ГлавнаяКультура

«Пофарбоване пташеня»: наслідки вічного кола помсти

10 грудня в український прокат вийшов фільм «Пофарбоване пташеня» режисера Вацлава Марула, реалізований у ко-продукції Чехії, Словаччини та України. У світових ЗМІ цю роботу називають шедевром і одночасно наголошують на кількості глядачів, які тікали з показів, не витримуючи сцен жорстокості. Близько трьох годин розгортається одіссея семирічного хлопчика, який продирається крізь дикість східноєвропейських глухих селищ і забутих, неідентифікованих міст. Він намагається дістатися дому, якого його було позбавлено: батьки, рятуючись від переслідування євреїв під час Другої світової, залишили хлопця в родички у селі. 

Чим може стати ця історія для глядача? Ще одним фільмом, що розповідає про жахіття військових подій? Чи майже біблійською історією про всеприсутність людської дикості, що вміщена в межі культури та моралі?

Фото: Deadline

«Пофарбоване пташеня» засноване на однойменному автобіографічному романі Єжи Косинського. За цей дебютний твір автора протягом життя постійно цькували. Спочатку польський уряд: описана у творі ворожість місцевих жителів до єврейського хлопчика була сприйнята як антисемітське висвітлення країни та її мешканців. Потім журналісти звинувачували автора в плагіаті та присвоєнні чужих трагедій, адже «Пофарбоване пташеня» вважається автобіографічним твором. Чи були ці нападки виправданими, нам уже ніколи не дізнатися, але книжна історія поневірянь єврейського хлопця, якого гонять звідусіль як чужинця, отримала свій кінець у реальному житті. У 57-річному віці, потерпаючи від слабкого серця та суспільного тиску, автор приймає смертельну дозу барбітуратів з алкоголем і закінчує життя самогубством, обмотуючи голову пластиковим пакетом. 

Фільм Марула – перша екранізація роману, опублікованого в 1965 році. Щоб запобігти звинуваченням у стереотипізації певних націй, режисер змушує своїх героїв говорити міжслов’янською: різновидом есперанто, що поєднує в собі мови східноєвропейських країн. Так глядач опиняється в денаціоналізованому просторі, де люди не мають відмінностей в способі говоріння. Їхній побут є настільки примітивним у здійсненні базових потреб, що визначити будь-яку культурну несхожість неможливо. Конкретну мову (російську чи німецьку) у фільмі отримують лише люди, чий зовнішній вигляд є маркою приналежності до визначених громадянських позицій, – це солдати.

Фільм розпочинається зі втечі. Ми бачимо дитину, що продирається крізь хащі з тхором у руках, намагаючись позбутися переслідувачів – таких самих дітей, що, врешті, наздоганяють, виривають тваринку з рук і кидають її до вогнища. Ця сцена невиправданої та незрозумілої жорстокості отримує свою кульмінацію, коли головний герой повертається додому. Його бабуся Магда говорить: «Ти сам винен. Не потрібно було виходити самому». У цих перших хвилинах фільму глядачеві дається ключ до подальшого розвитку сюжету: нелюдськість буде зустрічатися в найбільш непередбачуваних формах. Цією фразою хлопчику відразу дають зрозуміти, що навколишній світ не буде здатен прийняти його самотність та інакшість. Результатом цієї відмінності стає його виключеність із суспільного контексту, що призводить до поневірянь хлопця простором війни.

Після смерті Магди він опиняється на узбіччі безкрайнього світу. Він потрапляє в перше село, де, оточений місцевими жителями, які погрожують дитині вилами, проголошує лише одну фразу: «Хочу додому!» Але вона залишається непочутою. Присутність чужинця у влаштованому повсякденному устрої не дає можливості проявитися співчуттю, яке не може пробитися крізь межі страху перед незнайомим. Тіло дитини тут стає гіперболізацією абсурдності цього жаху. Він сягає все більших горизонтів під час перегляду кінострічки. Усе, що відбувається на екрані, викликає щире нерозуміння: як така кількість дорослих може труїти своєю агресією маленьку дитину і бачити в ній загрозу для своєї громади? У цьому сенсі глядач опиняється перед очевидною абсурдністю страху перед незвичним і незрозумілим. Головним є не реальна небезпека, а лише упередження перед невідомим, незрозумілим, мовчазним.

Обкладинка книги «Пофарбоване пташеня»
Обкладинка книги «Пофарбоване пташеня»

Це відчуття закритості світу на самому собі також підкреслюється уніфікованою, штучною мовою та одноманітністю пейзажів. Природа у фільмі Марула велична. Разом із тим вона створює ефект замкнутості та нездатності вирватися з повторюваних кругів насильства і жорстокості, що супроводжують намагання героя повернутися до родини. 

Однією з центральних сцен у фільмі, що виходить за межі можливого, стає частина, де мельник, потерпаючи від ревнощів, вишкрібає очі коханцю своєї дружини ложкою. Це шокує не жорстокістю, а тим, що, за законами цього суспільства, усе, що відбувається, ніби виправдано справедливістю. Людська цивілізація вигадує культуру, Бога, право, щоб упередити себе від бажання вседозволеності. Але одночасно людство стає рабом власних сконструйованих законів і марновірств. За ними, інститут шлюбу є священним і не має права на порушення, а вільний секс повинен бути покараний. За цими ж самими законами, допустимі війни за віру, розподіл ресурсів і расові упередження. Так складається парадоксальність буття: культура була створена для того, щоб обмежити тваринні прагнення, проте ж сама її наявність дозволяє нам виправдовувати насильство, що запроваджує людина під час геноцидів та збройних конфліктів.

З кожною новелою, а їх загалом дев’ять, фільм набуває розмаху давньогрецьких міфів або біблейських притч: інцест, забиття повії, сцени насильства над тваринами, педофілія. Усе, що відбувається на екрані, викликає відчай і відразу. За це режисера, як і автора роману, звинувачували в надмірному та безсенсовному використанні жорстоких сцен лише заради самої жорстокості. Марул коментував цей випад тим, що мистецтво не повинно бути люб’язним з глядачем. А крім того, порівнював свій фільм із «Джокером», який вийшов того ж року і є, за словами режисера, не менш гіпертрофованим, але, за відсутності реальної історії, був сприйнятий люб’язніше. А людство, мовляв, боїться подивитися на себе тверезим оком, без прикрас.

Фото: Variety

Чи можемо ми погодитися з цією тезою автора? Безумовно. Мистецтво дійсно створене для того, щоб віддзеркалювати реальність і будувати критичний кут зору про нас самих. Саме це і робить «Пофарбоване пташеня», вивертаючи назовні всі можливі пороки людства. І в цьому сенсі сцена з чоловіком, якому було виколото очі, що на ранок головний герой фільму вкладає йому в руку, набуває додаткового сенсу. Краще мати змогу бачити, ніж залишитися сліпцем перед невблаганністю навколишнього буття. Тож ми можемо розцінювати цей жест на символічному рівні – як запрошення не відвертатися від екрана і пропустити через себе запропонований досвід. 

На початку фільму смерть і бажання дістатися дому жене головного героя крізь простір східноєвропейських лісів у невідомому напрямку. Але дуже швидко це бажання втрачається як головна рушійна сила мотивації. Хлопчик стільки разів опиняється в ситуації, не сумісній з життям, що в якийсь момент складається враження, ніби все побачене на екрані є лише містичною подорожжю, яка відбувається після однієї з можливих смертей героя. На це наштовхує і трохи ідеалістичний фінал, у якому дитина вперше промовляє глядачеві своє ім’я, написавши його пальцем на запотілому склі автобуса. Цей напис нагадує про необхідні іменні таблички на кладовищах, а також відсилає нас до безіменності всіх жертв, одиноких і загублених серед воєнних конфліктів, насильства та тиранії. «Ти хоча б пам’ятаєш, як тебе звати?» – фінальне питання, яке ми чуємо в фільмі. «Йоська», – виведено дитячим пальцем, бо страшніше за незнання може бути лише забуття наслідків і ціни одвічної справедливості, встановленої у заповідях Яхве: «Око за око. Зуб за зуб». «Запам’ятай це назавжди», – промовляє один солдат до дитини. Про наслідки цього вічного кола помсти, що ніколи не зможе бути перерване в історії людства, ми теж ніколи не забудемо.

Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook, Twitter и Telegram