Саме так (Les Fleurs du mal) називалася збірка віршів Шарля Бодлера, яку він видав ще у 1857 році. Книжка ця зробила багато для формування естетики потворного та зображення таких закапелків французької сучасності, на які ніколи не звертали уваги поети-романтики. Вже через 12 днів після виходу цієї збірки розпочався судовий процес щодо богохульства та порушення норм суспільної моралі. Точно такий самий процес стався у лютому того ж таки року, але проти роману Гюстава Флобера “Мадам Боварі”.
Суть претензій сучасників до Бодлера і Флобера полягала в наступному: навіть якщо деякі речі й існують в реальності, то літератори не мають жодного права звертати на них увагу та писати про них у своїх творах, якщо вони не подобаються тим, хто має владу та гроші. Йшлося про банальну цензуру, яка прикривалася міркуваннями суспільної моралі та поваги до релігії. 20 серпня 1857 року суд присудив Бодлера та його видавця до сплати 300 франків штрафу (гроші по тих часах дуже суттєві) та видаленню із наступних видань збірки шести нібито “непристойних” віршів “Лесбос”, “Прокляті жінки”, “Лета”, “Надто веселій”, “Прикраси” та “Метаморфози вампіра”. Незабаром Бодлер написав вірша до імператриці Євгенії, вона вплинула на рішення суду і штраф скоротили до 50 франків. “Непристойні” вірші Бодлера були заборонені аж до 1949 року.
Навіщо ж потрібна така література? Яку цінність має естетика потворного та соціологія аморального, що на неї нарешті звернули увагу й українські автори? Чи не зіпсує зіпсута література читачів? Відповідь на останнє питання є настільки очевидною, що само воно тільки своєю формою здатне викликати посмішку: важко собі уявити громадян, які загубили своє життя і навіть потрапили за грати після читання книжок українських письменників.
Щодо цінності, то варто зауважити, що література, яка навмисно не звертає уваги на окремі сфери життя, завжди буде неповноцінною, обмеженою, напів сліпою та врешті залежною, вторинною щодо тих літератур, які ці сфери життя увагою не оминають. Наприклад, антологія “Русские цветы зла”, укладена Віктором Єрофєєвим, вийшла в Росії ще у 1997 році. Читаючи її, багато раніше не знайомих із сучасною російською літературою людей відкривають для себе нових і несподіваних авторів. Аналогічні видання є й у Великобританії, Іспанії, Італії, США та багатьох інших країнах. Вони є необхідними, бо національна культура завжди утримується в межах певного сосуду, який має не лише стінки, але й дно - назвемо його хоч контркультурою. І нехтувати увагою до дна було би вкрай безвідповідально, бо тоді й вся культура існувати як цілісне явище не зможе.
Але, оскільки українська література нарешті наздогнала в цьому напрямку світову, то варто тепер звернути увагу на тих, хто виборов нам перемогу в цій кампанії.
Відкриває збірку оповідання “Закладка для пані Олі” вже знаної письменниці, перекладачки та лауреатки Літературної премії ЄС за роман “За спиною” Галини Шиян. Спочатку воно виглядає дуже стандартним і нагадує таку собі новітню львівську версію радянського фільму “Маленькая Вера”, де дія відбувалася, між іншим, в Маріуполі. (Цікаво, що під час демонстрації фільму в залі хтось вигукнув: “Як не соромно таке показувати?!”. У відповідь вигукнули: “А вам не соромно Так Жити?!”) Але далі оповідання набуває дуже цікавої форми: в ньому зображено, як саме проституція та наркоманія існують в середовищі сучасного міського пролетаріата і буржуазії. Власне, найбільша цікавість полягає в тому, що архаїчне поняття “гріха” є актуальним тільки для бідних та погано освічених людей. Багаті та добре освічені люди розуміють небезпеку безладного сексу та вживання наркотиків і роблять свій власний вибір без обмеження релігійних настанов. Фінал оповідання викликає у пам’яті відому пісню групи Rolling Stones “Mother’s Little Helper”, написану ще у 1966 році і присвячену наркозалежності від заспокійливих пігулок серед британських домогосподарок. Нарешті ця пошесть дісталася й до нас!
Друге оповідання “On Speed” належить письменнику та неймовірно працездатному перекладачу (на його рахунку вже понад двадцять (!) томів перекладу з англійської мови) Остапу Українцю. Воно цікаве передовсім не своїм сюжетом, який практично там відсутній, а стилістикою, наближеною до американського автора Едгара По, якого Українець наразі перекладає українською. Це дуже майстерна стилізація, що, на жаль, не йде оповіданню на користь: адже сьогодні літературні прийоми, актуальні для ХІХ сторіччя виглядають застарілими і важко сприймаються читачем. Втім сама спроба такої стилізації призводить до того, що стилістика По актуалізується у львівському контексті, що є, безперечно, надзвичайно корисним для української культури.
Третє оповідання “Геї Сихова” належить автору, який знає Львів переважно по Форуму Видавців. Звідки ж взялося в нього таке деталізоване знання локальних реалій? Олег Шинкаренко довгий час працював журналістом, багато займався розслідуваннями, тому вміє здобувати інформацію. Свою роботу над оповіданням він розпочав із вивчення гей-форуму Львова, який є дуже активним: щодня там з’являються десятки оголошень. В оповіданні присутній так званий “readymade”, тобто реальні цитати з цього Форуму. Крім того, Шинкаренко ретельно вивчив географію та місцеві реалії Сихова, користуючись Google Maps і переглядаючи десятки тематичних відеороликів на YouTube, з яких він робив виписки, щоб правильно передати особливості місцевої говірки та поведінки місцевих мешканців. Але на цьому пошукова діяльність не зупинилася: автор оповідання дослідив сайт Львівської міської ради та вивчив там всі документи, які стосувалися Сихова, а також прочитав всі місцеві сихівські новини від 2009 року. Підготовча робота над оповіданням тривала декілька тижнів. Дехто із мешканців Сихова може обуритися: мовляв, є ж і інший Сихів! Так, але є й такий.
Оповідання Аліси Гаврильченко у дещо парадоксальній манері торкається болючої для Львова теми вивозу та переробки сміття. Його головний герой, майже як давньогрецький Геракл, вирішує вичистити не Авгієви конюшні, а каналізацію Личаківської виправної колонії, але стикається із несподіваним спротивом сільських мешканців, які зазвичай отримують все львівське сміття “у подарунок”. Здається, завдяки старанням міської влади, тема львівського сміття досягла драматизму античної міфології.
Дуже цікавим є оповідання Володимира Кузнецова “Львів головного мозку”, в якому місто представлене, немов божевільний котел різноманітних культур, звичаїв та вірувань, що кипить, булькотить, агресивно плюється своїми локальними інвективами, забобонами та застарілими обрАзами. Навалою несподіваних, часто позбавлених логіки діалогів та подій автору вдалося передати дисонанс Львова, який утворюється через нестримне бажання всіх його мешканців-персонажів за будь-яку ціну утриматися у пам’яті читача.
Справжня прикраса збірки - оповідання Ігоря Журавля "Старість у Львові", що своєю образною побудовою нагадує твори Бориса Віана. По суті сюрреалістичне, воно створює особливу локальну міфологію Львова, якої, напевне, і не існує в реальності, тому вся історія виглядає, мов своєрідний симулякр - копія без оригінала. Такий симулякр про Львів існує у свідомості багатьох українців, що навідують це місто зрідка, як туристи, або й взагалі ніколи там не були, але мають уявлення про нього із стереотипних переказів. Але симулякр Журавля навмисне протиставлений розповсюдженим стереотипам. Чи існує такий Львів взагалі? Тепер існує.
Оповідання Ірени Хармс "Пиздата хата" можна назвати львівським лише умовно, бо така історія могла трапитися у будь-якому місті. Авторка намагається переконати читача в існуванні лесбійського кохання, заснованого на взаємній мізандрії партнерок. Цілком логічно ненависть до чоловіків перетворює злягання з ними на огидну процедуру, спрямовану виключно на здобування грошей. Тут немає правди життя, але історії романтичного та порочного кохання її й не вимагають. Навпаки: чим менше правди - тим більше пристрасті.
"Гришина синтетична подорож до Львова" Валерія Трощина препарує типові локальні стереотипи, які виром вирують у масовій свідомості. Львів постає в них, немов хмаринка хештегів, які потрібно промовляти кожному "психонавту" під дією особливої наркотичної речовини, що дозволяє потрапляти в це місто, як воно представлене у свідомості подорожуючого. В результаті ми бачимо божевільний вінегрет, складений із кошмарних ритуалів таємної ложі порохоботів, вечірки патріотичних поетів-графоманів та уривків з фільму "Бійцівський клуб". Висновок тут простий: якщо хочете дізнатися про Львів, не довіряйте чуткам, а їдьте туди самі. Втім, це стосується не лише Львова, а взагалі будь-якого феномена.
Наймоторошніше оповідання збірки це, безумовно “Le trip, mon amour” Максима Деккера, яке є художньою інтерпретацією новинного повідомлення про самогубство наркомана після того, як він вбив свою подружку. Сам прийом нагадує про кінематограф французької “нової хвилі”, який часто робив фільми із газетних повідомлень. До речі, про один із фільмів цього напрямку (“Bande à part” Жана-Люка Годара) і згадується прямо в оповіданні. Очевидно, автор або сам вживав наркотики, або дуже ретельно вивчав життя львівських наркоманів, бо деталізація оповідання вражає, а іноді просто шокує. Звісно, таких оповідань було написано дуже багато, але всі вони - не про Львів. Тепер ми знаємо, що у Львові теж таке є, відчуваємо небезпеку цього і то - не у формі банального дидактичного повчання, а стилістично вишуканого тексту, автор якого добре постарався для його створення.
Оповідання Дімки Ужасного “Ми були мужиками” сатирично обігрує тему української гомофобії. Його герой - заслаблий від наркотиків покидьок - декілька днів не виходить з квартири і раптом з’ясовує, що місто вражене фантастичним вірусом, який перетворив всіх чоловіків на геїв-зомбі. Здоровими лишилися тільки він та популярний співак, підозріло схожий на Олега Винника.
Анти-утопічне оповідання Сергія Каменчука “Білка” присвячене манії безперервного фотографування, відео фіксації та трансляції, яка охопила людство після початку виробництва дешевих смартфонів та розповсюдження швидкісного мобільного Інтернету. У суспільстві недалекого майбутнього за версією Каменчука львів’яни продаватимуть в соцмережах садистське відео, яке зніматимуть за участі безхатьків, що урядом їх було оголошено поза законом, а їхнє знищення підтримує навіть мерія. Оповідання дуже кінематографічне, але не полишає відчуття Дежавю: щось подібне ми час від часу спостерігаємо і в реальному житті, де все ще не зайшло так далеко, тому попередження цілком доречне.
Оповідання Дарини Горської “Усе чудово, або не тільку ві Львові” виглядає, мов типовий текст із глянцевих дамських журналів. За його сюжетом двоє подружок, одна з яких вдало вийшла заміж за багатого француза, а інша - поневіряється із зрадливими коханцями, їдуть до Львова на філіжанку кави та у гей-клуб. Текст залишає враження зібраного з вирізок типової белетристики на тему “жіночого життя та пригод”, яка сама по собі є складеною зі стереотипів, далеких від реальності на відображення якої вони претендують. Втім концентрація стереотипів цього оповідання така щільна, що досягає гротескної карикатурності. Врешті виникає враження, що авторка працює в жанрі пост-іронії і просто розігрує читача. Тут варто зауважити, що використання стереотипів із різною метою є властивим усім авторам та авторкам цієї збірки, але роблять вони це із різним ступенем усвідомленості: одні керують ними, а інші дозволяють їм керувати собою.
Загалом збірка вийшла доволі рівною, хоча в ній присутні декілька авторів, які випадають із загального контексту: хтось написав оповідання не про Львів, а хтось явно додав львівські маркери до свого оповідання тільки щоб потрапити до книжки.
Між іншим, “Львів Доза Порно” цілком може стати своєрідним портретом Львова, який буде користуватися сталим попитом у туристів, як сувенір, адже кожне європейське місто має таку книжку. В історію української літератури вона вже увійшла.