Хочу розпочати розмову з твого досвіду інституційного кураторства. Розкажи про свою роботу з різними інституціями. Як це вплинуло на твою кураторську практику?
Якщо говорити про інституційне кураторство і мій шлях, то «Ізоляція» — одна з чотирьох інституцій, у яких мені досі доводилося працювати. Я завжди працювала як інституційна кураторка — в Музеї Спенсера при Канзаському університеті (США), на фестивалі Відеонале в Боннському художньому музеї (Німеччина), потім в «Ізоляції» і після неї у Філадельфійському музеї (США). Інституційне кураторство — це парасольковий термін, який насправді мало що описує, тому що інституції бувають різного формату і з різними завданнями. Кураторська робота має відповідати цим форматам і завданням. Вектор роботи інституційного куратора залежить від аудиторії, з якою працює інституція. Не буває так, щоб інституція не окреслювала свою аудиторію. Ви завжди визначаєте, на кого спрямовано вашу діяльність. Усе залежить від локального контексту, від того, де музей розташовано. Локальний контекст важить навіть для таких великих міжнародних енциклопедичних музеїв, як нью-йоркський Метрополітен. Робота з місцевою аудиторією — це те, що було першочерговим пріоритетом і для «Ізоляції» в Донецьку.
Щоб працювати з контекстом, часто треба або належати, або добре його дослідити. Якою тоді була інституція і як можна описати культурне середовище в Донецьку?
Я приїхала в «Ізоляцію» наприкінці 2011 року. Перед тим відбулися одна велика конференція і проєкт художника Цая Гоцяна «1040 метрів під землею». Масштабніша виставкова діяльність почалася з 2012 року. Моя роль як кураторки полягала в роботі з українським контекстом. Від самого початку «Ізоляція» не хотіла просто привозити знакових художників і мала намір працювати з місцевим контекстом. Узагалі, я випадково дізналася про «Ізоляцію» і поїхала в Донецьк подивитися простір. Тоді я не планувала залишатися в Україні. Це був момент транзиту: я щойно завершила роботу в Німеччині і збиралася повертатися до США. Проте історія «Ізоляції» мене раптом дуже захопила. По-перше, простір був фантастичний, бо коли вже трохи попрацювала кураторкою, розумієш, що опинилася в раю: величезні заводські приміщення, які містять безліч інсталяційних можливостей. Це був унікальний простір. По-друге, мене дуже захопила місія «Ізоляції». Є місто, де люди майже не знають, що таке сучасне мистецтво. Донецьк — велике місто з великими інтелектуальними ресурсами, з численними університетами. Та на той момент Донецьк був містом моноіндустрії і моноідеології. Перед «Ізоляцією» стояло цікаве завдання — сформувати іншу картину світу для молодого покоління. Ми хотіли показати інші способи буття і думання. Я вважаю, що «Ізоляція» в Донецьку була фантастично успішною саме тому, що ми всі щиро цю місію поділяли і намагалися її втілити. «Ізоляція» в Донецьку була не тільки виставковим простором. Ми змінювали соціальні практики: запроваджували різні ініціативи з екології, організовували крафт-ярмарки, навчали людей збирати і сортувати сміття. І все, що ми робили виставково-художнє, мало співвідноситися з місцевою історією, з місцевими соціальними практиками і так далі.
Ти жила й працювала в Донецьку з 2012-го до 2014 року? До того жила в Сполучених Штатах, що змусило присвятити себе проєктам в Україні?
Я вважаю, що за кілька років ця робота сформувала покоління донеччан, із якого виріс певний культурний ресурс. Коли я тільки почала працювати, ми поставили собі за мету познайомитися з художніми школами і художніми спільнотами. Почали ходити в училище. Там, звичайно, навчали в академічному ключі: натура, академічний малюнок, перспектива тощо. Жодних сучасних візуальних форм там не було, але там були люди, які хотіли виходити за рамки. Одне з наших завдань полягало в тому, щоб показати студентам, чим сьогодні може бути мистецтво. Чим, крім пензля й паперу, можна користуватися.
Ти помічала трансформацію спільноти і середовища й результати того, що ви спільно з командою робили?
Я прожила весь 2012 рік у Донецьку, а потім узимку 2013-го повернулася в Нью-Йорк. Більшість приміщень заводу не опалювалися, тому виставки в холодну пору року не відбувалися. Виставковий сезон планувався з травня по жовтень. Я повернулася в Донецьк у травні 2013-го і зробила виставку «Місце зустрічі». У 2014-му ми теж планували новий сезон. Я приїхала до Донецька у квітні 2014-го. Це було дуже наївно. У березні в місті сталося перше вбивство, на той час уже було захоплено державні органи, але ми ще сподівалися на інший перебіг подій. Планували велику виставку Павла Макова, який дзвонив мені щодня і питав: «Що ти там робиш? Яка виставка?» А потім у червні «Ізоляцію» захопили. Більшість людей виїхала з міста.
Проєкти «Ізоляції» були завжди відомі своїми зв’язками з місцем – заводом ізоляційних матеріалів, містом Донецьком тощо. Які з виставок можна виокремити з погляду взаємодії з локальним контекстом?
Я курувала дуже різні виставки в «Ізоляції»: «Гендер», дещо контроверсійну для Донецька, «Донецьк: Артефакти», на якій ми показали індустріальні пейзажі з нашої колекції соцреалізму. Та знаковою для мене стала виставка «Місце зустрічі», яку ми зробили 2013 року. Вона безпосередньо пов’язана з місією інституції: ми сприймали «Ізоляцію» як місце зустрічі, простір, у якому формується нове соціальне тіло. Ще в Давній Греції пов’язували місце, архітектуру і суспільство: щоб постала спільнота, має існувати фізичне місце для неї. В Афінах, наприклад, була агора. Тому що люди не можуть бути спільнотою, якщо вони не спілкуються, не збираються разом, не голосують. Де вони це роблять?
«Ізоляція» була донецькою агорою. Виставка артикулювала різні аспекти цього питання: як ми формуємо спільноту? який може бути простір? як ми в цьому просторі функціонуємо як соціальне тіло? Усі роботи для виставки було зроблено на місці. Це був важливий момент: ми не привозили нічого створеного заздалегідь. Виставка складалася з кількох великих інсталяцій, які зробили на місці.
Це була колективна виставка українських художників/художниць, вони створювали колаборативні роботи і роботи, пов’язані з заводом ізоляційних матеріалів. Як саме завод відображався у фінальних роботах?
Усі художники приїхали за місяць працювати над своїми роботами. Я тоді вперше повністю показала велику аудіоінсталяцію Івана Світличного. Його інсталяція була такого формату, що для нього треба певний об’єм приміщення, високі стелі. Ми всі насправді не до кінця розуміємо потужність мистецтва Івана, тому що його майже не виставляють у відповідному масштабі. Юля Костерєва і Юра Кручак створили аудіоінсталяцію про незрячих людей в урбаністичному середовищі. Ми пропонували глядачам заплющити очі і заходити в простір, де на них несподівано починали накочуватися звуки, типові для міста (скрегіт машин, гавкання собак тощо). Анна Надуда сплела величезну прекрасну біоформну скульптуру з гілок, які ми назбирали навколо заводу. Ми висвітлили цю скульптуру відеопроєкцією, яка нагадувала роїння маленьких риб. Ця робота — метафора того, що існують неієрархічні спільноти, якими не керують лідери. У тваринному світі комахи, риби, птахи, які групуються в рої, косяки, зграї, часто не мають лідера, але у них однаково є напрям руху. Тобто вони керуються спільним інтелектом, який усі разом і створюють.
Якщо говорити про аудиторію, якою була реакція глядача/глядачки на виставку й окремі роботи?
Ще одна з таких знакових робіт, яку зробили для виставки Юра Кручак і Максим Луночкін, називалася «Кухонний оркестр» — установки з каструль, по яких відвідувачі могли барабанити. Потім цей звук збирався в одній точці і створював одну мелодію. Це дуже красива метафора суспільства. Суспільство — це оркестр, ти можеш гатити по своєму барабану, нікого не слухаючи, але музики не буде. Музика з’являється тільки, коли є координація, коли люди чують одне одного. Було цікаво дивитися, як відвідувачі взаємодіяли в цій інсталяції: абсолютно незнайомі люди починали слухати одне одного і виробляти спільний ритм.
Частиною виставки був перформанс із космічно дивною групою «Sviter». Це було дуже круто: як вони рухаються, як виглядають, яку музику грають — усе дуже незвично для Донецька. Мені здається, це був хіт. Люди приходили в «Ізоляцію» саме по такий досвід. Скульптура Надуди теж стала хітом. Іноді відвідувачі навіть плакали, коли потрапляли в простір цієї біоморфної інсталяції. Вона, очевидно, породжувала якусь атмосферу, яка дуже впливала емоційно. Ця скульптура чомусь або лякала, або, навпаки, ейфорійно підносила людей. Це були такі щирі, невимушені емоції. Круто працювати з аудиторією, для якої подібний досвід новий. Згодом, повернувшись до Нью-Йорка, я зрозуміла, що «Ізоляція» була просто скарбом. У Нью-Йорку досить цинічна публіка, яка вже багато всього бачила. Я жодного разу не спостерігала в нью-йоркських музеях, щоб хтось плакав, чи лякався, чи ще якось емоційно реагував. Словом, усі роботи на «Місці зустрічі» були про різні аспекти соціальності. Виставка відбувалася влітку 2013 року, а наприкінці того року реальне, а не метафоричне місце зустрічі сформувалося на Майдані. Тому мені здається, що ця виставка була знаковою не тільки для Донецька, а й для України. Ми всі інтуїтивно розуміли тоді, що формуємо нове громадське тіло.
Я нещодавно був у Харкові у Галереї Гараж127, ми спілкувалися з Антоном Ткаченком, і він мені сказав, що про «Ізоляцію» зовсім не говорять у Харкові. Як це було в Донецьку? Чи була вона на вустах у інших містах України тоді?
«Ізоляція» у свій донецький період дуже добре прозвучала на всю країну. Прозвучала не тільки тому, що ми робили потужні виставки, а ще й тому, що ми вибудовували певну етику взаємодії з художниками. Я сподіваюся, ця етика в «Ізоляції» залишилася, а нині вона прищеплюється і в широкому українському контексті. Ми платили гонорари, добові, оплачували продакшн. І це не означало, що ми купили роботу, бо робота не коштує продакшн. Художня робота має додаткову вартість. Якщо ми хочемо долучити її до своєї колекції, то ми за неї платимо додатково.
Які були критерії відбору художників/художниць? Яким чином вибудовувався діалог між художником/художницею та знаходилися експозиційні рішення для виставки?
Щодо категоризації виставкового матеріалу: для «Місця зустрічі» я намагалася продумати, як побудувати радіальну структуру виставкового простору. Ця виставка для мене стала певним кураторським маніфестом, бо я намагалася більш усвідомлено проговорити, як відбирається і структурується матеріал.
Будь-яка виставка — це спосіб категоризація матеріалу, який вимагає певного принципу. Кураторська теза полягає якраз у тому, щоб запропонувати несподівані, унікальні принципи категоризації. На жаль, в українському просторі часто панує примітивна категоризація: молоді художники, жінки-художниці, війна в мистецтві тощо. Які тут принципи? Вік, гендер, якась дуже поверхова соціальна чи політична тема.
Крім того, в кураторській категоризації існує певна діалектика: з одного боку, я можу придумати тезу, суто інтелектуально, але її не підтримує візуальний матеріал. Водночас візуальний матеріал часто взагалі не підтримує жодних одновалентних тез. Будь-який художній об’єкт не вписується в чіткі категорії. Коли ти починаєш аранжувати артефакти в просторі, починає щось актуалізуватися, що ти спочатку і не завважила. Ти інсталювала дві роботи, а вони починають анулювати одна одну або, навпаки, підсилювати, але не в тому аспекті, який ти собі вигадала. З цим цікаво працювати, тому що ти постійно як кураторка негоціюєш цю невизначеність художнього об’єкта.
Загалом, я люблю працювати в діахронії. Мені дуже важливий історичний контекст, де я можу порівнювати візуальні форми різних історичних періодів. На такому зіткненні форм часто виникає кураторська теза. Я протягую історичні нитки. Хтось працює із синхронічним контекстом, а мені важливо показати трансформацію ідей або візуального матеріалу. Власне, чому мені подобається працювати в музеї, бо колекція дає тобі платформу для відшукування діахронічних зв’язків. Працювати діахронічно — це працювати з історією, навіть якщо історія ця недавня.
Чи виникали якісь труднощі у роботі над виставкоми проєктами у Донецьку? Чи були якісь конфлікти довкола виставки «Місце зустрічі»?
Мені здається, «Місце зустрічі» не була контроверсійною виставкою. Радше спектакулярною — як у позитивному, так і в дещо проблематичному плані, про який я ніколи до того моменту не думала. Я зрозуміла, що такі інтерактивні інсталяції дуже емоційно впливають. Вони викликають глядацькі емоції, які теж треба ранжувати. Коли будуєш виставку, вона завжди має якусь логіку і драматургію простору. Відвідувачі заходять з одного боку, виходять з іншого. Або вони заходять із різних точок. На «Місці зустрічі» я виявила, що драматургія виставки з інтерактивними інсталяціями повинна враховувати емоційний аспект. Відвідувачі потрапляли буквально на американські гірки: вони в одній інсталяції споглядали, в іншій були залучені в рух, шум, потім знову споглядали. Відвідувачів, які проходили той виставковий простір, емоційно дуже розхитувало. Я зрозуміла, що треба було будувати синусоїду, поступово вести людей від легкого до складнішого, емоційно напруженого, потім знов до тихішого. Як у театрі: наростання напруги, вибух, катарсис. Це була моя перша виставка такого плану, яка оприявнила необхідність не лише суто логістичного, а ще й емоційного менеджменту.
Попри певні недоліки, «Місце зустрічі» стала знаковою. Вона відбулася під час золотого літа «Ізоляції». У 2013 році ми нарешті побудували кафе і терасу, де можна було провести хоч цілий день. Там усі охоче фотографувалися, відбувалися вечірки, можна було самому подіджеїти за відкритим пультом — у нас були програвач і платівки. Це був дуже крутий соціальний простір. Він тоді реально запрацював, щоразу приходило більше людей, вхід безкоштовний. У якийсь момент навіть стало зрозуміло, що інфраструктура «Ізоляції» не може обслуговувати такий наплив відвідувачів — фізична інфраструктура не встигала за соціальною. «Ізоляція» дещо страждала від свого успіху, бо не встигала за тим попитом на культуру, який сама й почала в Донецьку. І потім 9 червня 2014 року все закінчилося.