Це виключно кількісне вимірювання музейної діяльності залишилося нам у спадок від радянської системи, коли музеї працювали як установи пропаганди. Логічно, що в тоталітарній державі кількість оброблених пропагандою могла визначати якість роботи. Натомість сьогодні мала б важити унікальність кожного музею (ви не знайдете двох абсолютно тотожних музейних колекцій), унікальність соціокультурного контексту і, головне, яким є вплив музею на розвиток суспільства. Але в діючому правовому полі невеликі за площею музеї, які, втім, достойно працюють і справді мають вплив на свою громаду, не мають законних шансів отримати більше фінансування. А великі музеї самими вимогами до звітності не вмотивовані змінюватися: якісні показники, які стимулювали б орієнтуватися на сучасні запити, стають вторинними і головною метою залишається кількість у будь-який спосіб.
Отже, ви хочете відвідувати актуальні технологічні виставки з цінними експонатами, грати або спілкуватися замість слухати стандартний текст екскурсії, зустрічатись із друзями в музейній кавʼярні, купувати оригінальні сувеніри або ж взаємодіяти з музеєм через TikTok, Instagram та ін., вивчати музейні предмети через інтернет, сидячи вдома, читати цікаві музейні дослідження, загалом почуватися частиною спільноти зі спільною культурною памʼяттю. Але все це поза межами музейних звітів, отже, не впливає на оцінку роботи музеїв. Відповідні департаменти орієнтуються на відповідні регуляторні документи (що справедливо), але музейне законодавство, орієнтоване на реалії 1970-х, не відображає запиту і потреб сучасного українського суспільства.
Усе більше музеїв розуміють необхідність змін – і зовнішніх, і сутнісних, от тільки не всі наважуються протидіяти системі, адже низькі кількісні показники дають керівним органам шанс для тиску на музей, і захистити може тільки фахова спільнота або громада, створивши інформаційний резонанс.
Як бачимо, правила, за якими працюють сучасні українські музеї, не тільки не мотивують їх до змін, а подекуди й унеможливлюють ці зміни. І в дію вступає ще одна живуча радянська традиція – профанація діяльності («не бути, а видаватися»). Музеї витрачають значні зусилля, щоб відповідати встановленим кількісним нормам, часто за рахунок якості роботи. Тому що вигідніше домовлятися зі школами про цільові групи учнів (примусові відвідування), або розчленити експозицію на кілька розділів і в кожний продавати окремий квиток, не пропонуючи єдиний квиток для відвідування всього музею (таким чином один відвідувач мультиплікується на 5, 6, 7 і т. д., створюючи бажану кількість «тис. чол.»), або формувати колекцію, поступаючись цінністю предметів на користь кількості («тис. од.»). Власне, починає важити не відвідувач як особистість, а відвідування як факт, що не може не впливати на сприйняття музеїв.
Ще один приклад: чергова форма звіту, яку нещодавно ввів один із департаментів культури, стосується кількості проведених заходів (включно з онлайн-форматом). І оскільки в більшості музеїв немає ні ресурсів, ні досвіду створення онлайн-контенту (елементарної техніки, навичок, діджитал-художників, програмістів тощо), але є черговий звіт, музеї почнуть наповнювати мережу тим, чим можуть, знову таки підважуючи якість. Тому що включається інша радянська традиція – страх покарання за низькі показники, оскільки і чиновники, і музейники сприймають звіт як вирок або похвальну грамоту.
Українські музеї не бачать себе як підприємства зі своїми специфічними завданнями, а музейну звітність не сприймають як спосіб виміряти власну ефективність (КРІ), виявити болі, проблемні точки і спробувати самостійно чи разом із керівними органами їх вирішити; не бачать у формі звіту дорожню карту, яка допоможе стати актуальними, перетворити «заклад» на інституцію. А держава не сприймає звітність як артикуляцію ролі музеїв, як запит суспільства на музейну діяльність. Ну якось так традиційно склалось, що музеї здають звіти про кількість, а департаменти ці звіти приймають, щоб присвоїти музеям групу за оплатою праці (від першої до четвертої, або статус національного, який надається в ручному режимі залежно від уподобань політиків при владі). Музеї стали «валізами без ручки», від яких наче й не відмовишся (це ж про памʼять і культурне надбання), а як це може працювати на суспільство – незрозуміло.
Про що мали б звітувати українські музеї (читай – що вони могли б робити)? Спробую побіжно проаналізувати досвід країни, яка теж змушена була долати наслідки впливу радянської системи. У сусідній Польщі останні десятиліття спостерігається сутнісна трансформація музеїв. І ці процеси відображено в статистичній анкеті, яку заповнюють польські музеї. Ця анкета доволі обʼємна – 18 розділів, але її заповнення не виглядає даремно витраченим часом. Як музейний співробітник на практиці знаю, наскільки напружує заповнення численних звітних форм від різноманітних департаментів, відділів та управлінь, особливо коли незрозуміле призначення цих звітів. Польська анкета є й інструментом виміряти власний КРІ, і дороговказом для розвитку музеїв, і збором даних для формування державної культурної політики. Анкета орієнтована на виконання музеєм своїх основних функцій: колекціонування, зберігання, вивчення і популяризації колекції.
Одразу приваблює те, що музеї в анкеті розглядаються як частина єдиного культурного ландшафту, і очевидним є прагнення вмонтувати музейну справу в загальну культурну політику держави, де діяльність мистецьких ініціатив сприймається як спільний процес впливу на суспільний клімат. Наші органи управління зазвичай розчленовують єдиний організм культури на сектори (державний / недержавний) і зони підпорядкування (обласна, міська, районна, відомча), створюючи паралельні реальності з розрізненими завданнями та автономним підключенням до ресурсів. Синергія? Ні, не чули. Причому влада для наших музеїв – це скоріше каральний орган, ніж виконавча структура, що створює умови для розвитку культурних інституцій. Для справедливості зазначу, що існують приємні регіональні винятки, які на загальному тлі виглядають як випадіння з правила.
Великий блок польського опитувальника стосується зберігання музейної колекції. У ньому відображено не лише кількість «одиниць зберігання», а є також аналіз втрат музейних предметів (коли, чому і що зробили, щоб повернути / уникнути втрат), є дані про спеціалізовані навчання співробітників і про обладнання фондосховищ (опис стандартів безпеки примусить багатьох наших головних зберігачів зануритись у вивчення нових технологій). Аналізуючи наші форми звітності, складається враження, що проблеми зберігання музейних колекцій – зайва для держави інформація. Зрозуміло, що обладнати фондосховища відповідно до стандартів нереально при такому мізерному фінансуванні українських музеїв. Але цікаво, скільки наших музеїв подавали заявки на встановлення сучасних систем захисту і скільком було відмовлено? Давайте фіксувати і озвучувати ці випадки. Музейні колекції належать державі, самі музеї працюють у конкретних місцевостях і утримуються за рішенням місцевих рад, а за зберігання колекцій відповідають музейні працівники. Без прозорих механізмів фінансування зберігання колекцій і спільної відповідальності за втрати ми ризикуємо залишитися без нашої культурної спадщини.
Кілька слів про цифрову епоху музеїв. Є підозра, що українські форми музейних звітів придумувались ще до винайдення компʼютерів, сканерів, інтернету. А діджиталізація відкриває колосальні можливості для виконання музеями своїх основних функцій. Для поляків важливим є включення музейних колекцій до світових онлайн-ресурсів, тому що це, по-перше, хороша можливість розказати про себе світу, по-друге, показати, що свою національну памʼять поляки вважають частиною світової історії.
Судячи з кількості українських музейних артефактів на світових агрегаторах, Україна легковажно ставиться до ідеї представляти власну культурну спадщину як частину світового надбання. Ну і чому тоді світу перейматися нашою історією? Європейський Союз – це не тільки про те, що ми хочемо взяти, а й чим готові поділитися. Важливим також є те, що презентація музейних предметів через світові інформаційні ресурси спонукатиме нас до прийняття європейських правил колекціонування, коли походження предмету колекції має бути як мінімум законним.
І уявіть, скільки нових досліджень може зʼявитися, якщо колекція доступна широкому колу фахівців з усього світу, якщо будуть створюватись так звані «хмари знань» і теми, з якими працює музей, набудуть глобального характеру.
Я не пропоную перестати рахувати відвідувачів музею або предмети колекції, але через вимірювані (в тому числі кількісні) та прозорі стандарти оцінки роботи музею бажано було б оцінювати якість цієї роботи. Як виміряти вплив музейної діяльності на розвиток суспільства? Для цього бажано, щоб культурна політика була частиною загальної політики держави. Полякам, наприклад, важливо розуміти, з якими цільовими аудиторіями – спільнотами, меншинами, виключеними або віковими групами тощо – працює музей, наскільки він доступний, тобто держава актуалізує роль музеїв у процесах освіти, соціалізації та розвитку громад. Але як на мене, тут важливо уникнути примусового накидання музеям ролі пропагандистів і, не відміняючи запит держави, залишити інституціям простір для самостійного прийняття рішень. Щодо форматів комунікації з відвідувачами, то польські музеї можуть показати широкий спектр активностей (і наживо, і онлайн), а також як музей забезпечує свою видимість в інформаційному потоці. В українських звітах відображаються тільки екскурсії. Ну і навіщо, скажіть, нашим музеям інтерактив, партисипація та різні телеграми з тіктоками? Тисячі відвідувачів наживо вони не приведуть, а все інше у звіт не впишеш.
Польська анкета спонукає, буквально примушує, оцінити, наскільки музей є ефективним підприємством: кадрова політика; залучення, заробляння і використання коштів; різноманітні колаборації; як музей долає проблеми; загалом – наскільки результативним є менеджмент. На жаль, для наших музеїв питання ефективності використання бюджету часто є більш проблемним, ніж недофінансування.
Цінним є те, що польська статистика дає уявлення про ситуацію в галузі в цілому, наприклад, наскільки конкурентною є професія музейного працівника, чи є умови для балансу використання внутрішніх і зовнішніх ресурсів тощо.
А тепер уявімо, що наші форми звітів міняються на анкету, подібну до польської (я вже бачу страх в очах колег). Швидше за все, ми отримаємо ситуацію, коли музеї опиняться наодинці з величезним пулом проблем і обовʼязків, але без правових механізмів їх вирішення. Таким чином фактично примножиться профанація діяльності, що поглибить і без того кризову ситуацію музейної галузі, яка вже давно потребує системного реформування. Для початку варто змінити модель взаємодії музеїв і органів влади, де заляканий підлеглий (музей) перетворився б на партнера. Наші музеї надають змістовні звіти своїм департаментам (і тут нас не обмежують – пишемо хоч фантастичні романи, хоч оди або філософські трактати), але ця історія взаємин конкретного департаменту і конкретного музею існує в парадигмі «любить – не любить», й іноді незрозуміло, кому має подобатися музей, щоб отримати можливість відповідати своїй суспільній ролі. Тому навряд чи можливі сутнісні трансформації музеїв без зміни правового поля: всі більш-менш помітні музейні перемоги – це щоденна виснажлива боротьба з системою.
Найкращий запит на реформи – це запит від самої музейної спільноти. Саме тому українська гілка Міжнародної ради музеїв (ICOM-Україна) започаткувала проєкт «Музеї – це символічний капітал чи валіза без ручки?». Ми почали з вироблення критеріїв оцінки діяльності музеїв, які через кількість відображали б якість. Наступний крок – коректно включити ці критерії в музейне законодавство, створивши умови для змін. Тому що питання існування в Україні достойних музеїв – це питання не тільки до музеїв.