Ставлення до спеціалістів у сфері ІТ в українському суспільстві суперечливе. З одного боку, люди, чиї доходи більш ніж удесятеро перевищують середній показник і формуються в іноземній валюті, а отже не знецінюються, слугують яскравою ілюстрацією соціальної нерівності на тлі загального падіння доходів. З іншого боку, той факт, що такий високий рівень споживання теоретично доступний кожному, хто отримав базову технічну освіту, незалежно від наявності “стартового капіталу” та інших умов, може тлумачитися, як свідчення відкритості соціальних ліфтів і “рівності можливостей”, небаченої в інші часи – така інтерпретація особливо поширена серед самих айтішників. З макроекономічної точки зору, на тлі затяжного промислового спаду з 2012 року та загального структурного занепаду низки секторів переробної промисловості, в умовах структурного дефіциту зовнішньоторговельного балансу інформаційні технології є одним із двох секторів, на які покладають надії щодо компенсації цих негативних процесів. Другим є агропромисловий комплекс: вважається, що саме експорт аграрної продукції та послуг ІТ мають забезпечити приплив іноземної валюти в Україну та стати драйверами економічного зростання, “тягнучи” за собою інші галузі.
Саме через відносну “успішність” цих двох галузей немає єдиної думки щодо того, як їх регулювати. Прихильники “максимального сприяння” (серед яких, звичайно, і представники самих цих галузей) вимагають від держави не втручатись і мінімізувати податковий тягар – інакше, мовляв, “економічне диво” буде задушене. Цікаво, що такий підхід не завжди можна назвати ліберальним. Зокрема, спеціальний режим оподаткування, який аграрні холдинги роками відстоювали проти зазіхань МВФ і який вдалося скасувати лише цього року, суперечив ліберальній логіці створення рівних умов. Представники протилежного табору зазначають, що ніяких надприбутків (і відповідно “економічного дива”) у тих же аграріїв, можливо, і не було би, якби вони платили податки нарівні з іншими. І позитивна динаміка окремо взятого сектору має мало значення, якщо її плоди не розподіляються між усіма членами суспільства.
У сфері послуг ІТ ситуація схожа: в умовах відсутності майже будь-якого регулювання та оподаткування сектор демонструє стабільне зростання. Історія успіху української ІТ-галузі настільки “на слуху”, що більшість громадян має навіть гіпертрофовані уявлення про програмістів, які самотужки витягують країну з економічної ями.
Насправді, згідно з даними Держстату, минулого року комп’ютерні та інформаційні послуги становили всього 1/8 від загального обсягу експорту послуг. Удвічі більший притік валюти забезпечили, наприклад, послуги трубопровідного транспорту – тобто платежі від “Газпрому” за транзит газу через територію України.
Робота за давальницькими схемами (коли на території України шиють одяг або взуття з завезеної сировини, а готовий продукт вивозять знову за рубіж і продають під дорогими брендами) займає приблизно таке ж місце в економіці країни, що й комп’ютерні та інформаційні послуги. Різниця в тому, що завдяки слабшій прив’язці до “матеріального світу” (відсутність потреби в значних інвестиціях у фіксований капітал, незалежність від геополітичної ситуації та становища в інших галузях економіки) у цій останній категорії обсяги експорту збільшуються навіть протягом останніх двох років, тоді як інші галузі стагнують або демонструють спад. Друга велика різниця між газовиками й швачками, з одного боку, та програмістами й тестерами, з іншого, полягає в неспівмірному податковому тягарі: останні, будучи переважно зареєстровані як фізичні особи-підприємці, платять лише 5% зі свого доходу, що не снилося ані працівникам “Укртрансгазу”, ані кравецьких цехів.
Бюрократичні складнощі «ІТ-фрілансерів»
Навіть при такій низькій ставці податку багатьом із айтішників досі заважала декларувати свої доходи обтяжлива система їх офіційного отримання з-за кордону. Переважна більшість їх, діючи офіційно в режимі ФОП, на практиці працює на фірму, зареєстровану в Україні, яка отримує замовлення з-за кордону і розподіляє їх поміж працівниками за схемами аутсорсу або аутстафу. Такий “фрілансер” укладає договір із компанією-посередником, через яку зарубіжний замовник оплачує роботу за ставками, низькими за світовими мірками, але казково щедрими порівняно з середнім українським рівнем зарплат. Для того, щоб ця схема працювала, працівник має надати банку договір, складений українською та англійською мовами, та акт виконаних робіт. Усі документи мають бути складені в письмовому вигляді та завірені печатками й підписами. Багато хто вважає цю систему надто обтяжливою, коли є альтернативи у вигляді тіньового отримання доходів через системи грошових переказів на кшталт PayPal та Payoneer.
Той факт, що торік уперше за останні п’ять років обсяг задекларованої виручки від експорту комп’ютерних послуг скоротився на 12%, а не виріс, багато хто пов’язує саме з бюрократичними складнощами. Згідно з даними дослідження, проведеного USAID, процедура дійсно вважається обтяжливою: наприклад, для 70% експортерів витрати часу і грошей на переклад договорів були вагомою перепоною в здійсненні підприємницької діяльності. Навряд чи можна звинувачувати ці процедури в падінні обсягів експорту — адже вони не заважали нарощувати ці обсяги протягом 2011-2014 років. Причину радше слід шукати в міжнародній конкуренції: привабливість українських спеціалістів порівняно з польськими та індійськими не є фіксованою величиною, встановленою раз і назавжди, вона може змінюватися залежно від багатьох факторів. Так чи інакше, українська влада прийняла рішення максимально лібералізувати процедури, сподіваючись таким чином підняти обсяги задекларованих валютних доходів програмістів.
Ще влітку минулого року НБУ розіслав банкам листа про спрощення процедури, але цей документ носив лише рекомендаційний характер, не будучи обов’язковим до виконання. Було вирішено провести відповідні зміни спеціальним законом (законопроект №4496), який був прийнятий Верховною Радою 3 листопада цього року та нещодавно підписаний Президентом. Відтепер достатньо показати банку договір, укладений в електронній формі, лише англійською мовою, і підписаний за допомогою електронно-цифрового підпису. Замість акту виконаних робіт достатньо мати інвойс — тобто перелік виконаних робіт, підписаний самим лише виконавцем (замовник “підписує” його фактом оплати по цьому інвойсу). Результати дії “закону про фрілансерів” буде видно за підсумками 2017 року: якщо обсяг задекларованої виручки від експорту комп’ютерних послуг збільшиться, однією (але не єдиною) з можливих причин цього буде спрощення банківської бюрократії.
Як регулюється діяльність фрілансерів у ЄС та конкурентів України?
За даними 2014 року, 14,5% жителів ЄС були самозайнятими особами. Працюють вони в середньому 36 годин на тиждень, тобто менше ніж наймані працівники. Цей показник вказує на один із “підводних каменів”: значна частина “самозайнятих” - це не успішні професіонали-фрілансери, а радше жертви економічної кризи, які вимушені працювати в умовах нестійкої зайнятості, тобто без гарантій, передбачених трудовим законодавством. Лише 20% самозайнятих у ЄС відносяться до категорії професіоналів, ще 10% - технічні працівники. Решта працюють у сфері торгівлі та послуг, у кустарному виробництві та в аграрному секторі.
Водночас, статистичні органи Євросоюзу відзначають дуже стрімке зростання справжніх фрілансерів, тобто “незалежних професіоналів” - людей, що виконують висококваліфіковану працю на основі цивільно-правових договорів. Протягом 2004-2013 років їх кількість збільшилась на 45%, з 6,2 до 8,9 млн, а в 2015 році вона досягла 9,6 млн.
Слід відзначити, що більшість населення ЄС не поділяє захоплення щодо зростання цього прошарку, розцінюючи самозайнятість насамперед як ухиляння від вимог податкового та трудового законодавства. “Незалежні професіонали” постійно стикаються зі звинуваченнями в “фейковій” самозайнятості, коли працівники вимушено або добровільно стають самозайнятими заради мінімізації податкових та інших зобов’язань. Вони відчувають підозріле та вороже ставлення до себе з боку фіскальних відомств, їх ігнорують політики, що розробляють ініціативи для підтримки нових підприємств, вони маргіналізовані широкою діловою спільнотою”, - визнають на сайті EFIP.
Вибухове зростання їхньої кількості відбувається в багатих країнах “старої Європи”: із 1,9 млн нових фрілансерів, що з’явилися протягом 2008-2015 років, 1,2 млн припадають на три країни — Велику Британію, Францію та Нідерланди. Втім, у відносному вимірі швидке зростання відбувається й на сході: в Латвії чисельність “незалежних професіоналів” за останні сім років потроїлась, у Румунії та Словенії подвоїлась.
Не останню роль у цьому процесі відіграє інтенсифікація аутсорсингу ІТ-послуг із багатих країн у країни Центральної та Східної Європи (ЦСЄ). Якщо в минулому десятилітті Південна та Східна Азія була монополістом у цій галузі, то в останні роки привабливість програмістів східноєвропейського регіону стабільно зростає. Згідно з одним із провідних рейтингів, складеним компанією AT Kearney, східноєвропейські країни займають п’ять позицій у двадцятці найкращих країн для аутсорсингу послуг.
Порівняно з беззаперечними лідерами ринку — Індією та Китаєм, видатки на аутсорсинг у ЦСЄ не такі низькі, але серед конкурентних переваг цього регіону відзначають кращу якість продукції, географічну та культурну близькість до Західної Європи, кращий бізнес-клімат і наявність висококваліфікованих працівників. Виносячи розробку програмного забезпечення в Індію, підприємець із “першого світу” скорочує видатки на оплату праці на 75%, тоді як в ЦСЄ лише на 50%. З іншого боку, відсутність значної різниці в часових поясах позбавляє його необхідності проводити скайп-наради посеред ночі, а при обговоренні деталей проекту і термінів виконання в нього більше впевненості, що він розмовляє “однією мовою” з підрядниками.
Дуже важливою конкурентною перевагою є членство країни в ЄС — зокрема, через наявність спільного законодавства щодо захисту даних. Замовляючи розробку корпоративного програмного забезпечення, компанія часто вимушена довіряти підряднику інформацію, що відноситься до комерційної таємниці, ризикуючи розголосом — або витрачати додаткові зусилля на те, щоби приховати чутливі дані від партнера. Коли цей партнер перебуває в спільному правовому полі з тобою, це знижує ризики.
Україна далеко не найбільш приваблива країна для аутсорсингу на тлі ЦСЄ, і причина не лише в членстві в Євросоюзі. Навіть Росія обганяє її в рейтингах, незважаючи на введені проти неї міжнародні економічні санкції. Один із факторів успіху росіян — девальвація рубля, яка дозволила знизити витрати на місцеву робочу силу. Девальвація національної валюти — це та конкурентна перевага, якою може “похвалитися” й Україна: саме завдяки цьому в останньому рейтингу AT Kearney наша країна піднялась одразу на 17 сходинок, опинившись на 24 місці — але все ж не ввійшовши до топ-20. За даними цього рейтингу, за фінансовою привабливістю українські програмісти обганяють Європу (хоча поступаються Єгипту).
Компанія Colliers, автори іншого рейтингу, відзначають, що й умови ведення бізнесу в Україні вже є кращими за Бразилію та Індію — але не дотягують до країн ЄС. І навіть суто фінансова привабливість не є однозначно встановленим фактом: британська компанія Oworkers, що займається аутсорсингом у ЦСЄ, порівняла десять країн регіону, і Україна виявилася на десятому місці. Зокрема, видатки на оплату праці українських програмістів знаходяться на однаковому рівні з Румунією (хоча вона входить до ЄС), на 8% перевищує показник Болгарії, на 27% вищі ніж у Сербії.
Катастрофічною є ситуація з володінням так званими soft skills, тобто комунікаційними навичками, зокрема мовами: в будь-якій з країн східного ЄС та Балкан краще знають англійську та інші західноєвропейські мови, ніж в Україні. Само собою, Індія та Пакистан також набагато більш конкурентоздатні в цьому плані.
В результаті Україна займає проміжне становище на міжнародному ринку послуг ІТ, знаходячись між високоякісним і дорожчим ринком ЦСЄ та дешевшим і більш “масовим” ринком країн Азії.
Якими податками обкладають доходи програмістів у країнах-конкурентах?
В Індії обтяжливість бюрократичних процедур залежить від обсягу доходів. Якщо він перевищує 200 тис рупій ($3 тис) на рік — тобто, для всіх програмістів — його необхідно декларувати і фіксувати в знайомій українським ФОПам книзі обліку доходів. Якщо річний дохід перевищує 1 млн рупій ($14,7 тис), рахунки підлягають обов’язковому аудиту. Податки платяться наперед. При цьому вимоги зростають пропорційно розміру доходів, так що можлива ситуація, коли сплачувати наперед доводиться кілька разів на рік (нормальна ситуація в Індії — щорічні, а не щоквартальні платежі, як у нас). Зазвичай, кожен спеціаліст ІТ має власного бухгалтера, який за певну компенсацію стежить за його податковими справами.
Власне податкова ставка обчислюється за прогресивною шкалою: дохід понад 1 млн рупій обкладається податком у розмірі 125 тис рупій плюс 30% від суми перевищення мільйонного порогу. Тобто, наприклад, київський програміст, що отримав $36 тис за рік, в Бангалорі мав би сплатити з цієї суми $8,2 тис податку замість $1,9 єдиного податку разом з єдиним соціальним внеском, які він платить в Україні. Цікаво, що при цьому в Індії діє знижена податкова ставка для громадян похилого віку (60-79 років) і ще більш пільгова — для громадян віком 80 років і старше. В останньому випадку з “першого мільйону” доходу сплачують на 25 тис рупій, тобто на $368, менше. Цілком можливо, якби така система діяла в Україні, молоді професіонали масово згадали би про свої родинні зв’язки й оформили ФОП на дідусів і бабусь.
Пакистан — ще одна країна, де аутсорсинг в ІТ швидко розвивається останні роки — має ситуацію, схожу на українську: донедавна отримувати гонорар/зарплатню з-за кордону було дуже складно, але з огляду на зростання публічного запиту процедуру нещодавно було спрощено. “Тіньові” перекази залишаються актуальною опцією, але часто їх використання не є раціональним через високий комісійний відсоток. Тож у більшості випадків оплата праці здійснюється щомісячними офіційними банківськими переказами.
На початку ІТ-буму в Пакистані, в минулому десятилітті держава цілковито звільнила від оподаткування компанії, що працювали в цьому секторі. Це було потужним стимулом для транснаціональних корпорацій та малого і середнього бізнесу засновувати представництва в країні. Але в 2014 році, коли галузь підвелася на ноги і почала приносити стабільні прибутки, особливий режим було скасовано, і до ІТ-компаній почали застосовувати звичайні податки (з ефективною сукупною ставкою на рівні 20%).
Початкова зарплатня розробника програмного забезпечення в Пакистані становить близько $500; з цього рівня вона швидко росте — суттєві підвищення зарплатні часто відбуваються двічі на рік. Це робить їх становище привілейованим у країні, де середня зарплатня становить $130. З іншого боку, програміст у Пакистані заробляє менше 10% від суми, яку його американський роботодавець мав би платити американському програмісту. Лише маючи за плечима понад 15 років досвіду роботи, пакистанський айтішник може “надолужити” американських колег.
В Польщі фріланс є досить поширеною практикою, хоча й не такою популярною, як у нас. Питання спеціального регулювання доходів, отриманих з-за кордону, не стоїть там так гостро, як в Україні, через те, що більшість транзакцій все одно відбуваються в рамках ЄС. Один раз на три місяці самозайнятий інженер ІТ має подати декларацію про доходи, на цьому всі бюрократичні процедури здебільшого вичерпуються. З цієї точки зору, його бюрократичний тягар не важчий і не легший, ніж в Україні — хіба що податок треба платити щорічно, а не щоквартально. Що радикально відрізняється, то це ставка цього податку: для самозайнятих діє пласка шкала на рівні 19%, плюс близько 500 злотих соціального внеску. Тобто, частка доходу, якою такий фрілансер ділиться з суспільством, учетверо перевищує український показник. Для найманих працівників діє прогресивна шкала, згідно з якою дохід розміром до $21,5 тис на рік обкладається ставкою 18%, а все решта — 32%. Якщо врахувати соціальні відрахування, ефективний рівень фіскального навантаження на доходи офіційно працевлаштованого польського айтішника становить приблизно 30%.
При цьому розрив у доходах між спеціалістами ІТ та рештою суспільства зовсім не такий разючий, як в Україні. Якщо у нас при середній зарплатні $186 дохід програміста, що працює на аутсорс, становить $2500 або вище, то в Польщі, за даними статистики, середня зарплатня в промисловості/послугах становить 880 євро, в сфері ІТ — 1347 євро.
Таким чином, в абсолютних цифрах польські спеціалісти ІТ отримують приблизно стільки ж, скільки й українські — але вони платять набагато більше податків і при цьому позбавлені “елітарного” соціального статусу. Їхній рівень доходів вищий за середній, але не набагато — головною перевагою їхнього становища є не стільки розмір зарплатні, скільки гарантія того, що тобі не доведеться довго шукати роботу. Цим пояснюється той факт, що українські спеціалісти ІТ, спробувавши пожити в Польщі або Румунії, часто повертаються додому розчарованими: для них “євроінтеграція” означає зниження соціального статусу.
Відносна непривабливість українського ринку ІТ-аутсорсингу коріниться не стільки в бюрократичних процедурах, скільки в перебуванні країни поза межами ЄС та в незнанні мов айтішниками. Прийняття ж закону, що скасовує бюрократичні бар’єри для легального отримання доходів із-за кордону, остаточно прирівнює становище вітчизняних ІТ-спеціалістів у цьому відношенні до закордонних колег - або й ставить їх у більш привілейовану позицію.
Цікавішим є питання, що приносить "ІТ-бум" українському суспільству? На даний момент, українські програмісти перебувають в унікально сприятливому становищі з точки зору податкової політики, отримуючи від суспільства безкоштовно освіту й навички, але не будучи зобов’язані ділитися з ним плодами цих надбань. Завдання держави - зробити так, щоб доходи ІТ-галузі розподілялися більш рівномірно, при цьому не "вичавивши" айтішників за кордон або в тінь.