ГлавнаяКультура

«Як нагодувати диктатора. Історії, розказані кухарями» Вітольда Шабловського. Уривок

Історія життя п’ятьох найкривавіших диктаторів ХХ століття — Саддама Хусейна, Іді Аміна, Енвера Ходжі, Фіделя Кастро та Пола Пота — у спогадах їхніх кухарів. Журналістська мандрівка відомого польського репортера Вітольда Шабловського чотирма континентами та п’ятьма країнами (Уґандою, Кубою, Іраком, Албанією та Камбоджею) відкриває завісу перед життям тиранів, яке було приховане від загалу.

Це не кулінарна книжка, хоча деякі рецепти ви тут знайдете. Це спогади з перших уст про життя, сповнене страху, любові й ненависті під тиранією.

LB.ua публікує фрагмент з книги.

Фото: Видавництво Старого Лева

Історія Отонде Одери, кухаря Іді Аміна

Перші постріли ми почули у президентському палаці пополудні. Ніхто не знав, що відбувається. Хоча знаки, що може статися щось дивне, з’являлися вже кілька днів. Відколи Оботе виїхав до Сингапура, радіо перестало говорити про нього, а говорило переважно про Іді Аміна. Але що це буде путч, мені на думку не спало. Раніше в Африці відбулося понад двадцять військових переворотів, чимало президентів, для яких я за різних нагод готував, уже перестали бути президентами, але завжди здавалося, що Оботе контролює ситуацію.

Аж раптом почали стріляти. Кілька осіб намагалися втекти з палацу, я теж спочатку відрухово вибіг. Але я не мав шансів утекти з дружиною і малою дитиною.

До нас доходили чутки, що солдати, які захопили місто, вбивають ланґо та луо. Ми боялись, але тікати не було сенсу. Ми зачинилися в палаці зсередини і чекали. Чого? Смерті. Ми думали, що каква, бо Амін походив із племені каква і його плем’я мало тепер правити, стрілятимуть у нас.

На щастя, ніхто не наважився ввійти до палацу, не повідомивши Аміна. Солдати тільки оточили нас і чекали.

Врешті-решт під вечір джипом і з пістолетами з обох боків приїхав особисто генерал Іді Амін. Він влетів до палацу. Скликав усіх. Наказав нам зійти вниз, у хол.

Ми були впевнені, що нас там розстріляють. Хтось навіть намагався сховатися за спинами інших.

Але Амін сказав:

— Не бійтеся, для вас нічого не змінюється. Працюйте собі далі так, як працювали. 

І наказав подати йому вечерю.

Чи мав я готову вечерю? Зрозуміло, що так. Попередній путч навчив мене, що для переворотів існують генерали. А кухар призначений для того, щоби мати помиті руки й чистий фартух. І щоби готувати. Ніщо тебе не звільняє від роботи, бо коли вони вже влаштують путч, то прийдуть з порожніми шлунками, і поки ти маєш для них щось смачне, залишається шанс, що тебе не вб’ють.

Ти уявляєш, що би було, якби Амін увесь день робив путч, ввечері приїхав до палацу, а тут його не чекала би вечеря? Він влаштував би нам пекло. Від голоду. Люди від голоду божеволіють, я бачив це багато разів.

Тоді я приготував тиляпію і плов із козлятини — я пам’ятав, що Амін його любить. Ми подали все це на свіжій скатертині, зі срібними приборами, які в Оботе залишилися ще від англійців. Амін, мабуть, відчув, що переміг і заслужив на смачну трапезу. Сам скажи, що може бути кращою винагородою, ніж чудова їжа, подана гарно одягненим кухарем у добрих черевиках і костюмі?

Солдати, як і тоді, коли вони валили кабаку, розбили свій табір у саду навколо палацу. Для них ми теж мали приготовлену курятину і плов. Вони теж пережили важкий день. І вони теж мали щось отримати.

Одразу після вечері Амін кудись вибіг. А на мене чекала дуже сумна новина.

Зателефонували солдати з сусідніх казарм і сказали, що в них труп і що це хтось із наших, бо він їхав автомобілем, який належав палацу.

Нікому не хотілося їхати по тіло, всі боялися. Краще було не вистромлювати носа з палацу, якщо вже ми знали, що тут безпечно. Але хтось мусив поїхати. Тож я й вирушив, зокрема тому, що передчував найгірше. 

Солдати привели мене на подвір’я, де стояло кільканадцять автомобілів. В одному з них — пікапі — мені показали прострелене кільканадцятьма кулями тіло.

Це був Саломон Окуку, водій президента Оботе. Мій найкращий друг.

Вони допомогли мені перенести тіло до автівки. Я завіз Окуку до палацу і поклав в одну з холодилень. Я не міг стриматися від схлипувань; я сидів там, під холодильнею, до ранку, плакав і кричав, як мала дитина.

Лише згодом я дізнався, що Окуку загинув як справжній герой. Коли він побачив, що солдати з каква, племені Аміна, вбивають ланґо та луо, він узяв вантажівку, поїхав у передмістя, де мешкали люди з його села, завантажив автомобіль по вінця і рушив до Ентеббе, звідки відпливали судна до Кенії. У той бік йому вдалося проїхати, бо солдати були ще погано організовані. Але на зворотному шляху його зупинили на одному з блокпостів. Солдати казали, що він першим вийняв зброю і почав стріляти. Начебто він убив одного з них, а тоді вони вбили його. Але я в це не вірю. Окуку був дуже лагідною людиною.

Через кілька днів, коли ситуація дещо заспокоїлася, я організував перевезення тіла Окуку до Кенії. Я запитав Одеро Осоре, камердинера, нашого спільного друга, чи не хотів би він мені допомогти. Він сказав, що хотів би, але якраз дуже заклопотаний. Амін — великий і масивний, йому треба купити новий одяг — від черевиків і сорочок до костюмів.

— Але, брате, — додав Осоре, — я впевнений, що ти впораєшся.

Тіло Окуку попливло через Озеро до Кісуму; на місці його забрала родина. Йому влаштували гарний похорон, прийшло чимало людей, зокрема ті, яких він завіз на пором і які завдяки ньому вціліли.

Я мусив сковтнути сльози і нормально працювати. При Аміні не було так, як при Оботе, який мене любив і при якому я міг собі багато дозволити. Тут — і я знав це від початку — від моїх умінь залежало моє життя. 

Хоч люди Аміна й убили Окуку, я вірив, що він буде добрим президентом. Адже моє життя покращилося.

Почалося все так: за півтора року до путчу у Великій Британії помер кабака. Люди казали, що його отруїв Оботе, але чи це правда — я не знаю.

Кабака все ще був дуже популярний в Уґанді. Коли Амін уже став президентом, то привіз літаком його рештки до Кампали і влаштував йому пишний похорон. Він стояв у першому ряду, біля труни, і плакав, немовби в ній лежав його батько і немовби це не він його разом із Оботе повалив.

Тіло кабаки привезли з Англії двоє офіцерів. Вони спали в палаці, й одразу ж після прильоту я зробив їм вечерю: овочевий суп, steak and kidney pie — шматки яловичини та нирок, запечені під тістом, я це навчився готувати ще в Мемсаїб, — і шоколадний пудинг.

Уранці британці прийшли на зустріч із Аміном і одразу почали випитувати його про вечерю.

— Пане президенте, це було дуже смачно. Ви маєте білого кухаря?

— Він так само білий, як і я, — засміявся Амін.

А коли вони не повірили, він покликав мене. Я не розумів ані слова з того, що вони говорили, але люб’язно кланявся і знай відповідав: Thank you, thank you.

Англійські пілоти не могли прийти до тями, а Амін надимався від гордощів. Він дуже хотів довести білим, що чорні значать не менше за них. Тож коли тільки англійці повернулися до Лондона, він викликав мене.

— Скільки ти заробляєш, Отонде? — запитав він.

— Триста дев’яносто шилінґів, пане президенте, — відповів я.

— Справді? Так мало?! — скрикнув він від подиву.

Тоді одразу ж покликав начальника адміністрації.

— Зателефонуй до готелю Victoria Lake і запитай, скільки там заробляє шеф-кухар. Ти повинен негайно підняти зарплатню Отонде до тієї самої суми. Н-Е-Г-А-Й-Н-О! — підкреслив він. 

Начальник схилив голову і, хоч неохоче, але зателефонував.

З’ясувалося, що шеф-кухар заробляє там тисячу сімнадцять шилінґів.

Відтоді я теж почав стільки заробляти; до того ж президент наказав цю зарплатню відшкодувати мені за три останні місяці — за весь час, коли він перебував при владі.

У той момент я заробляв найбільше з усієї адміністрації президентського палацу. Начальник адміністрації, чия зарплатня теж не змінювалася з часів Оботе, мусив проковтнути цю гірку пігулку.

Незабаром йому довелося проковтнути наступну. Одного дня він покликав мене до холу.

— Отонде, я маю для тебе сюрприз, — сказав він, силкуючись усміхнутися.

Я витер руки об фартух і рушив за ним. Біля під’їзду стояв новенький, блискучий чорний «мерседес-бенц».

— Це подарунок від пана президента. Щоб ти мав чим їздити по продукти, — мовив він.

Я вклонився, подякував за чудовий дар і пообіцяв, що й надалі працюватиму так, аби президент був мною задоволений.

Він не прокоментував це жоднісіньким словом. Він не мав автомобіля у використанні, хоч теж тяжко й жертовно працював. Багато інших працівників палацу теж його не мали. Боже мій! Нині мені соромно, але тоді я був дуже гордий собою, що всім утер носа. Авжеж, я страждав, спостерігаючи, як Амін і його люди потрактували людей Оботе. Чимало моїх знайомих мусили тікати з країни, а кількох, зокрема водія Окуку, вбили. Але правління Аміна означало для мене потрійне підвищення та блискучий «мерседес». Я збрехав би, якби сказав, що мені це не подобалося.

***

Переклад: Андрій Бондар.

Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook, Twitter и Telegram