Перше. Сьогодні абсолютно ніхто не знає, як розгортатиметься криза у найближчі роки. А головне – коли і чим вона закінчиться.
Є експерти, що вважають: ця криза означатиме взагалі кінець капіталізму як суспільної формації та перехід до радикально нових суспільних відносин. Як на мене, немає на сьогодні достатньо емпіричного матеріалу для обґрунтування настільки радикальних тверджень. Але у будь-якому разі криза не закінчиться ані завтра, ані післязавтра.
Прогнози в цілому невтішні. Лауреат Нобелівської премії Джозеф Стіґліц стверджує: «Нинішній спад, який продовжується вже п’ятий рік, не завершиться найближчим часом. Чим скоріше наші лідери визнають це, тим краще».
А один із найвідоміших гуру сучасної економічної науки Нуріель Рубіні прогнозує у 2013 році новий обвал фінансових ринків.
Навіть Європейський центробанк прогнозує ще один рік стагнації та попереджає, що зростання в єврозоні зможе розпочатися не раніше кінця 2013 року.
Не хотів би нагнітати апокаліптичні пристрасті, але, як на мене, мають мають рацію ті економісти, які вважають, що криза розтягнеться ще на кілька років.
Вважаю так тому, що вирішення ключової проблеми, що викликала кризу, навіть не розпочалося. Маю на увазі проблему стимулювання попиту населення, а відтак і економічного зростання за рахунок кредитування.
Протягом принаймні останніх двадцяти років зростання у США відбувалося за рахунок штучного стимулювання попиту населення шляхом емісії кредитів, які дешевшали з кожним роком. У ряді країн Європейського Союзу ця проблема перетворилася на непідйомні державні борги, за рахунок яких фінансувалося зростання рівня життя населення.
Проте безкінечно брати в борг у наступних поколінь не можна. І Європа, і США дійшли межі, коли наявні засоби стимулювання попиту припинили дію.
З цим пов’язана моя друга теза: жодний з традиційних засобів виходу з економічної кризи, які застосовувалися у минулому, не діє. А якщо діє, то обмежено, як знеболювальний засіб, але не як радикальний інструмент покращення ситуації. Показовим прикладом стала вже третя за рахунком доларова емісія, яку проводить Федеральна резервна система США під назвою «кількісне послаблення» («quantitative easing», QE3). Кожна наступна хвиля цього пом’якшення справляє все менш помітний вплив на ситуацію.
Парадокс полягає в тому, що радикальні засоби, у разі застосування, матимуть такі ж радикальні соціальні наслідки. Якщо США раптом припинять накопичувати державний борг, це означатиме обвал внутрішніх ринків, різке падіння купівельної спроможності населення, у загальному обсязі якого державні вливання відіграють значну роль.
У єврозоні найбільш постраждалі країни ЄС йдуть на жорсткі заходи фінансової дисципліни, але не насмілюються відмовитися від євро: соціальні наслідки такого кроку важко передбачити.
Третє. Фінансово-економічна криза змінює багато параметрів суспільного життя в Євросоюзі.
Насамперед, відбувається зниження життєвого рівня населення ЄС. Євростат повідомив, що в 2011 році 119,6 млн. мешканців ЄС, або 24,2 % населення були на межі соціальної ізоляції, тобто знаходилися у межі бідності, відчували серйозні матеріальні труднощі або мали дуже низьку інтенсивність праці. При чому в Болгарії такі люди складали 49,1 % населення, в Румунії та Латвії по 40 %.
Ми чудово розуміємо, що бідність в Україні та бідність в Євросоюзі – різні речі. Але зростання бідності та соціальної ізоляції в ЄС матиме серйозні соціально-політичні наслідки.
Головний із них – посилення протестних настроїв. Безробіття серед молоді у Греції вже складає жахливу цифру у 54,6 відсотків. У багатьох інших країнах статистика теж невтішна. Що робитимуть усі ці молоді безробітні, коли зрозуміють, що одужання скоро не прийде?
Четверте. Розчарування у традиційній політиці та у традиційних політиках призведе до переформатування політичного поля у багатьох країнах ЄС. У грецькому парламенті сидять сили, які б нізащо туди не потрапили за нормального стану речей. В Італії рік тому Маріо Монті вважався справжнім рятівником країни, а вже зараз там точаться розмови про політичну кризу та дострокові парламентські вибори. Сьогодні ми не знаємо, які люди прийдуть на зміну нинішнім політикам десь років через п’ять.
П’яте. Криза призводить до зростання популярності ідей, якими оперують радикальні, ультраправі та популістські партії. Ці партії поки вдається тримати на відстані від реального урядування. Однак, викликає занепокоєння те, що радикальні ідеї перехоплюють звичайні, мейнстрімові партії Європи.
Найяскравіший приклад – президентська кампанія у Франції цього року, коли Саркозі перехопив радикальні гасла Марі Ле-Пен і зробив їх основою своєї кампанії. Або приклад Фінляндії, де Партія справжніх фінів знаходиться в опозиції, але її гасла щодо припинення допомоги країнам європейського Півдня все сильніше впливають на позицію офіційного Хельсінкі.
Шосте. Один із небезпечних наслідків кризи – зростання «втоми» одне від одного країн-донорів та країн-реципієнтів фінансової допомоги в ЄС. Мізерний результат від масштабних фінансових вливань призводить до того, що економічна рецесія повільно захоплює ті країни, які досі вважаються зразковими. На сьогодні тільки чотири країни ЄС – Німеччина, Нідерланди, Фінляндія та Люксембург – мають найвищий міжнародний фінансовий рейтинг – «ААА», решта країн його втратила. Але сповільнення й зростання ВВП спостерігається також і у цих зразкових країнах, які залежать від експорту власних товарів.
Сьоме. Криза звужує простір для подальшого розвитку демократії та посилення державного суверенітету країн-членів. Такі рішення, як, наприклад, утвердження бюджетів країн-членів наднаціональними органами ЄС до їх ухвалення національними парламентами, зрозумілі з точки зору порятунку Євросоюзу.
Але, якщо придивитися, це – пряме порушення одного з базових принципів демократії, який мав місце навіть в епоху феодалізму – бюджети повинні ухвалюватися національними законодавчими органами.
Масштабні додаткові повноваження отримують Європейський центробанк, Європейська комісія – органи, чия професійна діяльність винятково важлива, але які не обираються громадянами і напряму їм не підзвітні. Не виключено, що подальше посилення ролі «технократичних» органів може призвести і до суттєвого перегляду самої концепції європейської демократії.
Восьме. Криза призвела до посилення внутрішньої фрагментації в ЄС, у вигляді зростання сепаратистських рухів – у Каталонії, Шотландії, Фландрії, в інших європейських регіонах.
Як відомо, суверенна держава тримається докупи двома речами: або сильною національною ідентичністю, або високим життєвим рівнем. Інтеграція в ЄС розмила національні сантименти, а падіння доходів зводить нанівець другий стимул.
В принципі, навіть незалежні Каталонія та Шотландія не дуже змінять ситуацію. Реальні ж проблеми почнуться, якщо на цьому дезінтеграція не зупиниться, якщо матиме місце ефект доміно в інших країнах та регіонах.
Дев’яте. На тлі настільки складних внутрішніх процесів відбувається безпрецедентне згортання зовнішньої активності Євросоюзу. Європейський Союз за лічені роки із джерела найдинамічніших у світі інтеграційних процесів перетворився на геополітичного інтраверта.
Ми в Україні повинні це зрозуміти, як би це не було для нас боляче. Розумію, наприклад, почуття моїх колег – експертів та політологів, які ініціювали звернення до керівництва ЄС з проханням невідкладно підписати Угоду про асоціацію з Україною. Але маємо зрозуміти й європейську позицію – у стані кризи вони не мають ані політичної мужності, аби заявити про інтеграцію України, нехай і у віддаленому майбутньому, ані ресурсів, для того, щоб масштабною програмою допомоги «підтягувати» таку велику країну як наша, до європейського рівня та європейських стандартів.
Що робити Україні в цій ситуації?
Перше й найголовніше: треба з’ясувати для себе, який зміст ми вкладаємо у поняття «євроінтеграція» в ситуації, що змінилася.
На моє переконання, курс на побудову Європи у себе вдома не можна скасовувати. Жодна європейська криза не відміняє внутрішньої потреби реформування судової системи, побудови транспортної інфраструктури, поліпшення бізнес-клімату, боротьби з корупцією.
Маємо лише усвідомлювати, що допомога з боку ЄС на ці цілі найближчими роками обмежуватиметься в основному дружніми порадами експертів та моніторингом вже взятих зобов’язань. На більш масштабне сприяння з боку ЄС в часи кризи розраховувати не варто.
Другий момент полягає в тому, що курс на побудову Європи у себе вдома маємо доповнити політикою економічного прагматизму та навіть економічного егоїзму. Маємо поводити себе так, як поводяться європейці, інші нації, що захищають власні економіки.
Приклад. Ми прийняли рішення ініціювати перегляд торгівельних мит в рамках СОТ. Наші дії абсолютно законні. Ми повинні в першу чергу виходити з власних інтересів.
Розумію аргументи ЄС, коли нам кажуть про демократію, права людини, вільні вибори тощо. Це базові, фундаментальні речі для будь-якої європейської країни. Але не існує у світі жодних правил, які б змушували будь-яку країну добровільно відмовлятися від захисту власного виробника, власної промисловості, власних робочих місць. Ніхто в світі цього не робить. Тим більше в епоху кризи.
Принцип «економічного егоїзму» має означати й те, що Україна в інтересах власного виживання повинна боротися за максимально сприятливий для себе режим торгівлі не лише з ЄС, але й на ринках Сходу. Це означає, що Україна нікуди не подінеться від інституціалізації власних торговельних відносин із Митним союзом. І наш Президент тут повністю правий: якщо це сприятиме виходу наших товарів на цей ринок, треба зближуватися із Митним союзом, розглядати питання про приєднання до окремих його регламентів та стандартів. У цьому немає нічого антиєвропейського, немає нічого, що суперечило б цілям євроінтеграції.
Ключовий висновок з усього сказаного наступний.
Криза, яка прийшла до України з Заходу, вже не просто постукалася до нас у двері, вона вже у нас вдома. Зловтішатися з приводу бід Європи – остання справа, ми всі сидимо в одному човні. Наше завдання в іншому – ми повинні бути сильними. Бути егоїстами в позитивному сенсі: підтримувати національного виробника, зменшувати імпортозалежність, розвивати проекти, які стимулюють виробництво всередині країни.
Витримавши навалу кризи, ми допоможемо тим самим і нашим європейським партнерам, які зможуть розраховувати на стабільність Східноєвропейського регіону завдяки стабільності його ключової держави – України.
Дякую за увагу.