ГлавнаяКультура

«Доця»: Коли жінка убиває

В назві рецензії – цитата з роману. Повністю вона звучить так: «Нема дурних відволікати жінку, коли жінка убиває». Страшно? Страшно, бо чесно? Так і має бути.

Ця репліка належить оповідачці роману «Доця», який написала авторка, що сховала своє ім’я під псевдо Горіха Зерня. І та сцена варта того, що розказати про неї детальніше. 

Фото: Видавництво Білка

Двоє жінок сидять на кухні – простір приватний, захищений, майже сакральний, простір-прихисток. Вони ледь знайомі, одна у другої купувала продукти і щось бігме знає про її життя. Цього достатньо, щоби стати близькими і рідними людьми. Вони існують в окупованому місті, де швидко навчилися за першим же словом, порухом, поглядом відрізняти своїх. У обох є спільна біда, а у однієї з них – її особисте горе. Щойно свекруха і чоловік вигнали Ліду з дому з повним (боє)комплектом маленьких дітей, забувши, що десяток років вона гарувала на всю родину. Ліда готова накласти на себе руки. І тоді молодша жінка, хазяйка квартири, ставить перед нею відро курячих яєць. В хаті повно такого добра, адже вона опікується зокрема тим, що годує українських бійців на блокпостах навколо міста, де тривають бої. Доця каже Ліді: бери по одному яйцю, чави і знищуй, вкладай всю свою злість. Ліда спочатку несміливо, згодом у розпачі і майже в екстазі розбиває, колошматить, розриває руками ті безневинні яйця. (Пробували? Це не так легко). Це ж має бути саме яйце, розумієте? Символ світової гармонії, символ початку і кінця, найобнадійливіший знак того, що народження і переродження можливе, запорука осяйної вічності-в-житті. Одна кричить, ричить, ридає і трощить ті яйця. Друга стоїть поруч і мовчить, бо «нема дурних відволікати жінку, коли жінка убиває».

Один із Доцених побратимів, старший чоловік на прізвисько Борисович, ближче до кінця роману вкине бігцем репліку, що хоче поговорити з нею «не як з жінко, а як з бійцем, добре?». Жінка і боєць, жінка-боєць. Роман «Доця» не передбачає протиставлення цих двох слів і понять. Убивають, боряться, виживають тут – жінки. Це роман про війну. В його основі – історії реальних людей, осмислені і перекомпоновані авторкою. Це добрий в літературному сенсі роман. І нестерпна в людському сенсі історія. Коротше саме так: це роман про війну. І говорить до нас із нього жінка-боєць. І нема дурних її відволікати.

Її звуть доцею. Не через вік, жінці під тридцять. Вона просто нереально тендітна, крихітна навіть. Замолоду причепилося прізвисько Ельф, воно потім стане її позивним. Вона сама з Рівненщини, рано втратила матір, батько подався на заробітки, і сімнадцятирічною юнкою Ельф переїхала в Донецьк до бабусі. Це важливо: Доця формально батьків не має, і батьківської любові позбавлена. На сході вона знаходить справу свого життя: стає художницею по склу і започатковує невеличку фірму, що робить ексклюзивні вітражі, мозаїки і люстри. Розділи роману названі «Кришталь», «Смальта», «Патина», «Окалина», «Слюда» тощо – це те, з чого вона робить свої вироби, трансформуючи і перетворюючи їх на красу, яка нічим іншим, ніж красою бути не прагне. А ще це алхімічні елементи, бо такою собі алхімічною ретортою вона стає саме: збирає навколо себе різних людей і «переплавляє» на родину: «Тобі доведеться змінитися. Щоб вижити». 

Коли починається окупація Донецька, поруч із Доцею формується міцна група опору. Неправильно: вона стає лідером цієї групи, зібраної з травмованого колишнього шахтаря, охоронця з моцною мережею зав’язків серед криміналу, колишньої рестораторки та інших. Вони – один із загонів цієї партизанської війни, про яку у нас мало що знають і ще рідше чують.

В романі є любовна історія, недопроявлена і тим сильна. Свою особисту історію Доця починає саме з любовних митарств: трапився їй на Донеччині горе-залицяльник, її перший коханець, від якого (і його матусі) вона втікала в домашніх капцях, забувши перевзутися. Згодом босою вона втікатиме від «ополченців», прикметно. Після того чоловікам в її житті були відведені інші ролі – не мужа, не коханця і (як уже відзначила) не батька. 

Допоки не з’являється на позір непримітний персонаж, він принципово позбавлений тут чітких маркерів, наче людина-без-властивостей. Не «наш», не «їхній», не янгол-охоронець, не злодій-зрадник (хоча і всього потроху) – сіра постать, яку втілить набіло головна героїня. Вона – з відьмацького роду: уміє бачити померлих і замовляти рани. Якоїсь миті вона рятує його своєю магічною силою, і тим прив’язує до себе назавжди. Фінал цієї страшної історії дає надію, що ті двоє будуть разом. Власне, це те, що вона позичає щедро своєму обранцю – надію. Його Комаром звуть, не ясно чому, либонь, скорочення від прізвища. В комариній парі, ми знаємо, на що здатна задля виживання роду саме самиця.

Ні, «Доця» – не мелодрама, і не роман про кохання. Це книжка про симетричні дари: те, що віддали, мусимо отримати назад вповні, і зло, і добро. Світ Горіха Зерня нестерпно справедливий. І в цьому сенсі авторка знайшла собі ідеальне псевдо: «Твої устонька – тиха молитва». Молитви всі в «Доці» чують, вони мають тут силу.

Є тут постійна тема – заміжжя, шлюб, заручини. Цей мотив не стосується любовної історії, знаєте. Але є однією з провідних метафор «Доці», за допомоги якої її героїня осмислює світ навколо. 

Вона прагне помсти. Вони марить смертями ворогів. Вона готова убивати і убиває. Вона розлючена до нестями. На запиленому бампері її авта хтось написав: «Сука війна». Це вона і є: сука і війна. А поруч раз-по-раз виринають репліки типу: стара діва (так зве себе Ельф) повінчалася з війною. Вона дописує у ФБ звіт про використання пожертвуваних грошей (на анонімному акаунті, ясно) та почувається «глибоко і щасливо одруженою людиною». Кільце запалу лягає на палець, як обручка. Вона порівнює війну і шлюб, порівнює незнане з незрозумілим. 

Порівняти війну на своїй землі з консумованим шлюбом? «Де ти будеш жити, там і я буду жити». От ключ до цього мотиву. Доця – праведниця Руф, віддана і жертовна, її історії – така собі Книга Руфі-спасительки. «Буду нареченим твоїм»? Ні, не місце тут спасителю. «Війна – це закритий чоловічий клуб, тільки жінкам чомусь рикошетом прилітає». Вона рятує і рятується сама. Те кільце запалу від гранати, що як обручка лягло на палець, вона висмикне: їй доведеться убити того, кого не ненавидить, убити, щоб врятувати. Їй в романі доведеться загинути і воскреснути (прийшла хибна звістка про смерть, за неї прийняли іншу людину). 

Сорок два кіло живої ваги, і на цьому тілі має втриматися світ.

Даруйте за високий пафос. Зараз спробую різко понизити. 

Дві жінки ідуть контрапунктом (чи контражуром) до цього сюжету. Таня, однолітка Ельфа, і молодша Аня, їй чотирнадцять. Це мати і донька (різниця в одну літеру в їхніх іменах невипадкова, вони є двійниками в певному сенсі). Їхня історія в «Доці» найстрашніша. Це історія дівчини-підлітка, яку ґвалтували «на підвалі». «Шукають. Її шукають восьмий день. Саме стільки Аню протримали у підвалі. І Ані чотирнадцять років. Господи всеблагий, я не хочу знати деталі». Історія матері, що не змогла врятувати свою дитину, вивезла її до Вінниці, помістила у психіатричну лікарню і повертається назад у Донецьк. Бо так треба. Реготуха, звабниця, дурисвітка, багата тілом і темпераментом. Всі, хто в «Доці» мають інше за Ельфа призначення «утримати місто на одному праведнику», чітко марковані: вони – пишні смішливі пані. Таня в романі завагітніє. «Твій народ буде моїм народом»? Ця дитина не народиться. Бо це таки роман не про любов. 

Чому я нічого не говорю про війну, про яку власне ця книжка написана?

Бо це нестерпно. 

Смерті, бої, атмосфера міста, яке покидає місцеве населення і яке займають чужинці і переодягнені «на чужо» свої, передані так точно, що це нестерпно. Вона описує запахи, які займають місця людей, що пішли. Спочатку в квартирах пахне висохлими квітами (жіночки ладнали поливайки з відер і шмат, бо планували скоро повернутися – не склалося, зів’яли квіти); тхне їжею, яка зіпсувалася за відсутності господарів, смердить гаром від вибухів, брудом, бо давно уже нема води, пилом, мертвими тілами, які розкладаються, бо ніхто не зауважив смерті сусіда (та і не пожалів – гидотою був чоловік, справжнісінькою). Дуже буденно. Коли в тексті з’являються якісь поетичності, вигуки, літературні порівняння (а не без того) – вони тут люто чужорідні. Бо то просто опис побуту – і він складається в опис війни. Оповідачка часто скаржиться, що так і не навчилась висловлювати свої почуття красиво, і закине часом про серце, що розривається від болю. Навіть такі нахабні поетизми в «Доці» звучать дуже буквально: тут розриваються серця, дослівно. Ніхто тут не «давить на сльозу», цього і не треба. Але тест на людяність читачу здати таки доведеться по повній (і просто не буде). Тому Ельф не відчуває, вона називає емоцію – це її порятунок і це наша, читача, бодай ілюзія безпеки.

Цілком слушне зауваження уже прозвучало на адресу «Доці». Цей роман, виданий 2019-го і написаний про події 2014-го, уже потребує коментарів. Так, в ньому написано про щось, що уже не є нашою спільною пам’яттю або ще нею не стало. І уже цей момент свідчить: ми не маємо розділених досвідів і розділених спогадів, коли говоримо про війну на Сході. Вона локальна не тільки географічно та історично, вона переживається «локально»: не одна на всіх, а у кожного – своя.

Одна з найсильніших сцен у романі. Доця за проханням бабусиної подруги везе світ за очі на село коробку з каченятами. Місцевість майже знелюдніла, вона загубилася. Дорогою зустрічає жінку – явно не при собі, в шоці, в істериці. Жіночка повторює весь час: «Мертві. Мертві. З неба люди падали. Голі всі, голі». Героїня припускає: жінка під кайфом, бо «іншого пояснення немає». Інше пояснення є: вона сама побачить, як, проломивши дах сараю, висить тіло дівчини, яку шифер розрізав навпіл, побачить людську ногу в кросівку на подвір’ї біля собачої буди. Вона покине збожеволілу від жаху селянку і втече. Інше пояснення є, завжди є. Ясно що відбувається? Липень 2014 року. Це історія про Боїнг 777. Ані винних, ані покараних у тій історії – є безумна жінка, мертве жіноче тіло і жінка, що рятується втечею. Просто з того села вона потрапить у ситуацію, з якої дивом вийде живою і мертвою для всіх інших. Ні, втеча тут не вихід. І так, самі жінки в тій війні – мертві, божевільні, тимчасово уцілілі. «Але для мене, як і для всіх нас, найважливіший не початок, а кінець. А кінець полягає у тому, що я жива».

Книжка, яка мусила з’явитися. Припиняймо теревені про «нашого ремарка», не буде в цій війні «нашого ремарка». Буде «Біль» Дюра, буде «У війни не жіноче обличчя» Алексієвіч. Зрештою, уже є.

Горіха Зерня. Доця. Київ: Білка, 283 с.

Ганна УлюраГанна Улюра, Літературний критик
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook, Twitter и Telegram