Часто не всім зрозуміло, що в кримінальному процесі слабким суб’єктом є обвинувачений, захищений від позову держави проти нього. Щит, який захищає його, полягає у принципі доказового завдання, що має довести провину обвинуваченого поза будь-яким розумним сумнівом.
Емпатія до жертви не може взяти гору над цим щитом і стояти в центрі уваги судді.
Тиск громадськості та прохання жертв про справедливість створюють напруження і впливають на незалежність судді, який, проте, має керуватися винятково законом, а не пошуком консенсусу.
Дехто називає такі процеси «народними» – їхня вада в тому, що обвинувачений входить до зали суду вже як винуватий.
Таке враження маємо, коли читаємо вирок суду Павії у справі Марківа.
Коли йдеться про воєнні дії із залученням армій, на судових процесах, які зазвичай проходять перед спеціальними міжнародними судами, звиклося бачити передусім обвинувачених командирів згідно з жорсткою ієрархічною структурою, які відповідають за вчинені дії, - міжнародне кримінальне право кваліфікує це як командну відповідальність, або відповідальність командирів.
У справі Марківа надзвичайно важливим є досконале розуміння контексту подій у східній частині України, а також вплив дезінформації і пропаганди!
Вирок є недосконалим у своїй доказовій базі і вже став предметом зацікавлення відповідних європейських інституцій. Через те апеляції слід зняти всі суперечності і сумніви й докласти зусиль, щоб отримати соліднішу базу доказів у звинуваченні.
Невідповідності та незрозумілості
Суд Павії обрав шлях спрощення, відмовившись розглядати факти в контексті війни. Суд пояснює, що навіть збройні конфлікти регулюються нормами міжнародного гуманітарного права, які вимагають не залучати цивільних осіб. Але у випадку із солдатом Марківим війна до уваги взята не була. На погляд суду, це була усвідомлена та навмисна акція, спрямована на вбивство мирного населення. Контекст війни, становище підлеглого у військовій структурі навіть не розглядаються для оцінки ступеня фактичної відповідальності обвинуваченого.
Судді вирішили, що тієї миті не було збройного зіткнення між ворожими сторонами, а отже, відкинули і можливість гіпотези про т.зв. «побічні наслідки».
Бачимо цілковите нехтування і нерозуміння судом контексту подій, парадоксальні умовиводи і плутання факту проголошення незалежності України з подіями на Майдані.
Ультрасучасна війна і звіти міжнародних спостерігачів
Особливість цієї ультрасучасної війни на кордонах Європи, гібридної війни, як вона була визначена, – цей конфлікт не має чітко визначених фронтів, у ньому немає регулярних протиборчих армій, з упізнаваною формою й емблемами, точними полями боїв. Як зазначено в доповідях міжнародних установ ООН, таких як Верховний комісар з прав людини, у Моніторинговій місії ОБСЄ, трагічні події відбувалися під час контрнаступу національної армії з метою повернення території, що потрапила в руки збройних банд, які взяли під контроль Донецьку та Луганську області та великі міста, окупувавши громадські будівлі та центри місцевого самоврядування, у кліматі насильства та терору, що спричинило стан повної відсутності правил.
Збройні угруповання отримують значну зовнішню допомогу в обладнанні, постачанні зброї та навіть людської сили. Міжнародний, а також внутрішній характер конфлікту став очевидним після анексії Криму.
Суд згадує про численні випадки насильства проти журналістів, посилаючись на звіти міжнародних спостерігачів. Однак звіти цих незалежних спостерігачів, включно із цитованим судом звітом ОБСЄ, насправді говорять про прямо протилежне, а саме про те, що напади на свободу преси фіксували якраз у не підконтрольних урядові зонах, захоплених бойовиками, що було частиною приголомшливої кампанії загальної дезінформації, яка характеризувала насамперед першу фазу конфлікту. Таким чином суд несвідомо бере участь у кампанії дискредитації української сторони.
На горі Карачун. Марків стає майже ексклюзивним героєм кримінальної події
Поки Марків на горі Карачун охороняв телевізійну антену, у місті Слов'янськ сепаратистські банди бомбили телевізійні вежі, щоб запобігти передачам українських каналів.
Суду несподівано вдається зробити обвинуваченого майже ексклюзивним і, отже, вирішальним винуватцем кримінального злочину.
Дивно, що суд прийняв версію про односторонній вогонь із Карачуна, базуючись на повідомленнях, почерпнутих у пресі. Такий підхід іде врозріз із єдиною метою кримінального процесу – довести особисту відповідальність обвинуваченого.
У конкретній справі докази того, що того дня Марків був тим, хто бачив і розпізнав цивільних осіб, стріляв і сприяв подальшим діям атаки, базуються на даних, які мають дуже малу достовірність.
Прийнята судом реконструкція «присутності» Марківа на Карачуні є гіпотетичною і взята з документальних матеріалів, фільмів і фотографій. Це непоправно слабке місце сторони звинувачення.
Якщо йдеться про реконструкцію індивідуальної відповідальності солдата та динаміки дій, аналізу технічних характеристик зброї тощо – зібрані докази виявляються неактуальними. Тому що спочатку необхідно з певністю продемонструвати, поза розумним сумнівом, що той солдат робив того дня. Фактично ніщо не доводить, що солдат перебував там у своєму звичному положенні у вирішальний момент і що він бачив те, що «міг бачити» і «міг зрозуміти», тобто те, що ті силуети, які перебували на відстані більш ніж півтора кілометра, були однозначно цивільними, не маючи зв'язку з озброєними групами.
Якщо доведення невинуватості – справа захисту
Певні фрагменти мотивації свідчать про втрату важливих юридичних посилань. На основі отриманих зображень робиться висновок про місцезнаходження обвинуваченого. Перевірка гіпотез полягає в тому, що «немає зображень, які показували б обвинуваченого в інших місцях», тому доводити протилежне доводиться стороні захисту. Вказується теж, що елементом на користь обвинуваченого міг би бути порядок несення служби або чергувань, про який кажуть Марків і його командир, але ніхто не повідомив, хто саме чергував у день смерті Роккеллі. Ця прогалина викликає ще один сумнів: чи не є це завданням сторони обвинувачення – довести, що саме обвинувачений виконував обов'язки в той день і в той час, якщо він сам це заперечує?
У досить неприємний спосіб суддя дорікає обвинуваченому в тому, що він не співпрацював для встановлення істини. Марківа заганяють у кут питаннями про фото нацистських в’язнів і символів, знайдених на його пристроях. Що цим хотілося довести і яке це має значення для встановлення обставин справи? Важко зрозуміти актуальність цих питань; хотілося хіба що дискредитувати обвинуваченого і зобразити його як нациста, який охоче вчиняє насильства і негуманні дії над супротивниками.
Не можна заперечувати, що ці елементи породили негативне ставлення до Марківа і сформували засуджувальну суспільну думку про його приналежність до груп екстремального націоналізму, про що свідчать теж багато статей у пресі.
Також не можна заперечувати, що опис України як нації в руках екстремістських угруповань є тим самим описом, який нам пропонують із початку конфлікту. Насправді, паранацистські, ксенофобські, гомофобні та расистські субкультури наявні і з того, і з того боку конфлікту, а висвітлення українських офіційних інституцій як виразників цих ідеологій є наслідком пропаганди. Судді не повинні потрапляти в ці пастки.
Одночасно зі створенням негативного небезпечного образу Марківа відбувається дискредитація українських державних органів, які ніби відмовляються співпрацювати. Якщо йдеться про співпрацю в слідчій діяльності, що проводиться італійським слідчим органом, навіть Франція, до якої були звернені слідчі запити, не виявила ні більшої ретельності, ані належної уваги (тут можна згадати фотографії уламків куль (осколків), знайдених французькою владою, які не були ними передані). Ми вкотре ігноруємо ситуацію, з якою зіткнулася Українська держава, яка воює, та труднощі країни, що займається встановленням сотень подібних епізодів убивств і сенсаційних порушень прав людини, починаючи із жертв поліцейського насильства старого режиму під час повстань Майдану. Країна, установи якої, особливо слідчі та судові, потребували реформ, для впровадження яких потрібен був час і великі зусилля, де часто доводилося йти на компроміс зі старим режимом. Затримки розслідування смерті журналістів Роккеллі та Миронова повинні розглядатися в цьому контексті і не заслуговують на приблизні судження невідповідних експертів.
Обвинувачений Марків, затиснений між своїми обов'язками та обов'язками держави, не заслужив на таке покарання, про що зазначив і сам прокурор.
Суд призначив покарання значно більше, ніж вимагалося.
Апеляційний суд повинен вирішити ще багато питань, від яких не так легко відбитися; йому доведеться значно ретельніше проаналізувати реальний контекст фактів, але, перш за все, йому доведеться повернутися до звичайного аналізу; того, який застосовується до кожного громадянина: базованого на доведенні винуватості.
Демократія процвітає завдяки свободі вираження поглядів, головними носіями якої є журналісти. Демократія теж там, де судді сильні, незалежні і підкоряються тільки законам. Це те, що ми і країни в конфлікті повинні винести із цієї історії. І в журналістиці, і в суддівській справі нам є, як відомо, багато чого повчитися.