Академічна українська музика була й до сьогодні багато в чому залишається terra incognita на культурній мапі світу. Причин тому багато: це і тривала відсутність власної державності, трагічна розшматованість народу та земель України між двома імперіями; і колоніальний статус професійної національної культури, коли всі найцінніші здобутки привласнює метрополія; і недоусвідомлена та донині не подолана інфікованість українського музичного мистецтва російськоорієнтованим «комплексом народництва», а відтак виключеність цього мистецтва зі світового культурного процесу.
Друк антології Українським інститутом є принципово новим і дуже правильним кроком, аби поширювати у світі знання про Україну. Причому про Україну не гопаково-шароварну, а високоінтелектуальну і справді європейську. Чому Український інститут розпочав друк нот творів українських композиторів саме з антології, яка присвячена київській авангардній школі 1960-х? Тут є кілька надзвичайно важливих факторів. Для світового музичного загалу це невідома сторінка української музики, водночас, це музика світового масштабу. Щоб осягнути її місце, роль і значення, треба поглянути назад і сказати про кілька українських композиторських шкіл, які існували упродовж нового та новітнього часу.
Перша українська композиторська школа, барокова, яка існувала у 17 столітті і принесла Російській імперії жанр партесного концерту, була орієнтована на Європу. Це була школа європейського вишколу, стилю і орієнтації. Коли ми слухаємо партесні концерти, наприклад, музику Дилецького, ми можемо чути яскраві паралелі до творчості ранньобарокових європейських композиторів, як, наприклад, італійця Клаудіо Монтеверді. Цей європейський вектор барокової української композиторської школи з різних причин було зруйновано.
Друга українська композиторська школа, що з’явилася вже у часи Романтизму в ХІХ столітті. Як не прикро це визнати, вона була орієнтована вже не на Європу, а на Росію. Головні ідеї цієї школи, з одного боку, відповідали романтичним принципам та ідеології, як і в кожній європейській композиторській школі ХІХ століття. З іншого боку, ніби в матрьошку, туди була вставлена ідеологія російського народництва. Про це дуже багато і цікаво, хоча не на музичному матеріалі, пише Юрій Шевельов. Ця ідея на сьогодні недостатньо усвідомлена українською науковою спільнотою, але вона є. На мій погляд, українську музику впродовж ХХ-го століття сприймали крізь призму російської школи саме тому, що вона була орієнтована на російську музику.
Цю ситуацію вперше по-справжньому захотіли зламати представники авангардної школи у 1960-х роках. Нагадаю, що це була доба відлиги. Всі вони були так чи інакше пов’язані з класом Бориса Лятошинського. Вони або щойно закінчили в нього консерваторію і, як Грабовський, навчалися в аспірантурі, або, як Годзяцький, були відправлені викладати, наприклад, в музичне училище в Житомир. Вони хотіли стати на європейські рейки, позбавити українську музику її колоніального статусу. Київські авангардисти почали ламати народницьку парадигму. Для імперії це було надзвичайно небезпечно, і вона швидко припинила існування київської авангардної школи - різними шляхами. Є таке прислів'я: «Коли в Москві нігті стрижуть, то в Києві пальці рубають». Тобто те, що було дозволено в метрополії, не було дозволено в провінції або в колонії, якою тоді була Україна.
Що ж робили київські авангардисти? За великим рахунком, вони не робили політичних заяв, не були дисидентами. Вони просто хотіли оволодіти тими композиторськими техніками, які вже упродовж 20 століття були розповсюджені по Європі і західному світу. Грабовський переклав підручник Єлінека про 12-тонову техніку композиції, і вони почали працювати у цій техніці. Вони просто опановували сучасну для тогочасної європейської та світової музики композиторську техніку.
Варто сказати, що київські авангардисти в цьому русі були непоодинокими. Подібне приблизно у той самий час робив у Львові український композитор польського походження, який також був витіснений з поля української музичної культури — Анджей Нікодемович. У нього навчався Геннадій Ляшенко. Також у нього в класі загального фортепіано навчався Євген Станкович (до призову у лави Радянської армії Станкович навчався у Львівській консерваторії). Вони вивчали той самий підручник Єлінека. Проте вони не створили такої школи, товариства людей, які не просто вивчали, а які прагнули зробити так, щоб їхня музика лунала.
Їх або змусили мовчати, як Годзяцького або Загорцева, або змусили поїхати з України, як Грабовського чи диригента Блажкова, який був одним із ідеологів цього угрупування. Деяких довели до суїциду, як Галину Мокрієву — прекрасну українську музикознавицю, дружину Блажкова, яка також належала до цього угрупування. Вся її провина полягала тільки у тому, що вона написала статтю «Лист з Києва» та надрукувала її у польському журналі «Рух музичний». Ця стаття просто вірно оцінювала інтенції цієї молодої київської школи. Мокрієва сказала, що найцікавішими композиторами є Сильвестров, Грабовський, Годзяцький. Дуже високо оцінила творчість Губи. Тодішньому партійному керівництву це здалося надзвичайно небезпечним.
Київський авангард проіснував недовго. Він практично закінчився після Празької весни 68-го року, коли почалися згортатися, з одного боку, тенденції відлиги, з другого боку — саме з цього часу почалися гоніння на свідому українську інтелігенцію, до якої (у тому числі через клуб творчої молоді) входили представники київського авангарду. Але, незважаючи на таке нетривале існування цього угрупування, воно залишається дуже яскравою сторінкою історії української музики, яка стала на європейські рейки, і тим, хто прийшов їм на зміну вже в 1970-х роках, кому було вже легше йти цим шляхом. Також воно є яскравою сторінкою світової, європейської музики. Я надзвичайно тішуся з того, що світові музиканти тепер зможуть виконувати ці твори і побачать реальне місце української музики в світовому музичному процесі.
Збірник складається з двох томів нот: твори для фортепіано і твори для ансамблів. Окрім партитур в антології представлені біографії композиторів та передмова, які розкриють ширший соціально-політичний контекст ХХ ст. в Україні. Велику кількість творів антології набирали з першоджерел і деякі вийдуть друком уперше. Антологія вийшла накладом 300 примірників одразу трьома мовами: українською, англійською та німецькою.
Видання поширюватиметься серед міжнародних представників музичного сектору: фестивалів, ключових локацій, вищих навчальних закладів за кордоном. Твори з антології будуть рекомендовані до включення в програми концертів, партнером яких виступає Український інститут.