Анастасія Платонова: Володю, почнімо з ключових здобутків твоєї трирічної каденції.
Найважливіше те, що Український інститут відбувся як інституція і репутаційно закріпився в Україні й за кордоном.
Другим важливим моментом є те, що ми запропонували нову модель культурної дипломатії. Ми говоримо про неї не як про проєкцію вихолощеного суто позитивного іміджу України за кордоном, а як про важливий чинник національної безпеки (зокрема інформаційної). Це має бути чесний діалог зі світом – не лише про позитив, а й на складні теми.
Ми відійшли від односторонньої проєкції України за кордоном через культуру. Важливо налагоджувати зв'язки й думати про значно ширший вимір роботи, аніж ситуативні події. І бачимо, що цей підхід отримує гарний відгук у наших закордонних партнерів, які ідентифікують нас як інституцію, що грає за міжнародно прийнятими правилами.
В інтерв’ю на початку каденції ти говорив, що в перші роки роботи УІ відбуватиметься адвокація Інституту у владі та громадянському суспільстві. Наскільки, на твою думку, УІ нині зрозумілий як широкій аудиторії, так і владі?
Мені здається, що парадигма розвитку Українського інституту була добре сприйнята сферою культури, адже розроблялася спільно з нею. Ми не вигадали всі ці постулати самотужки: більша їхня частина була закладена ще в мою конкурсну концепцію. Шлях до формулювання стратегії, ухваленої торік, був дуже інклюзивний – ми запрошували до діалогу експертів з різних секторів культури. І мені здається, цей підхід себе виправдав.
Зважаючи на те, що держава тут є одним зі стейкхолдерів, як би ти окреслив рівень ефективності взаємодії з МЗС за час твоєї каденції?
Мені випало працювати з трьома міністрами МЗС. Кожен у тій чи іншій мірі долучився до становлення Інституту. Проте ці відносини не завжди були простими. Попервах ми відчували себе чужаком у системі органів дипломатичної служби, адже ми є окремою інституцією у сфері управління МЗС, відтак маємо ширшу автономію порівняно з посольствами. По-друге, в МЗС до нашого формування не було окремого юніту чи інституції, зосередженої на культурній дипломатії.
Ми стали прецедентом: новою інституцією з принципово відмінним набором компетенцій, ніж ті, що вимагаються від дипломатів, які працюють в апараті МЗС чи за кордоном. Звісно, були певні тертя та нерозуміння нашої ролі. Мені навіть здавалося в якийсь момент, що запропонований нами вектор руху занадто радикальний для того контексту, в якому ми працюємо.
У чому саме?
У відмові від неякісного контенту, шароварщини та одноосібного ухвалення рішень.
Перемігши у конкурсі, ти не відразу підписав контракт. У процесі перемовин з МЗС тобі вдалося досягти спільного бачення з міністром щодо вектора розвитку УІ (це включало і ваші зарплатні очікування, і невтручання в контентну частину). Чи зараз ви так само маєте спільне бачення з міністром?
Я не відчуваю ніякого тиску з боку міністерства. Є певні важливі, магістральні теми для МЗС. Ми в силу своїх можливостей намагаємося їм відповідати, аби йти з міністерством у політиці одного голосу. Наприклад, тема Криму. Я замислив кримську програму в УІ ще до того, як Дмитро Кулеба і Еміне Джеппар прийшли працювати в МЗС. І коли змінилася влада в міністерстві, це була дуже природна точка перетину: ми активно включилися в кримську тему і підготовку до Кримської платформи.
Я розумію, що від нас хотіли б більше медійних проєктів, розрахованих на масову аудиторію. Але ми намагаємося їх балансувати з більш візійною роботою, закладеною у нашій стратегії.
Я повторю запитання. Чи в тебе з міністром Дмитром Кулебою спільне бачення програмної політики і міри автономії УІ?
(Довго мовчить). Складне питання. Я не знаю, як однозначно на нього відповісти. Повторюсь, не відчуваю тиску з боку МЗС.
Між тиском і спільним баченням – прірва різних положень. Яке з них відповідає дійсності у вашому випадку?
Я відповім так. Мені важливо було б мати тіснішу комунікацію з міністром, щоб краще розуміти очікування від нас і те, чи в одному напрямку ми рухаємося.
Цього розуміння ти наразі не маєш?
На мою думку, воно не є достатньо артикульоване.
Одним з планів на першу трирічку було відкриття трьох закордонних філій УІ – у Варшаві, Парижі і Берліні. Жодна так і не відкрилася, хоч ви з командою багато зробили для розбудови іноземних партнерств. Чому так сталося?
Я вважаю, що в сьогоднішній ресурсній, бюджетній (наш бюджет усі три роки послідовно зменшувався) та політичній ситуації є ефективніші способи досягати закордонних аудиторій, ніж відкриття філій. Немає сенсу запускати такий складний бюрократичний процес, якщо завтра ця філія може закритися за браком фінансування.
Це також і питання політичної волі. У Польщі вже було приміщення, що належить Посольству України у Варшаві, і посол Андрій Дещиця неодноразово пропонував нам його. Але ми провели аналіз українського і частково польського законодавства і зрозуміли, що для уможливлення такої діяльності доведеться внести дуже багато змін до нормативних актів.
Але щойно ми матимемо гарантоване фінансування, яке буде збільшуватися щороку, і буде політична воля МЗС рухатись у напрямку відкриття філій, ми готові почати ці зміни.
Тобто наразі немає ані грошей, ані політичної волі?
Так.
На початку каденції ти говорив, що без 200-300 млн грн на рік «нема чого сподіватись на успіх». На практиці довелося послуговуватися значно меншими бюджетами. Що ти думаєш про бюджетні «очікування/реальність» у ретроспективі?
Зараз я вже розумію, що сума на 200-300 млн грн виглядала доволі максималістично. Проте в умовах тієї забюрократизованості, яка існує в українській державній сфері, ми і не змогли б упоратися з такою сумою.
Але за ці три роки нам вдалося зробити надзвичайно багато. Не в останню чергу тому, що ми не намагалися все робити самі: залучали грошові і негрошові ресурси іноземних партнерів, ділили з ними відповідальність та авторство проєктів. І в такий спосіб досягли ефекту.
Ви також планували залучати партнерські кошти. Чи вдалося з цього побудувати системний напрямок роботи?
Наш цьогорічний бюджет на програмну діяльність становив 10 млн грн. Ми зібрали таку саму суму з партнерів і спонсорів.
Як ти оцінюєш проєктний бюджет у 10 млн грн на рік? Що це говорить про міру інтересу держави до власної культурної дипломатії?
Це мізерна сума.
Це принизлива сума.
Так, це принизлива сума.
Чи мав ти щодо цього розмову з міністром Дмитром Кулебою?
Так.
Яка його позиція з цього питання?
Позиція міністра полягала в тому, що в часи пандемії довелося піти на скорочення бюджету Інституту. Цьогоріч бюджет за нашою бюджетною програмою був поділений порівну між трьома її користувачами: нами, посольствами України за кордоном і організаціями закордонних українців.
Логіка була така, що не можна спрямовувати всі наявні кошти лише на культурну дипломатію, їх потрібно рівною мірою розділити між культурною дипломатією, публічною дипломатією та роботою з діаспорою. Таким чином ми і отримали ці 10 млн грн.
Дарія Бадьйор: Чому, на твій погляд, вам не збільшують бюджет? Чому постійно за нього треба воювати? І чи відчуваєш ти підтримку з МЗС? Тут вашою адвокаткою мала б бути Еміне Джеппар – як ти оцінюєш її роботу?
Від Еміне я відчуваю величезну підтримку. Вона включалася в наші бюджетні війни, багато працювала з депутатами і минулого року, і зараз. Еміне також активно працює з Міністерством фінансів, аби ми не потрапили в таку саму халепу цьогоріч.
Проте я відчуваю незацікавленість у нашій роботі з боку ширшого дипломатичного корпусу. Нам часто закидають, що ми працюємо із занадто інтелектуальним контентом, орієнтованим на вузькі аудиторії.
А.П.: Чи відчуваєш ти підтримку культурної спільноти?
Під час наших попередніх бюджетних війн ця підтримка була відчутною.
Але я, наприклад, свідомо не комунікував публічно скорочення нашого бюджету цьогоріч: не хотів створювати постійними битвами за бюджет репутацію неспроможності Інституту.
Зараз я відчуваю певну втому в культурній спільноті, особливо після того, що відбулося з Держкіно, з УКФ та з Довженко-Центром. З кожною новою кризою ми все менше здатні до мобілізації і до боротьби.
До чого може призвести відсутність цієї мобілізації?
До руйнування постмайданних культурних інституцій. І це був би найгірший сценарій, бо в зроблене за останні кілька років було вкладено дуже багато сил.
Д.Б.: Якщо узагальнити «очікування і реальність» за твою каденцію: що на практиці працювало геть по-іншому, ніж ти сподівався?
Я не прорахував емоційного навантаження на команду. Багато людей прийшли працювати в УІ з очікуваннями, що більшу частину часу будуть займатися створенням проєктів, комунікацією, програмуванням. У реальності 70-80% робочого часу команди займає беззмістовна та безглузда бюрократія. Звісно, це призводить до вигоряння.
А.П.: Тобі вдалося зібрати сильну команду, де були справжні зірки. Проте згодом люди почали йти. Як ти оцінив би свою роботу з командою за ці три роки?
Ми справді сформували команду зірок, досвідчених культурних менеджерів. Ця команда була і досі є такою. У ній могли змінитися люди, але вона зберегла свою експертність.
Багато людей виявилися не готові до того, що їхні ключові компетенції будуть тут менш затребувані, аніж навички роботи із закупівлями і договорами. І я тут вбачаю найбільшу напругу, яка існує в команді. Іноді нам доводилося працювати дуже багато і дуже швидко, і часом це досягалося ціною перевантажень.
Тобто ти пов'язуєш звільнення з вигорянням і втомою від бюрократії?
Люди звільнялися з різних причин. Хтось – тому що знайшов іншу роботу, хтось – через незгоду з вектором розвитку Інституту, хтось – через складність роботи в держустанові.
Чи були серед цього особисті конфлікти з тобою як генеральним директором? Наприклад, щодо one voice policy в інституції?
Одним з найбільших дискусійних питань, які в нас виникали з командою, було питання атрибуції проєктів – тобто того, чи має інституція відзначати внесок окремих людей у проєкт (наприклад, артикулюючи їх як авторів чи кураторів проєкту).
Проблема в тому, що в нас часто дуже важко визначити, хто є автором: більшість рішень ухвалюється колегіально, і авторство ледь не кожного проєкту є колективним. Звичайно, у проєкту є менеджер або куратор, але над ним працюють всі служби Інституту: комунікаційна, закупівельна, юридична, бухгалтерська. Це колективна робота.
Були колеги, що не поділяли твоєї думки?
Так, були співробітники, які вважали себе одноосібними авторами ідеї або проєкту. Але це так не працює. Якщо хтось хоче мати одноосібне авторство, може залишатись у громадському секторі. А приходячи працювати до інституції, потрібно розуміти, що ти делегуєш їй частину свого професійного суверенітету. Ти працюєш в колективі, і її результат також є колективним. Вирізняючи когось одного, дуже легко забути всіх інших, хто теж долучався до результату.
З іншого боку, не вирізняючи нікого, можна перетворити інституцію на безіменну, і це створює підґрунтя для конфліктів.
Саме тому ми даємо людям максимальну видимість у своєму секторі і наших публічних комунікаціях. Наші співробітники пишуть авторські матеріали, дають інтерв'ю, представляють Інститут на публічних заходах.
Чи подаватимешся ти на конкурс?
Так, я планую подаватися. Я вважаю, що моя робота не закінчена, і візія роботи Інституту, над якою ми з командою почали працювати, має бути втілена.
Наступний рік майже на 90% розпланований, у нас багато зобов’язань перед партнерами. Хочеться також довести до логічного завершення п’ятирічну стратегію УІ, термін дії якої – до 2024 року.
Чи мав ти розмову з міністром Дмитром Кулебою про конкурс? Чи казав він, чи задоволений твоєю роботою, чи хотів би бачити тебе директором УІ наступні три роки?
Ні, про це ми не говорили.
Про що говорить відсутність такої розмови, на твій погляд?
Це може говорити про діаметрально протилежні речі. Перша – міністр не хоче мати цю розмову зі мною впродовж конкурсу, аби не демонструвати упередженості. Друга – це бажання відсторонитись і подивись на інші концепції, які будуть подані на конкурс.
Немає упередженості в тому, щоб потиснути руку людині, що відпрацювала три роки, і сказати: це було круто, удачі на конкурсі. А от відсутність такої розмови виглядає як відхрещування від підзвітної інституції.
Я зізнаюся, що мені бракувало такої комунікації. Мені важливо було отримати зворотний зв'язок від міністра за три роки роботи.
Чи намагався ти ініціювати цю розмову?
Кілька разів упродовж цього року, але не в контексті закінчення своєї каденції, а тому, що мені були потрібні конкретні політичні ввідні для роботи інституції наступного року. Хто б не очолив Інститут, потрібно вирішити, що він робитиме у 2022 році політично. Утім така зустріч відбулася понад місяць тому за участю новообраної голови наглядової ради Інституту Ольги Сагайдак. Ми обговорили і вирішили частину важливих питань.
Коли востаннє ти мав розмову з міністром про роботу УІ сам на сам?
Невдовзі після його призначення, влітку минулого року.
Розкажи про програму, з якою ти підеш на конкурс.
Ця програма буде еволюційною, а не революційною. Я не би хотів розвороту Інституту концептуально і програмно в якомусь іншому напрямку. Крім того, мені важливо запустити всі сім напрямів програмної діяльності Інституту, які ми запланували. Розширити програму підтримки українських студій за кордоном. Розвинути напрям промоції української мови як іноземної, як інструменту комунікації – спільно з Національною комісією стандартів державної мови. Окрім того, хотілось би виконати нашу амбіцію закріпити Україну в ключових культурних, мистецьких, освітніх, наукових подіях і майданчиках світу.
Д.Б.: Це яких?
Це, наприклад, ключові кінофестивалі, на яких ми маємо бути присутні.
Хіба не Держкіно цим займається?
Держкіно наразі займається українськими стендами на Берлінале та в Каннах. Ми говоримо про створення професійних можливостей для українських продюсерів на кількох іноземних кінофестивалях. Але також нам важливо інтегрувати українське кіно в глядацькі кінофестивалі – зараз ми працюємо, наприклад, зі Стамбульським кінофестивалем. У 2019 році це була Viennale, Віденський кінофестиваль, а якщо наступного року відбудеться двосторонній культурний сезон з Великою Британією, то ми хочемо інтегруватись в Единбурзький кінофестиваль і Sheffield Doc/Fest.
Якщо ми говоримо про літературні фестивалі, то тут ми розмежовуємось з Українським інститутом книги, який готує українські стенди на ярмарках у Франкфурті, Лейпцигу, Болоньї і, можливо, в майбутньому в Лондоні. Тому ми йдемо в незайняту нішу читацьких кінофестивалів, на яких можуть зазвучати твори українських письменників і поетів.
Також плануємо далі розвивати нашу премію для перекладачів Drahoman Prize, яку запустили з Українським ПЕН. Те саме з музикою – ми вже закріпились у ключових музичних шоу-кейсах Європи – Гамбурзі, Будапешті, Відні, з наступного року будемо на Брайтонському The Great Escape Festival. В академічній музиці хочемо зайти з українськими творами в репертуари європейських філармоній і фестивалів. Ця непроста робота – українську академічну музику просто не сприймають.
А.П.: Це адвокація, яку треба проводити не три роки, а триста три.
Звичайно, і в цьому сенсі Україна за 30 років незалежності не зробила своєї домашньої роботи. Але одноразовими інтервенціями сталого впливу не досягти. Тому ми з командою вибудували мапу ключових інституцій і майданчиків, у яких хочемо закріпити Україну, аби зробити її присутність сталою.
Як би ти окреслив топ-5 ключових завдань на наступні три роки роботи Інституту – з тобою чи без?
Перше – це зберегти програмну рамку в усіх секторах, у яких працює Інститут.
Друге – креативніше подивитися на те, як можуть працювати наші закордонні філії. Не знаю, чи нам вдасться відкрити офіційні представництва УІ, але думаю, що ми цілком можемо виконувати задачі філій через інші інституції, без фізичної присутності там офісу.
Про які інституції йдеться?
Є Український інститут в Лондоні, є Український інститут в Стокгольмі, є Український інститут Америки, в інших країнах є громадські організації, що опікуються культурною презентацією України. Я дивлюсь на це як на готову інфраструктуру з організацій, які мають спільні з нами цілі. З ними можна створити модель співпраці.
Третє завдання – інституційний розвиток. Потрібно більше уваги приділяти розвитку команди, дебюрократизувати роботу, запустити програми внутрішньої оцінки та професійного розвитку колег. Важливо дати людям можливість відчувати себе частиною команди, навіть в умовах карантину. Останнього нам забракло в останній рік.
Четверте – важливо продовжити аналітичну роботу. Ми вже аналізували присутність України в іноземних медіа і опитували фахове середовище інших країн про те, як вони сприймають Україну через призму культурної дипломатії і які українські постаті, явища української культури їм відомі. Наша гіпотеза про те, що про Україну мало знають, сповнилась на 300%. [За кордоном] немає сталих культурних асоціацій з Україною. Ті, що є, стосуються борщу, спортсменів, туристичних принад, Чорнобиля чи війни.
З цього всього неможливо скласти цілісний образ країни. Крім того – і для нас це виявилося прикрим сюрпризом, – український культурний пантеон, як ми собі його мислимо, на 99% нікому невідомий за кордоном. Це означає, що роботу треба починати з від’ємної точки.
І п'яте завдання – посилити кримський напрям нашої роботи. Ми зараз маємо декілька проєктів, прив'язаних до старту Кримської платформи. Мені хотілося б вибудовувати комунікацію про Крим і тимчасово окуповані території України в мистецькому, медійному, правозахисному полі.
Д.Б.: Однією з основних проблем української частини двостороннього року культури Україна-Австрія була видимість ваших подій у медіа. Їх добре видно всередині країни, але чи вдалося вам достукатися до своєї цільової аудиторії за кордоном? І хто вона, зрештою?
Справді, зацікавити українським контентом австрійські медіа було великим викликом. У більшості випадків це зумовлено недовірою до будь-чого незнайомого – до молодої інституції та до країни, якої немає на радарах більшості людей, що споживають культуру за кордоном.
Ринок культурного контенту в Європі перенасичений, і з Києва було важко вибудувати стосунки з іноземними ЗМІ. Рецептом для кращої репрезентації в медіа був би ресурсозатратний профільний відділ з кількох комунікаційників, які постійно працювали б з медіа. Але, з іншого боку, складно розбудовувати стосунки зі ЗМІ в Парижі, якщо ти не генеруєш там достатню кількість інфоприводів.
Тобто без бюджету на закордонні філії і людей ви в якийсь момент впретесь у скляну стелю в роботі з іноземними аудиторіями?
Я думаю, комунікаційно ми вже вперлися в цю стелю. Ми гостро потребуємо розширення комунікаційної команди.
Д.Б.: Які висновки ти для себе зробив після двостороннього року Україна-Австрія?
Перше: потрібна насичена програма подій в окремо взятій країні, інакше і медіа, і аудиторія втрачають інтерес. Не дві події на рік, а двадцять. У кожній країні, де працює наша культурна дипломатія, її діяльність має бути системною.
Друге – нам потрібні люди на місці, постійний представник Інституту, який спілкувався б з тамтешніми інституціями. Маємо знайти таку людину у 2022 році, коли буде двосторонній сезон з Великою Британією.
Як ви оцінюєте свою присутність за кордоном, як її вимірюєте і до чого прагнете?
Наразі ми її вимірюємо кількістю відстежених нами публікацій і їхньою тональністю: нейтральне чи позитивне згадування, глибоке чи поверхневе і так далі.
Ти задоволений результатом?
Я, звісно, хотів би, щоб ми більше звучали за кордоном.
Чи співмірні докладені зусилля з видимістю УІ?
У деяких проєктах – так, абсолютно. Йдеться насамперед про цифрові проєкти, які за замовчуванням охоплюють широкі аудиторії, там просто побачити і виміряти відвідуваність.
Хто є вашою цільовою? Ваша робота з українськими студіями в іноземних університетах, з філармоніями і музичними шоукейсами – для кого вони?
Ми для себе визначили чотири основні сегменти цільової аудиторії: дві в Україні, дві за кордоном. Вони теж діляться – на фахові і широкі. Нашим основним фокусом усе одно залишаються фахівці – у сфері культури, освіти, науки, керівники інституцій, незалежні практики, митці, художники, медіа.
А.П.: Ви так ніколи не вийдете з «бульбашки».
Я не думаю, що річ у «бульбашці». Річ у тому, де ми в наявних умовах можемо мати найбільший вплив. Моя відповідь – у фахових середовищах.
Як, прицільно комунікуючи на перераховані тобою аудиторії, можна змінити ставлення широкого європейського глядача, слухача чи глядача до України? Або сформувати його з нуля?
Я не думаю, що наша задача – змінити ставлення до України максимально широкого іноземного глядача. Наша задача – не покращити імідж України для 25 мільйонів французів, а зміцнити культурну суб’єктність України у світі. І її неможливо виконати без співпраці з фаховими елітами.
Широкі аудиторії, безумовно, теж наші, але другим рядом, вони похідні від первинних.
Саме фахова аудиторія – медіатор між нами і широким глядачем.
Д.Б.: Чи не вважаєш ти, що саме через цю вузьконаправленість мета УІ не зрозуміла ширшому дипломатичному колу? Простіше кажучи, чи був би у вас більший бюджет, якби ви робили фестивалі вареників на площах?
Можливо, частково. На жаль, ми всі є заручниками «квадратно-гніздової» парадигми, коли в держсекторі мислять кількістю проведених заходів. Щороку ми звітуємо перед Міністерством фінансів саме кількістю проведених заходів, охопленої аудиторії, охоплених країн. На цьому глибина сприйняття ефективності роботи УІ загалом вичерпується.
Ця парадигма не дає почати будь-яку розмову про відтермінований вплив нашої роботи.
Наприклад, мені здається важливим, щоб держава підтримувала українські студії за кордоном, адже саме так генерується наукове знання про Україну. Далі воно потрапляє в державні політики, в медіа, в університетські та шкільні програми. Формується міжнародний дискурс. Але виміряти цей вплив дуже важко, тому що він відтермінований.
І це пастка, в яку постійно заганяє себе культурна сфера. Наші аргументи звучать непереконливо, тому що ми оперуємо іншими категоріями.
А.П.: Наскільки тобі вдалося за ці три роки переконати державу у своєму баченні? Чи є тут зміни?
Я думаю, зміни є. Ми за три роки призвичаїли багатьох людей до свого бачення того, що таке культурна дипломатія. Змінилося сприйняття. Раніше нас тримали за вискочок-неофітів, зараз це значно виваженіша розмова.
Я хочу бути оптимістом. Мені здається, що ця робота ще дуже далека від завершення, але за ці три роки нам вдалося багато зробити.
