Віденська кава гірчить
Це вперше Амелі набивала собі татуювання. Сакура розросталася на її передпліччі, ваблячи рожевими квітами й зеленим листям. Зціпивши зуби, дівчина й не пискнула. Коли майстер завершив роботу, вона прискіпливо подивилася на себе в дзеркало, кинула на стіл гроші, а на плечі — манто й мовчки вийшла.
У кав’ярні за рогом уже чекала Колет. Амелі зиркнула на годинник: 18:59. Вчасно. Якось усе було ідеально вчасно.
— Я замовила тобі каву. З кардамоном, як ти любиш.
— Ми з тобою не колеги й не подруги. Звідки тобі знати, що я люблю?
— Артеміди спиною відчувають одна одну, з пів погляду вгадують бажання. Наприклад, ще я знаю, що ти лідерка. Ти вроджена переможниця, завжди хочеш бути найпершою й найкращою. Хіба не правда?
— Чому ж, правда.
— Пробач, що мені довелося бути вісницею поганих новин. Я тебе дуже засмутила тоді, в Люксембурзі? Древні за погані провіщання карали на горло…
— Навіщо ти тут?
Обличчя Колет знову затуляв капелюх, цього разу з розкішними штучними ліліями та білим страусовим пір’ям. До всього, вона сиділа в найтемнішому кутку кав’ярні.
— Я тут проїздом. Хочу попередити, що незабаром доведеться обрати сторону. Сподіваюся, твій вибір буде правильним, сестро.
Амелі відчула, як сіпнулося око. Лише одна людина у світі називала її сестрою, нехай навіть іронічно й жартома. Телеграма досі лежала в кишені. Абревіатура зрозуміла як Божий день: «Код багряний, Нью-Йорк, Глорія».
Колет вийшла з кав’ярні першою, автівка по неї під’їхала одразу. Обличчя юнака у квітчастому плащі та капелюсі, що прочинив для Колет дверцята, Амелі не роздивилася, але вона й так здогадалась, хто він. Дивувало оце зухвальство — здавалося, що таємничість і конспірація є лише навмисно виставленими напоказ декораціями і що насправді Колет нічого та нікого не боїться. Навіть гера Фрідріха. Чи ж — особливо гера Фрідріха?
Амелі ще трохи зачекала, допила каву й попросила рахунок. Але варто було їй вийти надвір, як дорогу заступила висока постать у шкіряному плащі.
— Я купила два квитки до Праги на завтрашній ранок. За кілька днів будемо в Лондоні. Там, у поштовому відділенні, на нас чекатиме запрошення від сім’ї Пассареллі. Із Глорією я зв’язатися не змогла, та Ензо телеграфував мені одразу. А далі вже на пароплав…
— Чого це ти вирішила, що я кудись із тобою вирушаю? — холодно перервала Амелі, вдивляючись у такі знайомі риси.
— Хіба ти не отримала телеграми?
— Отримала, ну то й що? Я не хочу пов’язувати своє життя з невдахами. Із самозакоханими дівицями на кшталт Глорії чи сестрами-жалібницями, як наша люба Поллі.
— А я? Як ти назвеш мене, Амелі?
Обличчя Мірто підсвітив ліхтар. Її очі гарячково палали.
— Ти собака, що слідує за господарем. Аби хто вів, — випалила японка й пішла геть.
Ішла під дощем, забувши про парасольку, що, розкрита, в її руці хилилася від вітру. Вода періщила в обличчя, затікала за комір, проте Амелі й не помічала тих потоків, лише за інерцією стискала скошений набік дерев’яний держак. Щойно вона відвернулася від найближчої подруги. Відвернулася від Мірто, залишивши її стояти під сірими краплями.
Серце боліло.
Амелі знала, що все це мара, вона не має догоджати дурним забаганкам артемід. Та й, зрештою, хто вони для неї такі? Вона не має слідувати безглуздим командам гера Фрідріха, фіґляра, гравця в людські душі, якого вона змалечку вважала за батька.
І все ж її серце розривалося. Бо там, позаду, біля залишеної під дощем Мірто, вона залишала маленьку Амелі з її крихкими й такими наївними ідеалами. Що ж, сімнадцять років — непоганий час подорослішати.
Артеміда йшла не озираючись, хіба поглядаючи в залиті електричним світлом вітрини, ніби шукаючи там, між магазинних манекенів та усміхнених людей за вікнами кав’ярень, хоч якусь опору. Відень, це розкішне місто, що так їй подобалося своєю імперською величчю, багатим оздобленням і благами цивілізації, раптом став порожнім і промерзлим, наскрізь промоклим, бездушним. І як вона раніше того не помічала?
Амелі пірнула в одну з бокових вуличок, ніби ховаючись від світла ліхтарів, але замість темної але опинилася попід вікнами фешенебельного ресторану. Було ще рано для вечері, та й дощило рясно, тож заклад заманював вільними столиками. Попри це, місце біля вікна було зайняте. Освітлені блиском люстр, перед самим вікном сиділи двоє: доглянутий джентльмен середніх літ і ніби виточена з білого мармуру леді. Амелі похолола. Бути цього не могло. Вона озирнулася, сподіваючись, що Мірто все ж таки прямувала за нею. Грекиня справді стояла трохи позаду, поклавши руку собі на плече, і теж витріщалася на пару в ресторані. Вода стікала каптуром, потоком бігла по довгому шкіряному плащу.
— Як таке може бути? — викрикнула Мірто, помітивши погляд колишньої колежанки. — Вона ж згоріла в тому пекельному вогні! Ми поховали її під священним баобабом…
— Ходімо, — кивнула Амелі. — Маємо з цим розібратися.
Дівчата зайшли в ресторан, залишаючи по собі калюжі води. Амелі й не подумала віддавати портьє парасольку чи наскрізь мокре манто. Низенька фігурка маневрувала між критих бордовими скатертинамистоликів, а одразу за нею, скинувши з голови каптур, ішла на голову вища Мірто.
Золоті херувими, що оздоблювали залу, поблискували в яскравому світлі, зиркаючи байдужим металевим поглядом. Офіціанти ж, навпаки, переполошилися й уже хотіли кликати метрдотеля, але мсьє Бродер підвів руку, мовляв, усе гаразд, і жестом показав дівчатам на вільні стільці. Ті й не думали сідати.
На щоках білолицьої мадам з’явився легкий рум’янець, і вона поспішила затулити обличчя вуаллю білого, як і вона сама, капелюшка.
— Поясніть, що, в біса, коїться, — крізь зуби сказала Амелі.
Мірто підійшла до жінки й різко відкинула з її обличчя серпанок. Де й поділася звична витримка грекині! Її очі світилися недобрим вогнем.
— Та сядьте вже, — ліниво проказав мсьє Бродер, підпалюючи сигару.
— Ми слухаємо.
Амелі гучно стукнула вістрям парасольки об підлогу — декорованим під готичний собор склепінням пішла луна.
— Мій чоловік… Ой, дівчатка, я теж на нього була така зла, така зла! — нарешті розтулила рот Емма й заговорила звичним медовим голосочком. — Це ж через нього згоріли всі артефакти, усі мої праці й архіви….
— Але ж ти знаєш, я зробив це, бо кохаю, моя пташечко. — Мсьє Бродер узяв її тонкі пальці у свої.
— Лише тому я тобі й пробачила. — Емма, мов дівчинка, усміхнулася чоловікові. Її розперезане дрібними зморшками обличчя мало зовсім дитячий вигляд.
Ну квіточка, що з неї взяти?
— Це я все влаштував, — затягуючись сигарою, мовив чоловік. — Я найняв секретну службу «Артеміда», щоб стежити за моєю дружиною, буцімто її життю погрожують…
— Буцімто?!
— Ну, спершу погрози були справжніми. Але потім я вирішив, що це прекрасна нагода покінчити з дивним захопленням Емми, а заразом і вберегти від іще більшої небезпеки. Тоді вже я сам наказав слугам підкидати записки. І це я викрав свою дружину того дня, підпаливши маєток.
— Що?.. — В артемід відвисли щелепи.
Вони впритул дивилися на замилованих голубків, котрі так спокійно розповідали історію. Історію, що навічно — здавалося — розкраяла серця молодих дівчат.
Дивилися й досі не вірили.
— Навіщо? Навіщо вам здався увесь той фарс?! — зайшлася криком Амелі.
Мірто здалося, що навіть золоті херувими здригнулися, не кажучи вже про офіціантів. Проте мсьє Бродер не зважав, ведучи далі таким безбарвним голосом, ніби це була буденна світська розмова:
— Моя дружина ніяк не хотіла полишити той дурний замір з Мадагаскаром. Та й політично це була чудова провокація, щоб зміцнити французьку владу на острові. А ваша присутність надала справі бажаного розголосу… Політики платять щедро.
Мсьє Бродер відкашлявся. Звичка курити, вочевидь, не йшла йому на користь.
— Ви ж самі розумієте, дівчатка, дружина має бути попри чоловіка, а не вештатися бозна-де на краю світу. Ви ж розумієте?
Амелі здалося, що її шию обвив зашморг. Вона з силою рвонула комір блузки, і ґудзики дзвінко посипалися на кахлі підлоги.
— Чиє тіло ми знайшли в будинку? — запитала Мірто, не зводячи погляду з мсьє Бродера.
— Не переймайтеся! То колишня рабиня, що померла від тифу на кавовій плантації за день до того. Вони з Еммою однакові на зріст, тож я наказав підкинути її тіло, надіти на палець перстень.
Запала мовчанка. Навіть мадам Бродер сором’язливо потупила очі.
— Бідна жінка, — побілілими вустами сказала Амелі, розмазуючи туш по обличчю. — Її душа так ніколи й не потрапить до предків. Що ж, нехай вона приходить до вас у найстрашніших снах.
Амелі розвернулася. Підбори відстукали по підлозі, двері гучно грюкнули, і дівчина знову опинилася під дощем, підставляючи краплям своє розпашіле обличчя.
— Тобі хочеться плакати чи сміятися? — запитала Мірто, що тут-таки опинилася біля неї.
— І плакати, і сміятися, — відстороненим голосом сказала Амелі. — А тобі?
— Я почуваюся обманутою і разом з тим такою вільною... Уперше за останні пів року я почуваюся вільною.
— І я. — Амелі відчула, як два гарячих потоки заструменіли з очей.
Мірто взяла її за мокру долоню.
— Тепер про це має дізнатися решта. Вони мають право знати.
— Тільки уяви обличчя Глорії, — гмикнула Амелі.
— О, уже заради цього варто перетнути океан!
Мисливська крамничка розташувалася на цокольному поверсі одного з прибуткових будинків на Шварценберґ-плац, більше схожих на палаци, ніж на апартаменти. Артемідам довелося перетнути кілька вулиць, щоб дістатися до неї. Широких і так ретельно прибраних, ніби коні, запряжені в численні фаетони, випорожнювалися лише в спеціально відведених для цього місцях, ніби тут не було безпритульних і п’яниць, а жили виключно чистенькі та щасливі кайзерові піддані. Після шумного й хаотичного Тифліса було важко звикнути до цієї марципанової величі й порядку.
— І як ти тут живеш? — поцікавилась Мірто.
Вона повела плечем, і ледь помітна гримаса викривила її обличчя.
«Гидує? Чи їй щось болить?» — подумала Амелі.
Але запитувати не стала.
Гучна музика розлилася в повітрі. Мірто озирнулася.
— Оркестр? О такій порі?
— Штраус, — відповіла Амелі. — «Марш Радецького», впізнаєш? Здається, тобі подобався Штраус.
— Концерт в опері?
Попід стінами купчився цілий натовп студентів і бідняків, що не могли дозволити собі квиток навіть на балкон, але щоразу приходили сюди слухати музику, яку не стримували навіть стіни. Артеміди теж на мить спинилися біля величної будівлі опери, помережаної арками й прикрашеної статуями, як і належало модним неоренесансним спорудам. Припорошена мжичкою, у тьмяному світлі вуличних ліхтарів, оповита звуками оркестру — на мить вона здалася Мірто чарівним місцем, де завмирає час. Або ні, краще, якби вона виявилася машиною часу. Повернула б їх на пів року тому…
Чиясь рука обшарювала її ридикюль. Мірто перехопила кисть хлопчака й високо задерла її.
— Ай, тітонько, пустіть, пустіть!
— Яка я тобі тітонька! — Мірто відчула себе ображеною до живого серця. — Ах ти, пуцьвірінку, я лише на кілька років старша за тебе! І що ти хотів украсти? Думаєш, у мене лишилася купа грошей на благодійність?..
— Будь ласка, фрау… фройляйн… Не кличте поліції!
— Облиш його, ходімо, — відмахнулася Амелі, дістаючи з кишені кілька гелерів. — Я зазвичай не подаю, але сьогодні твій щасливий день, юначе.
Вона вклала монети в його долоню й пішла. Хлопчак і Мірто отетеріло дивилися їй услід.
— Гм, тобі не здається, ніби вона хоче відкупитися? — опускаючи руку хлоп’яти, сказала Мірто.
Той вибалушив очі та схвально кивнув.
— Подають або святенники, або ті, у кого за душею найбільше гріхів, — діловито сказав він, зникаючи в натовпі.
Амелі натиснула на дзвінок удруге, але відповіді не було. Натиснула втретє.
— А в них не буває перерв чи вихідних? — запитала Мірто, оглядаючи вивіску «Мисливська крамниця “Аркадія”».
Її завжди смішили ці назви криївок, наречені давньогрецькими регіонами, де колись молилися богині полювання Артеміді. Раніше їй ніколи не доводилося бувати в жодній з них, але вона знала, що по світу криївок чотири: «Аркадія» у Відні, «Ефес» у Токіо, «Аттика» в Нью-Йорку й «Таврія», про місцерозташування якої знали тільки обрані.
Нарешті двері відчинили. В отворі з’явилася голова бабусі, яка через решітку намагалася роздивитися пізніх візитерок. На вигляд старенька була схожа на одну з тих добрих бабусь-чарівниць із австрійських казок — у нічному чепці, з кирпатим носом і глибокими зморшками навколо рота й очей.
— Ми вже зачинені, — високим, майже писклявим голосом сповістила вона. — О такій порі хіба злодюжки які вештаються… Диви, ще й молоді дівчата! Постидались би поночі будити поважну фрау...
— У нас невідкладна справа: батько просили нові чоботи. Ті, що ви продали минулого тижня, йому тиснуть.
— А йому завтра на полювання?
— А йому завтра на полювання, — підтвердила Амелі. — На лося.
Ключик провернувся, ґрати скрипнули й відчинилися. Бідкаючись на нещасну долю й поганий сон, бабуся впустила артемід усередину й щільно затулила двері.
Уся кімната була в шоколадно-помаранчевих тонах, у нічнику горіло електричне світло.
— Тут у нас одяг і взуття, — сповістила бабуся, нітрохи не змінюючи голосу й човгаючи пантофлями по паркету. — Детальні карти, книжки з ботаніки, люльки, тютюн… А в тій кімнаті — рушниці та інша зброя, якщо цікаво поглянути…
Артеміди попрямували за бабусею. Переходячи з кімнати в кімнату, Мірто ледь устигла розгледіти склад зброї, кілька друкарських машинок, телефон і радіостанцію. Далі була ціла кімната з жіночими костюмами на всі випадки життя й нарешті квадратна вітальня, у якій електричні лампи в рамах за формою імітували вікна.
— Кави?
— Фрау… не знаю вашого імені? — почала Амелі
— Енн-Катрін, — відказала жінка, упритул роздивляючись дівчат. — Здається, ми з вами раніше не бачилися.
— Так, мені ще не доводилося. Я отримувала накази напряму...
— Чи були якісь повідомлення для Мірто або Амелі? — Грекиня одразу перейшла до справи. — Як зробити австрійський паспорт? І яку суму ми можемо отримати для спеціальної операції?
Бабуся простромила її поглядом.
— Щодо останнього запитання не було жодної вказівки. А без них можу видати вам хіба стандартний пакет, який ми надаємо в екстрених випадках. Класифікуйте ваш випадок.
— Екстрений, — із притиском сказала Мірто.
— Звісно, гардеробна та зброярня до ваших послуг.
Ви обидві геть змокли. Упевнені, що не хочете кави?
Доки артеміди писали розписки й завіряли підписи, Енн-Катрін повернулася з двома пачками купюр й тоненькою книжечкою з двоголовим гербом Австро-Угорської імперії та іменем Франца Йосифа1 на титульній сторінці. Паспорт був на ім’я Вікторії Гедельбурґ, 1891 року народження. Мірто схвально кивнула, Амелі ж узялася рахувати гроші.
— Це все? Цього нам заледве на дорогу вистачить.
Не розумію… — Амелі зиркнула на стареньку.
— Якісь проблеми з банком останнім часом. Маємо економити, використовуємо запаси із сейфа, — сказала бабця. — Тож або ви берете, що пропоную, або забираєтеся звідси під усі три чорти. Мені вже давно час спати! — Вона недвозначно показала на годинник.
Артеміди обмінялися довгими поглядами.
— Ви знаєте, де тепер гер Фрідріх? — тихо поцікавилася Амелі.
— Сьогодні отримала від нього телеграму зі вказівкою не розголошувати. А я вказівок дотримуюсь. — У голосі жінки зазвучали дратівливі нотки. — То ви берете гроші чи як?
Артеміди неохоче взяли «стандартний пакет», нашвидкуруч вибрали саквояжі й дорожні костюми, а заразом прихопили скриньку з дрібними набоями. Хтозна, у дорозі все стане в пригоді.