Як уже згадувалось у попередньому щоденнику, «Зла немає» — це збірник із чотирьох новелпро смертну кару та військову службу. Кожна з новел нерівномірна за ефектом, який справляє, по-справжньому цікава сюжетно лише перша. Інші три виступають додатковими й дещо передбачуваними прикладами на тему і стають частиною величезного, двох із половиною годинного полотна.
Новели мають чіткий порядок і ведуть нас від темряви до світла, від найпохмурішої історії до найсвітлішої. Для Расулофа-сценариста це певне ноу-хау: раніше він полюбляв згущати фарби та йшов у цьому до кінця. Згадати хоча б його минулу роботу «Непідкупний» (2017), яка перемогла у секції «Особливий погляд» Каннського кінофестивалю. Там спроба протидіяти корупції та судовій системі оберталася певною трагедією.
«Зла немає» багато у чому має довідковий характер. Зрештою, через натяки та пряму мову ми дізнаємося, що іранська військова служба є обов’язковою для кожного чоловіка. Вона триває 21 місяць і до того, поки не закінчиться, ні про паспорт, ні про посвідку водія, ні навіть про звичайну подорож за кордон не йдеться. Однією з умов військової служби є участь у страті злочинців, часто політичних. Але солдати не дуже опираються такому обов’язку: по-перше, вони впевнені, що всі страчені — справжні злодії, а по-друге, після екзекуції на них чекає триденна відпустка. Самому ж Мохаммаду Расулофу колись вдалося відкупитися від служби. Чи, принаймні, він так стверджує.
Найімовірніше, у будь-якого іншого автора подібні дидактичні історії викликали б лише роздратування. Проте Расулоф знає, як захопити глядача. Його некваплива режисура у традиції іранського кіно повільно занурює нас в історію, і після пів години, проведеної у цьому світі, хочеться залишитися не заради нової інформації чи сюжетної колізії, а заради чергового кадру.
Втім, найкраща режисура фестивалю не у Расулофа, а у Хон Сан Су. Режисер, який роками не зраджує власному стилеві, чи не вперше отримав визнання як постановник. Хоча складно не визнати майстерність режисера: малорухома камера Хон Сан Су, яка лише інколи «наїжджає» на героїв чи переводить погляд з одного на іншого, не зробила жодного зайвого руху.
«Жінка, що втекла» оповідає про дівчину, яка весь час проводить зі своїм чоловіком і, ось, нарешті, вперше за п’ять років залишається наодинці. Цей час вона проводить у відвідинах своїх подруг, з якими веде розмови про стосунки та життя, а також відстоює права товстого дворового кота (у якого після показу закохався весь глядацький зал).
Хон Сан Су майстер підтекстів, тож кожний діалог потребує від глядача пильності. Слово за словом, він вимальовує нам портрет токсичного партнера (хоча ми його так і не побачимо на екрані), який штовхає стосунки у глухий кут, вибудовує бекграунди взаємин персонажів і трішки намічає шляхи розуміння назви.
Ще один майстер мінімалістичної режисури, класик «повільного кіно» Цай Мінлян, був ушанований нагородою «Тедді» за найкращий фільм, що розкриває ЛГБТК+ тематику. Наскільки це релевантне рішення, залишається загадкою, але його робота «Дні» – безумовно, одна з найцікавіших картин конкурсу.
Це історія про еміграцію, самотність і роз’єднаність — почуття, відомі тайському режисерові малазійського походження. Він базує оповідь на реальному досвіді, власному та своїх виконавців, перемішуючи реальність та фантазію. І розділити їх не так вже і просто: у картини не було сценарію, і, наприклад, кіт, який випадково забіг у кадр, став важливою частиною оповіді.
Звісно, кіно Цая Мінляна, просякнуте білим кольором і дрібкою надії, не назвеш глядацьким. Але це чудовий подарунок для поціновувачів творчості режисера, який протягом восьми років не випускав жодного фільму.
Однією з найочікуваніших українських прем’єр фестивалю був документальний дебют Ірини Цілик — «Земля блакитна, ніби апельсин». Раніше картина здобула перемогу на «Санденсі» (нагороду за режисуру документального фільму у секції світового кіно), а в Берліні змагалася у секції Generation 14+. Вже зараз ми знаємо, що тут фільм не отримав жодних нагород.
«Земля блакитна, ніби апельсин» оповідає про життя Ані та її дітей у містечку Красногорівка. Поруч іде війна, яка нагадує про себе небезпекою, розлитою у повітрі, та поодинокими вибухами. Дорогами їздить важка військова техніка, а руїни стають звичним елементом ландшафту. Проте для Ані та її дітей цього всього ніби не існує. Вони адаптувались і навіть розпочали зйомки фільму про події, які нещодавно пережили.
Назва «Земля блакитна, ніби апельсин» відсилає до сюрреалістичної поезії Поля Елюара. Вона передає цей побутовий сюрреалізм буття на кордоні мирного та воєнного життя, де розмиті межі понять: квіткове поле може виявитися замінованим, а ландшафт міста змінюють пориви вітру, що відносять снаряди від їхньої запланованої траєкторії.
Реалії та образи, які через них проростають, створюють монолітне поетичне полотно (поетичність, взагалі, одна з рис і більш ранньої творчості Ірини Цілик — прим. автора). Тут коти та черепаха виступають знаками пунктуації, а нові строки у вірш вплітаються справами й відвагою красногорівських жінок. З різних причин полишені чоловіками, вони продовжують звичний побут і протистоять випробуванням не гірше за героїнь «Маленьких жінок» чи «Ерін Брокович».