На нього було покладено завдання супроводжувати пакистанський контракт, а також жорстко впорядкувати, контролювати практично всі підприємства, що здатні виробляти зброю. А також контролювати продаж надлишкового «стріляючого» майна військового відомства.
Це вдалося? Чи багато було проблемних ситуацій?
Це вдалося, бо інакше й бути не могло. Уявіть собі, у спадщину Україні дісталися 1810 підприємств військово-промислового комплексу Радянського Союзу. Вони планово виробляли зброю для могутньої воєнної машини СРСР, а з його розпадом за мить було втрачено ринок збуту продукції цих підприємств. Якщо враховувати й членів сімей, то це кілька мільйонів людей, які фактично втрачали роботу. Причому це високотехнологічний сектор, і перехід на випуск каструль і пилососів – не вихід і не компенсація.
Видатний «Південмаш», який випускав наймасовіші в СРСР балістичні ракети, перейшов на виробництво тролейбусів і вижив лише за рахунок замовлень ракет-носіїв. Легендарний «Антонов» – завдяки замовленню Ірану, харківський танкобуд Завод імені Малишева – внаслідок згаданого пакистанського замовлення. Отже, Україна приречена торгувати зброєю і робитиме це успішно, бо радянські школи були дуже потужними й розвивалися в умовах штучно створеної конкуренції. Тільки ракетних і танкобудівних було в Союзі по три школи. І той факт, що Україна успішно сформувала нові школи, наприклад, із створення та виробництва бронетранспортерів і колісних броньованих машин, безпілотників, наземних роботів та інші, лише підтверджує мої слова.
Кажуть, політика держави була навіть занадто жорсткою. Як ви гадаєте?
Ні, політика була виправданою, такі були часи для України. Будь-яка самодіяльність неприпустима. Я наведу такий приклад. Щоб полегшити вирішення завдання налагодження кооперації для виробництва танка Т-80УД генеральному директору Заводу імені Малишева, ми надали статус заступника міністра машинобудування, військово-промислового комплексу та конверсії України. І що, ви думаєте, він зробив? Почав вести перемовини з Іраном щодо постачань танків! Економічна перемога одного підприємства може створити умови для політичного програшу цілої держави.
Раніше спецекспортери були як «держава в державі», підпорядковувалися практично напряму президентові…
Це справді було необхідно. Будь-які поставки зброї або технологій на світовому ринку пов’язані з міжнародною діяльністю держави, її міжнародним іміджем, впливами та потенціалом держави створювати партнерів, союзників на світовій арені. Навіть згідно з Конституцією України, ця діяльність належить передусім до компетенції та повноважень президента України. При цьому чутливість і бурхливість світового ринку озброєнь така, що інколи рахунок йде на години. Пам’ятаю випадки, коли президент Кучма вирішував такі питання дорогою до Борисполя – перед офіційним візитом до якоїсь держави.
Але пізніше було створено колегіальний орган – щоб враховувати всі політичні та економічні наслідки того чи іншого контракту. І до Міжвідомчої комісії з політики військово-технічного співробітництва та експортного контролю входять заступники керівників, здається, 16 відомств.
А те, що сьогодні спецекспортери замкнені всередині «Укроборонпрому» – доцільний хід?
Під час створення концерну архітекторам хотілося все сконцентрувати в одних руках і контролювати весь процес – від розробок і виробництва до збуту. Можливо, для штучного, як кажуть, «ручного управління». під інтереси однієї особи чи невеличкої групи людей, це може здаватися виправданим. Для розвитку – і технологій, і самого збройового бізнесу – однозначно ні. Коли в успішного підприємства беруть гроші, щоб покрити борги аутсайдера, то програють обоє.
Доводиться чути такі думки, що створення галузевих холдингових компаній з правом зовнішньоекономічної діяльності створить умови, коли спецекспортери взагалі будуть відмирати.
Сьогодні спецекспортери, хоч вони й у складі «Укроборонпрому», обслуговують і різні відомства, і зрослий приватний сектор ОПК. Лібералізація ринку оборонної продукції та технологій, безумовно, потрібні. Але потрібне й збереження системи, яка витримала випробування десятками років збуту спеціальної продукції, врахування особливостей маркетингу на світовому ринку озброєнь, репутаційних та довірливих відносин на ринках окремих країн. Гадаю, що далі система має розвиватися в умовах відкритої конкуренції. Часи монополії минули, і кожен керівник підприємства має сам вирішувати: торгувати на світовому ринку самостійно, звернутися до державного спецекспортера чи до приватного. Бо приватні також мають бути. Нарешті, як посилити потенціал сучасних спецекспортерів? Дуже просто: запропонувати їм стати інвесторами і, відповідно, співвласниками перспективних розробок. Це дуже перспективний шлях трансформації таких компаній, як «Укрспецекспорт».
Ви сказали, що вдала торгівля зброєю є козирем країни на міжнародній арені. Чи є ще аргументи на користь збройового бізнесу?
Їх чимало. Почну з головних. У всьому світі найпотужніші країни намагаються побудувати трикутникову систему, в якій на вершині трикутника – національна армія. А два інші кути, на які спирається вершина – це оборонна промисловість і торгівля зброєю. Точніше військово-технічне співробітництво, бо торгівля зброєю є лише його частиною. Так от, військово-технічне співробітництво за умов вкладання ресурсів у розвиток своєї науки та технологій дозволяє групуватися із такими самими за рівнем гравцями та спільно виробляти новітню зброю, розвивати технології. Їх упровадження надає поштовхи оборонній промисловості, а налагоджений процес посилює армію – переозброєнням на новітні високотехнологічні зразки.
Усе це впливає на потужність держави, на розвиток освіти й науки. Не перебільшу, що військово-технічне співробітництво та торгівля зброєю як його складова впливають на розвиток суспільства та відчуття гідності кожним громадянином. А вже такі тактичні завдання, як отримання валютних коштів і використання їх як обігових, навіть не згадуватиму.
Тобто традиційно Україна отримувала технологічне підживлення саме з ринку озброєнь. А як нині?
Саме так. Історично так склалося, що ЗСУ отримали значну спадщину у вигляді радянських озброєнь. І тому Міноборони майже нічого не замовляло для армії. А от самі підприємства ОПК навчилися це робити – продавати те, чого ще не існує. Тобто проведення розробок і втілення їх у реальні озброєння. Цю роботу, до речі, найбільше проводили саме спецекспортери, очолював яких тоді «Укрспецекспорт». Наприклад, керований тандемний постріл для танка та бронетранспортера було розроблено саме в такий спосіб. Як і модернізацію літаків МіГ-29 чи встановлення комплексу керованого озброєння для вертольота. І багато іншого. Щодо нинішнього періоду, то я, відвідавши виставку «Зброя та Безпека-2021» із радістю дізнався, що традиція має продовження. Наприклад, Україна практично створила самостійне виробництво ракети «повітря-повітря» Р-27 – в рамках замовлення Індії. При цьому з набагато кращими характеристиками. Та й рухається до створення нової ракети такого класу – за рахунок розробки активної головки самонаведення. Як очікується, вона також буде розроблена за кошти іноземного замовника.
Ви згадали, що спецекспортери можуть трансформуватися в інвесторів. Як це можна здійснити на практиці?
Наскільки я знаю, це вже здійснюється – в рамках ініціативних проєктів. Наприклад, уже згаданий «Укрспецекспорт» вклав обігові кошти в будівництво нового танка «Оплот». І отримає можливість використовувати танк у маркетингових цілях. Це просування вітчизняних технологій. Але цей приклад відображає лише лінійний маршрут. Я хотів би бачити проєкти, в яких спецекспортер доповнює наявну розробку та спільно з партнером виходить на рівень нового, більш розвиненого продукту.
Наприклад, спецекспортер може закупити та встановити комплекс керованого озброєння на наземну роботизовану платформу. Так стане співвласником ударного роботизованого комплексу, який може потрапити одночасно і в українське військо, і на ринок озброєнь. При цьому – що дуже важливо – держава може подбати про фінансування підготовки виробництва, що наразі, на жаль, неможливо, якщо приватний розробник такого комплексу виконуватиме завдання самостійно.
У такий спосіб спецекспортери можуть отримати нове життя, а держава – альтернативний спосіб фінансування передових оборонних технологій.
