ПЕРЕДМОВА
Уявіть собі чоловіка, яка сидить біля мертвого дерева. Сидить всередині, у короні. Зі стелі звисає кущ-паразит, який узаконює сексуальні домагання.
Він наспівує під носа пісню про жертву вбивці з центральної Європи десятого століття на фінську мелодію шістнадцятого століття. Перед тим він розповідав дітям, що в їхній дім вдерся огрядний турок. Брехня, але він хотів зробити дітей щасливими. Далеко звідти, високо в Андах, люто лупцюють один одного двоє перуанців.
І ніхто не бачить в цьому нічого чудернацького. Ну добре, перуанська бійка — це трохи дивно, але до неї я повернуся за мить. Я хочу сказати, що Різдво — це, об’єктивно, очевидне безумство. Безглузда, божевільна маячня. Якби треба пояснити, що таке Різдво, комусь, хто про нього ніколи не чув — скажімо, досить метикуватому інопланетянину — спочатку б це його, напевно, спантеличило, а потім він підірвав би всю планету — щоб не ризикувати.
Є одна чудова історія про універмаг у Токіо, ще з часів, коли в Японії не знали про Різдво. Директор універмагу почув плітки про західну традицію, яка включала великі за- купи, і хотів запровадити її в Токіо. Тож він відправив своїх працівників на розвідку й все закінчилося тим, що його вітрину прикрашав велетенський Санта Клаус, прибитий до хреста.
Як всі найкращі історії, ця історія — абсолютна ви- гадка. Але її й далі переповідають, бо вона смішить, і вона нас смішить, бо ми гадаємо, як могло статися щось таке абсурдне як Різдво. Коли ж ми перестанемо сміятися, то почепимо фею на верхівку ялинки й розвісимо панчохи на каміні.
Чому? Чому ми всі робимо ці дивні речі? Чому декілька тижнів кожного року ми беремо свій здоровий глузд, підвішуємо на гачок і пірнаємо в море божевілля, співаючи при цьому про три кораблі? Але це ще не так дивно, як те, що ми досі не бачимо в цьому нічого дивного. Ніхто не запитує себе, звідки у всіх цих традицій ростуть ноги.
Ну, власне, іноді люди запитують. І їм спадає на думку дві відповіді, які повністю суперечать одна одній.
Перша відповідь полягає в тому, що Різдво — язичницьке свято. У ньому й справді багато від язичництва. Дохристиянські штучки, яким вже декілька тисяч років. Доводять це зазвичай так: «Санта Клаус має бороду. Одін мав бороду. Отже, Санта Клаус — Одін». За такою логікою шумерський цар Гільгемеш насправді є Капітаном Соколине Око (рекламний талісман американського бренду заморожених продуктів — прим. перекл.), бо в обох є борода і човен.
Ця відповідь є привабливою з двох причин. По-перше, є щось романтичне в думці, що ми зберігаємо традицію, яка сягає корінням у темну безодню часу на тисячі років. По-друге, ви здаватиметеся дуже начитаним та розумним.
Друга відповідь — Різдво є цілком вікторіанським. Усі святкування придумали Чарльз Дікенс із компанією «Кока- кола», яким треба було продавати безалкогольні напої й романи. Привабливість цієї відповіді в тому, що вона зробить вас в очах інших неймовірно цинічними й, знову ж таки, розумними.
Гарним прикладом обох — і язичницького, і вікторіанського варіанту — є поцілунки під омелою. Спочатку язичницьке пояснення. Декілька книжок, які користуються не- абиякою повагою, вкажуть вам, що все це йде від смерті Бальдра. Бальдр був скандинавським богом, якого вбила стріла з омели. Його мати, яку на нещастя звали Фріґ, плакала, і сльози її перетворилися на білі ягоди омели. Коли ж її сина опускали на легкозаймисту галеру, вона заприсяглася, що ніхто більше не страждатиме від цієї рослини, а натомість під нею будуть цілуватися.
Гарна історія, але варто підняти скандинавські розповіді про смерть Бальдра (а їх є чотири), як виявиться, що вона неправдива. Ну, початок правдивий. Бальдра вбили стрілою з омели. Але на цьому все. Більше нічого. Ніякі сльози на ягоди не перетворювалися. І тим паче нічого не згадується про поцілунки. Натомість Фріґ поводиться куди більш по-скандинавськи. Вона знаходить бідолаху, який зробив стрілу, і піддає його тортурам до кінця віків.
У літературі вікінгів взагалі можна чимало знайти про тортури, і куди менше про обійми з поцілунками.
Але є також і вікторіанське пояснення. Можна дістати не менш поважні на вигляд книжки з історії й із них дізнатися, що поцілунки під омелою в 1819 році винайшов друг Чарльза Дікенса Вашингтон Ірвінґ. Ірвінґ був американським письменником, який написав книжку (для американського
читача) під назвою «Старе Різдво» про всі чудові традиції коляди, свідком яких йому випало стати в англійському за- міському домі. У ній він говорить про звичай цілуватися під омелою.
«Старе Різдво» стало справжнім бестселером, спочатку в Америці, а тоді й у самій Британії. Ця книжка розповідала про золотий стандарт того, яким Різдво було, а тому й того, яким воно мало бути. Люди по обидва боки океану читали її як інструкцію до справжнього, автентичного, незасміченого, традиційного Різдва, а тоді намагалися повторити його в себе вдома.
Однак були й недовірливі циніки, які подумали, що Вашингтон більшість цього вигадав. У світі завжди знаходяться цинічні людини, і їхні слова набули сили, коли Вашингтон Ірвінґ пізніше зізнався, що більшість цього вигадав.
Але не омелу. Мюзикл під назвою «Двоє за одного» вийшов у 1784 році, і в одній з пісень були такі рядки:
На Різдво у залі пари танцюють
Як почую їх хорали
То теж засвяткую.
Всі Джони, Джеми й Джої
Питають, як щастить,
І під омелою
Дівчат цілують тую ж мить.
Вашингтон Ірвінґ не вигадав омелу. Але хтось коли мусив це зробити. Був один допитливий чолов’яга, звали його сер Джон Колбеч, який написав цілу книгу про омелу в 1719. Але цього було не досить. Наступного року він написав ще одну. Його книжки здебільшого розповідають про те, що, на його думку, омела може вилікувати епілепсію. Але він також і записував все інше, що знав про омелу, включно зі всіма пов’язаними з нею звичаями та забобонами. Але про поцілунки він не згадує. Жодного разу.
Тож поцілунки під омелою не є ані язичницькими, ані вікторіанськими. Звичай бере свій початок десь між 1720 і 1784 роками, але я не знаю, як він виник, і ніколи не знатиму напевне; хоча можу припустити, що для його появи знадобився напрочуд спокусливий і винахідливий хлопець, а ще напрочуд довірлива дівчина*.
Звісно, деякі різдвяні традиції є вікторіанськими, інші язичницькими. Помандруймо в Перу. Їдьмо в село Санто- Томас на висоті дванадцять тисяч фунтів над рівнем моря й уявімо що зараз двадцять п’яте грудня. Після короткого візиту до церкви всі селяни вдягаються й лупцюють один одного. Дуже сильно. Це не гра й не церемоніальний танець. Це бійка. Селяни розбиваються на пари. Чоловіки б’ються з чоловіками. Жінки б’ються з жінками. Не можна кусатися, але це єдине правило. Натовп не має права втручатися, а на тих, хто надумає втрутитися, чатує чоловік із батогом. Це свято Таканакуй.
Ідея в тому, очевидно (а я ніколи не вдарив жодного перуанця, тому не знаю), щоб скинути тягар. Якщо ваш сусід діяв вам на нерви цілий рік чи обмовляв вашу маму, ви можете вийти на ринг, вигукнути його ім’я, спробувати його чи її відгамселити. Це, кажуть, має сильний терапевтичний ефект. Але, думаю, для здорованів цей терапевтичний ефект сильніший, ніж для дрібніших. Також треба мати на собі карнавальний костюм.
* — Поцілуй мене, мила!
— Ні.
— Але... ти повинна.
—Чому?
— Е-е ...ну-у, мила, бачиш отам кущ-паразит на дереві?
Таканакуй є прикладом свята, яке просто випало на 25 грудня, і коли прийшли християнство з Різдвом та його сентиментальним закликом любити свого ближнього, народ Санто-Томаса вирішив, що ці два свята можна чудово поєднати.
Коли пишеш про традиції, важливо пам’ятати, що в році є всього 365 днів, і не так вже багато поширених видів рос- лин. Збіг не має значення. Кожного року з нагоди дня народної єдності Росії й Білорусі я напиваюся. Я роблю так попри те, що не є ні росіянином, ні білорусом, та й особливою єдністю не відзначаюся. Просто так збіглося, що другого квітня в мене день народження. Власне, я народився в день Великих Національних перегонів, але ж я не кінь.
Знаю, любий читачу, що останні декілька абзаців я був трохи нудним. Все, що я тобі розповів — це те, що не знаю, чому люди цілуються під омелою. Тепер буде краще. Тепер я даватиму пояснення. Але я подумав, що маю розповісти про те, про що не можу нічого сказати. На кожен аспект Різдва знайдеться чимало теорій, які нічим підкріпити. Відтепер і надалі я розповідатиму те, що вважаю за правду. Я міг би щоразу переходити на теревені про Фріґа та Бальдра, тільки щоб закінчити тим, що все це неправда. І ти, любий читачу, не безпідставно сказав собі: «Навіщо мені викладають неправдиві теорії? Чому він вважає за необхідне розвію- вати міфи, про які я навіть не чув?»
Тому я не буду.
І останнє, перш ніж ми почнемо. Далі вам може здатися, що я трохи цинічний, трохи насмішкуватий, що все мені не так, і це ще й приносить мені задоволення. Але це дуже далеко від істини. Так, справді, чимало наших традицій тро- хи безглузді. Деякі з них взагалі виникли випадково. Деякі
— просто маркетинговий хід. Правда, немає значення, яких традицій ви дотримуєтеся. Що важливо — ми маємо традиції. Різдво — велика й чудова Істина. Це вічна істина, нехай і істина, зроблена з індички та мішури. Але великі істини, вічні істини, можуть сповна охопити хіба в таїнствах, обрядах, люди, які здатні зазирнути в ідеальний розум Бога. І ці істини не міняються зі змінами пір року. Вони не мають міс- ця, часу й простору. Але вони можуть бути схоплені обрядами в нескінченній медитації. Здається мені, що бути посвяченим у таємні обряди — чудово, хоч і трохи виснажливо.
Решті ж з нас треба, щоб істині було відведене місце й час. Тоді б ми могли побачити її, це як оббризкати фарбою невидиму людину. Ми наряджаємо кохання у весілля, а смерть — у похорон, так щоб ми могли їх бачити. Те, що є істинним у Різдві, є істинним і в день літнього сонцестояння, але тоді ми його цього не бачимо. Істина для нас має мати свій визначений час. Має мати зміст. Нам навіть потрібне пояснення чому, ми, які не є ані посвяченими, ані ангелами.
І те, про що йтиметься далі, немає ніякого стосунку до Істини. Далі буде чому це, чому так і чому в такий час. Чому ми прикрашаємо ялинки?
Чому святкуємо з такою кількістю м’яса? І чому робимо це 25 грудня?
ЧОМУ 25 ГРУДНЯ?
Колись давно не було ніякого Різдва. А тоді у Вифлеємі народився Ісус, і після цього все ще не було ніякого Різдва. Сотні років.
Ранній християнський календар був штукою до волі мінімалістичною. Був Великдень, коли треба було думати про смерть Господа, а після нього — п’ятдесят днів радісних святкувань, хоча радісно святкувати означало багато молитися. Отже, ранні християни мали небагато роботи, хіба боротися з левами.
Дата Великодня мінялася, бо її треба було святкувати в той самий час, що і єврейську Паску (коли Ісус востаннє займався теслярством), а Паска починається невдовзі після весняного рівнодення (тут ще багато залежить від повного місяця та високосного місяця). Але до левів могли вкинути будь-якого місяця, у будь-який час року. Що й робили.
Коли когось вкидали до левів (чи каменували до смерті, чи розпинали, і так далі й тому подібне), інші християни записували дату їхньої смерті й вшановували кожного року. Вони називали це dies natalis, що означає день народження, бо хоч мученик того дня і помер, але народився на небі. Так церковний календар став доволі скорботним.
Але Різдва не було.
Важливою причиною є те, що в жодному з чотирьох євангелій не сказано, коли Ісус народився. Марко та Йоан взагалі не згадують народження Ісуса. Матвій і Лука згадують, але тільки Лука дає якусь підказку щодо дати. Лука каже, що пастухи стерегли стада вночі. А пастухи стерегли їх тільки з березня по листопад. Але дата все ще трохи неточна.
Хоча були й інші євангелія. Ті чотири, які ми тепер маємо в Біблії, є найстарішими, що збереглися. Але в другому столітті їх циркулювало доволі багато. Наприклад, у протоєвангелії від Якова (середина другого століття) Марія починає народжувати дорогою у Вифлеєм, і, власне, народжує в печері. Йосиф чекає надворі й у момент, коли народжується Ісус, зауважує щось цікаве:
...і подивився я на небо, і подивувався; і подивився я вгору на небесний стовп, і побачив, і побачив, що птиці небесні застигли. І подивився я вниз на землю, і побачив улоговину та робітників, які припали до землі. І ті, що їди, перестали їсти, і ті, і ті, що під- носили щось до вуст, завмерли; але обличчя всіх були скеровані вгору. І побачив я овець, які йшли, і овець, які завмерли; і пастух підняв руку, щоб вдарити їх, і його рука зависла в повітрі.
Інакше кажучи, світ зупинився. Це б мало означати, що Ісус народився поза часом. Що логічно означало б, що не було ніякого Різдва.
Апокрифічні євангелія це, звісно, весело, і вони користувалися неабиякою популярністю понад тисячу років, аж до реформації. А тоді протестанти вказали на те, яка це нісенітниця, і католики вирішили, що не хочу давати легку мішень протестантам, і заборонили їх. Є причина, чому вони називаються апокрифічними: кожна церква тепер їх ігнорує.
Шкода, бо в них багато історій про дитинство Ісуса, про те, як він давав раду забіякам в школі і як оживляв ляльок.
Усе ще можна знайти середньовічні зображення сцени Різдва в печері. І все ще можна натрапити на різдвяні листівки з волом і віслюком над яслами, чи Марією верхи на ослі. У Новому Завіті ні слова нема про волів і віслюків, зате є в євангелії від лже-Матвія (десь сьоме століття). Також в Біблії нічого не згадується про те, як Марія їхала верхи на віслюкові. Але є в протоєвангелії Якова (десь друге століття). І так, підсумуємо: у Новому Завіті не сказано, якого дня народився Ісус. Була навіть думка, що його народження було таким таїнством, що сталося поза часом. Ранні християни не святкували дні народження, вони святкували дні смерті. Була навіть думка, що дні народження — це щось язичниць- ке, і тільки язичницькі боги могли мати щось таке приземлене, як день народження. Єдиний день народження, який зга- дується в Біблії — день народження Фараона, і він святкує його повішанням пекаря.
Запрошуємо Рахівника
Тож трохи дивує, що з 200 року н.е. люди почали замислюватися про день народження Ісуса. Чому — загадка. У них не було ніяких свідчень, від яких можна було б відштовхнутися, крім тієї деталі в євангелії від Луки, яку ніхто не зауважував. Але їм вистачило розуму, аби зрозуміти, що свідчення далеко не такі важливі як ентузіазм. І в них було три підказки:
1. У стародавньому світі поширеною було думка, що великі люди помирали в день свого народження. Це тому, що великі люди дуже люблять все робити в круглі дати.
2. Поширеною була думка, що великі події відбуваються в ювілеї. Це тому, що Бог (чи боги) акуратні й люблять все робити в круглі дати.
3. Вони були готові робити з математикою те, що було заборонено робити з тваринами.
Зважаючи на все вищесказане, дозвольте представити вам Рахівника. Люди думали, що ним був святий Кипріян, але потім передумали й почали називати його лже-Кипріяном, що трохи важко вимовляти, тому згодом його почали називати Рахівником, бо у 245 р. н.е. він написав книгу, і ця книга — єдине, що від нього залишилося. Книга називалася
«Про розрахунок дати Пасхи».
Вирахувати дату Великодня досить важко, бо вона змінюється щороку. Біблія каже нам, що Ісуса розіп’яли в п’ятницю Паски, і християни дуже хотіли це святкувати. Але християни ніяк не могли вирахувати, коли тоді була Паска, і мусили спитати в євреїв, що було трохи незручно. Тож Рахівник сів і вирахував усі Паски, які коли-небудь були. У нього було мало даних, щоб кудись рухатися від цього далі, але, на щастя, він був геть божевільний, що завжди до- помагає з розв’язанням складних питань.
Рахівник розпочав із книги Буття, розділ перший, рядок 4:
І Бог відділив світло від темряви
Рахівник подумав, що добрі та чесні люди ділять все по- рівну. І Бог, який був і добрим, і справедливим, очевидно, створив рівну кількість світла й темряви. З цього можна зробити висновок, що світ було створено в день весняного рівнодення. Він так і не пояснив, чому саме весняного, а не осіннього — мабуть, щоб квіти були — але головне те, що за старим стилем весняне рівнодення припадало на 25 березня.
Тоді Рахівник вирішив, що все ставалося в гарні круглі дати. Наприклад, великі люди завжди помирають на свій день народження, це всім відомо. Тоді він вирахував усі Паски від Виходу й далі й виявив, що його числа не сходяться. Але на щастя для Рахівника, він був божевільний.
Тому він почав тут і там додавати та віднімати числа й робити цікаві зауваження, на кшталт «сім тижнів охоплюють сорок дев’ять років». А тоді він додав кількість літер в імені Ісуса й вирішив, що їхню кількість можна віднімати (або іноді додавати). І так він вирахував, що Ісуса розіп’яли дев’ятого квітня, а народився він двадцять восьмого березня.
Але я щойно подумав, любий читачу, що тобі може здатися, наче я це все вигадую. Тому дозвольте прочитувати коротенький пасаж. Якщо зможете його прочитати й не потягнутися за міцним напоєм чи не захочете прилягти, ви куди краща людина, ніж я.
Відповідно, як таємний символ Христа, сотню від- няли від 434 років, і залишилося 334. Триста років, це ясно, зображають Т-знак Хреста. Залишається тридцять чотири. Від них відняли три, через день Воскресіння, і залишилося тридцять один. Тепер до- дамо цих 434 роки до отриманої суми й побачимо, що від Виходу до народження Христа пройшло 1548 років. Щоб дізнатися час народження, ретельно по- рахуймо ці 1548 років від Виходу, тобто від першо- го рядка пінаки, і отримаємо день його народження. Цей день — шостий sedecennitas у тринадцятому ряд- ку — 28 березня, середа!
О чудесне й божественне Боже провидіння, що того дня, навіть того самого дня, коли було створено сон- це, 28 березня, у середу, народився Христос! Тому про- рок Малахія, говорячи про нього до людей, сказав:
Для вас зійде Сонце Правди та лікування в проміннях Його.
Хіба не ясно, як білий день?
Тепер Ви можете подумати, що Рахівник розв’язав проблему раз і назавжди. Але до пошуку відповіді на це питання долучилося багато інших людей. Усі вони рахували приблизно однаково (серйозно). І всі дійшли висновку, що Ісус на- родився навесні, відштовхуючись від весняного рівнодення. Дехто називав друге квітня, дехто дев’ятнадцяте квітня, де- хто двадцять п’яте травня, усі з причин, які здаються майже розумними.
Що важливо, Різдво завжди випадало на двадцять п’яте березня чи невдовзі після нього. Отже, якщо Христос прийшов у цей світ двадцять п’ятого березня, чому він народився на дев’ять місяців пізніше?
Відповідь на питання мала б бути очевидна, а якщо ні — запитайте в дорослих. Або перевірте церковний календар і побачите свято Благовіщення, коли Марії повідомили, що вона при надії.
«Так, зачекайте!», — скажете ви. Рахівник сказав, що 25 березня Христос народився. А не був зачатий. Маєш рацію, любий читачу, але Рахівник був теологічно неправий. Власне, він, може, був і єретиком.
Як перші християни були трохи спантеличені й не знали, яке євангеліє справжнє, так само вони залишалися трохи апатичними до питання того, як Ісус став Христом. Одна популярна думка з цього приводу — що Ісус був усиновленим сином Божим. Тобто Ісус був простою, хоч і праведною людиною, поки його не охрестили, у віці тридцяти років. Тоді голос Божий з небес сказав: «Ти мій син».
Теорія усиновлення досить гарна, бо вона позбавляє всіх тих запитань про те, що Ісус робив, перш ніж почати лікувати проказу й готувати тисячі людей. Яким було його дитинство? Чи бував він неслухняним? Чи зцілював він інших дітей в школі? А якщо ні — чому ні?
Вони вирішуються, якщо відповісти, що Ісус став Христом після хрещення.
Згідно з другою теорією Ісус був Христом від моменту свого народження. Це, зрештою, простий і прямий спосіб дивитися на речі. Але він залишає нас зі запитаннями, чим була утроба Марії з того моменту, як Святий Дух зробив те, що зробив (я надто добре вихований, щоб про таке питати) і до народження? Це також трохи применшує роль Марії. Вона могла годувати месію грудьми, але не могла його виношувати?
І якщо християни другого століття взагалі були чогось певні, то це того, що їм все більше подобається Діва Марія. Якщо вона не носила Христа у своїй утробі, то виходить, що їй була відведена другорядна роль. Вона вибуває з історії, щойно в ній з’являється. Але всередині неї впродовж дев’яти місяців ріс Бог, значить, у ній містилася таємниця його втілення.
Хай там як, невдовзі питання було вирішене, бо в 313 році імператор Константин Великий оголосив, що християни більше не мають бути переслідувані, і тепер вони можуть переслідувати одні одних. А в 325 він скликав велику раду в Нікеї, щоб точно визначити, за що вони будуть одні одних переслідувати. Вони вирішили, що теорія всиновлення хибна.
І так було вирішено, що Ісуса зачали 25 березня, а Різдво перенесли рівно на дев’ять місяців, з весняного рівнодення на зимове сонцестояння. Першу згадку про цю дату знаходимо в книзі під назвою «Хронографія 354 року н.е.», і так воно й залишилося*. Дата, напевно, уже десь крутилася декілька десятиліть до того. Просто «Хронографія» — перша книга, яка до нас дійшла.
Можна навіть вирахувати точний час, коли він народився, якщо досить уважно прочитати Старий Завіт. Усе, що потрібно — книга Мудрости, розділ 18, рядок 14:
Тоді, як мирна тиша все повила, і ніч, поспішаючи, досягла половини свого бігу, твоє всемогутнє слово з неба, з царських престолів, як невблаганний воїн, грянуло в осередок пропащої країни.
Північ. Саме тому ми ходимо на Опівнічну Месу. Вийшло дуже акуратно, бо Ісус народився посередині ночі, у найдовшу ніч року**. Бідний Рахівник, навіть він був би задоволений.
* Східні православні церкви все ще користуються юліанським календарем (див. вище), що означає, що 25 грудня — це 7 січня.
**Як і раніше, випередження рівнодення, юліанський / григоріанський календарі і т. д.
Сатурналія, Sol Invictus і календи
Римляни любили свої свята та бенкети. Усіх їх не злічити, але до третього століття їх було близько двохсот на рік. Це означає, що хоча 25 грудня було вирахуване на основі досить довільних біблійних даних, коли ввели Різдво, поряд із ним виявилися деякі шумні сусіди.
Великою проблемою було свято Непереможного Сонця, яке римляни називали Sol Invictus. Його святкували в день зимового сонцестояння. Впродовж року сонце опускається все нижче й нижче на горизонті, поки ополудні 25 грудня воно не досягає своєї найнижчої точки, перестає опускатися й починає знову йти вгору. Звідси, як не дивно, і походить слово soltice (англ. сонцестояння): sol означає сонце, а sistere — зупинятися. Поклоніння відігравало важливу роль у Римській імперії того часу, і ті, що йому поклонялися, уже забронювали 25 грудня.
А ще були сатурналії. Сатурналії, власне, були великою зимовою пиятикою, яка тривала з 17 по 23 грудня. У цей час було легко збитися з пантелику. Рабовласники прикидалися рабами, раби прикидалися рабовласниками, і нікому це не видавалося дивним.
Ну й календи в січні. Календи означає всього лиш перший день місяця, і від них, власне, походить слово «календар». Римляни приділяли січневим календам досить багато уваги й обмінювалися подарунками.
Отже, деякі люди кажуть, що Різдво вирішили святкувати 25 грудня, щоб замінити свято Sol Invictus, яке припадало на той самий день. Але це надзвичайно малоймовірно, зважаючи на те, що згадки про цю ідею з’явилися аж за 800 років, і те, що Sol Invictus вперше згадується в... тільки по- думайте... «Хронографії» 354 р. н. е., тій самій, в якій впер- ше згадується святкування Різдва 25 грудня. Дехто каже, що Різдво насправді — це сатурналії, що ще менш імовірно, бо вони припадають на інші дати. Єдине, що з цього правда — святкування Різдва мало серйозних конкурентів.
Але християни знали, що мають конкурентів, тому старалися, що є сил, щоб показати, як вони відрізняються.
Святий Августин спробував посміятися з язичників, кажу- чи, що вони 25 грудня поклоняються сонцю, тоді як християни — тому, хто створив сонце. Святий Амвросій спробував щось подібне: «Христос — наше нове сонце».
Річ у тім, що всі ці святі та єпископи справді намагалися просунути Різдво. Вони намагалися продати це новісіньке свято, про яке ніхто не чув ще декілька століть тому. Вони мали так чинити, щоб виштовхнути своїх язичницьких конкурентів, і тому що Різдво в грудні було шляхом до того, щоб викорінити теорію всиновлення.
І їм це вдалося. Їм так добре все вдалося, що 386 р. н. е. Різдво вже називали «матір’ю всіх свят». А Григорій Богослов уже починав скиглити на добре знайому там тему, що на Різдво «бенкетували понад міру» і що ми маємо повернутися до справжнього, духовного значення Різдва. От ще!
Насправді є дві дуже важливі речі, які виринатимуть тут і там в кожному розділі цієї книжки. 1) У Біблії справді не- має нічого, що б вказувало на 25 грудня. 2) Різдво завжди, завжди... ну добре, з 386 р. н.е.... Різдво 16 століть вважалося святом, яке втратило своє Істинне Значення.
О, і ще одне: та рада в Нікеї, коли вирішили, що теорія всиновлення — хибна, і тим самим підштовхнули до свят- кування Різдва? Один із делегатів, я майже точно це знаю, був Миколай із Міри, який гадки не мав, що з цієї ради починається ланцюг подій, у результаті якого він буде літати на санках, запряжених оленями, і залишатиме подарунки під деревами всередині будинків.