Історія Отонде Одери, кухаря Іді Аміна
Перші постріли ми почули у президентському палаці пополудні. Ніхто не знав, що відбувається. Хоча знаки, що може статися щось дивне, з’являлися вже кілька днів. Відколи Оботе виїхав до Сингапура, радіо перестало говорити про нього, а говорило переважно про Іді Аміна. Але що це буде путч, мені на думку не спало. Раніше в Африці відбулося понад двадцять військових переворотів, чимало президентів, для яких я за різних нагод готував, уже перестали бути президентами, але завжди здавалося, що Оботе контролює ситуацію.
Аж раптом почали стріляти. Кілька осіб намагалися втекти з палацу, я теж спочатку відрухово вибіг. Але я не мав шансів утекти з дружиною і малою дитиною.
До нас доходили чутки, що солдати, які захопили місто, вбивають ланґо та луо. Ми боялись, але тікати не було сенсу. Ми зачинилися в палаці зсередини і чекали. Чого? Смерті. Ми думали, що каква, бо Амін походив із племені каква і його плем’я мало тепер правити, стрілятимуть у нас.
На щастя, ніхто не наважився ввійти до палацу, не повідомивши Аміна. Солдати тільки оточили нас і чекали.
Врешті-решт під вечір джипом і з пістолетами з обох боків приїхав особисто генерал Іді Амін. Він влетів до палацу. Скликав усіх. Наказав нам зійти вниз, у хол.
Ми були впевнені, що нас там розстріляють. Хтось навіть намагався сховатися за спинами інших.
Але Амін сказав:
— Не бійтеся, для вас нічого не змінюється. Працюйте собі далі так, як працювали.
І наказав подати йому вечерю.
Чи мав я готову вечерю? Зрозуміло, що так. Попередній путч навчив мене, що для переворотів існують генерали. А кухар призначений для того, щоби мати помиті руки й чистий фартух. І щоби готувати. Ніщо тебе не звільняє від роботи, бо коли вони вже влаштують путч, то прийдуть з порожніми шлунками, і поки ти маєш для них щось смачне, залишається шанс, що тебе не вб’ють.
Ти уявляєш, що би було, якби Амін увесь день робив путч, ввечері приїхав до палацу, а тут його не чекала би вечеря? Він влаштував би нам пекло. Від голоду. Люди від голоду божеволіють, я бачив це багато разів.
Тоді я приготував тиляпію і плов із козлятини — я пам’ятав, що Амін його любить. Ми подали все це на свіжій скатертині, зі срібними приборами, які в Оботе залишилися ще від англійців. Амін, мабуть, відчув, що переміг і заслужив на смачну трапезу. Сам скажи, що може бути кращою винагородою, ніж чудова їжа, подана гарно одягненим кухарем у добрих черевиках і костюмі?
Солдати, як і тоді, коли вони валили кабаку, розбили свій табір у саду навколо палацу. Для них ми теж мали приготовлену курятину і плов. Вони теж пережили важкий день. І вони теж мали щось отримати.
Одразу після вечері Амін кудись вибіг. А на мене чекала дуже сумна новина.
Зателефонували солдати з сусідніх казарм і сказали, що в них труп і що це хтось із наших, бо він їхав автомобілем, який належав палацу.
Нікому не хотілося їхати по тіло, всі боялися. Краще було не вистромлювати носа з палацу, якщо вже ми знали, що тут безпечно. Але хтось мусив поїхати. Тож я й вирушив, зокрема тому, що передчував найгірше.
Солдати привели мене на подвір’я, де стояло кільканадцять автомобілів. В одному з них — пікапі — мені показали прострелене кільканадцятьма кулями тіло.
Це був Саломон Окуку, водій президента Оботе. Мій найкращий друг.
Вони допомогли мені перенести тіло до автівки. Я завіз Окуку до палацу і поклав в одну з холодилень. Я не міг стриматися від схлипувань; я сидів там, під холодильнею, до ранку, плакав і кричав, як мала дитина.
Лише згодом я дізнався, що Окуку загинув як справжній герой. Коли він побачив, що солдати з каква, племені Аміна, вбивають ланґо та луо, він узяв вантажівку, поїхав у передмістя, де мешкали люди з його села, завантажив автомобіль по вінця і рушив до Ентеббе, звідки відпливали судна до Кенії. У той бік йому вдалося проїхати, бо солдати були ще погано організовані. Але на зворотному шляху його зупинили на одному з блокпостів. Солдати казали, що він першим вийняв зброю і почав стріляти. Начебто він убив одного з них, а тоді вони вбили його. Але я в це не вірю. Окуку був дуже лагідною людиною.
Через кілька днів, коли ситуація дещо заспокоїлася, я організував перевезення тіла Окуку до Кенії. Я запитав Одеро Осоре, камердинера, нашого спільного друга, чи не хотів би він мені допомогти. Він сказав, що хотів би, але якраз дуже заклопотаний. Амін — великий і масивний, йому треба купити новий одяг — від черевиків і сорочок до костюмів.
— Але, брате, — додав Осоре, — я впевнений, що ти впораєшся.
Тіло Окуку попливло через Озеро до Кісуму; на місці його забрала родина. Йому влаштували гарний похорон, прийшло чимало людей, зокрема ті, яких він завіз на пором і які завдяки ньому вціліли.
Я мусив сковтнути сльози і нормально працювати. При Аміні не було так, як при Оботе, який мене любив і при якому я міг собі багато дозволити. Тут — і я знав це від початку — від моїх умінь залежало моє життя.
Хоч люди Аміна й убили Окуку, я вірив, що він буде добрим президентом. Адже моє життя покращилося.
Почалося все так: за півтора року до путчу у Великій Британії помер кабака. Люди казали, що його отруїв Оботе, але чи це правда — я не знаю.
Кабака все ще був дуже популярний в Уґанді. Коли Амін уже став президентом, то привіз літаком його рештки до Кампали і влаштував йому пишний похорон. Він стояв у першому ряду, біля труни, і плакав, немовби в ній лежав його батько і немовби це не він його разом із Оботе повалив.
Тіло кабаки привезли з Англії двоє офіцерів. Вони спали в палаці, й одразу ж після прильоту я зробив їм вечерю: овочевий суп, steak and kidney pie — шматки яловичини та нирок, запечені під тістом, я це навчився готувати ще в Мемсаїб, — і шоколадний пудинг.
Уранці британці прийшли на зустріч із Аміном і одразу почали випитувати його про вечерю.
— Пане президенте, це було дуже смачно. Ви маєте білого кухаря?
— Він так само білий, як і я, — засміявся Амін.
А коли вони не повірили, він покликав мене. Я не розумів ані слова з того, що вони говорили, але люб’язно кланявся і знай відповідав: Thank you, thank you.
Англійські пілоти не могли прийти до тями, а Амін надимався від гордощів. Він дуже хотів довести білим, що чорні значать не менше за них. Тож коли тільки англійці повернулися до Лондона, він викликав мене.
— Скільки ти заробляєш, Отонде? — запитав він.
— Триста дев’яносто шилінґів, пане президенте, — відповів я.
— Справді? Так мало?! — скрикнув він від подиву.
Тоді одразу ж покликав начальника адміністрації.
— Зателефонуй до готелю Victoria Lake і запитай, скільки там заробляє шеф-кухар. Ти повинен негайно підняти зарплатню Отонде до тієї самої суми. Н-Е-Г-А-Й-Н-О! — підкреслив він.
Начальник схилив голову і, хоч неохоче, але зателефонував.
З’ясувалося, що шеф-кухар заробляє там тисячу сімнадцять шилінґів.
Відтоді я теж почав стільки заробляти; до того ж президент наказав цю зарплатню відшкодувати мені за три останні місяці — за весь час, коли він перебував при владі.
У той момент я заробляв найбільше з усієї адміністрації президентського палацу. Начальник адміністрації, чия зарплатня теж не змінювалася з часів Оботе, мусив проковтнути цю гірку пігулку.
Незабаром йому довелося проковтнути наступну. Одного дня він покликав мене до холу.
— Отонде, я маю для тебе сюрприз, — сказав він, силкуючись усміхнутися.
Я витер руки об фартух і рушив за ним. Біля під’їзду стояв новенький, блискучий чорний «мерседес-бенц».
— Це подарунок від пана президента. Щоб ти мав чим їздити по продукти, — мовив він.
Я вклонився, подякував за чудовий дар і пообіцяв, що й надалі працюватиму так, аби президент був мною задоволений.
Він не прокоментував це жоднісіньким словом. Він не мав автомобіля у використанні, хоч теж тяжко й жертовно працював. Багато інших працівників палацу теж його не мали. Боже мій! Нині мені соромно, але тоді я був дуже гордий собою, що всім утер носа. Авжеж, я страждав, спостерігаючи, як Амін і його люди потрактували людей Оботе. Чимало моїх знайомих мусили тікати з країни, а кількох, зокрема водія Окуку, вбили. Але правління Аміна означало для мене потрійне підвищення та блискучий «мерседес». Я збрехав би, якби сказав, що мені це не подобалося.
***
Переклад: Андрій Бондар.