***
Похмілля й досі робило нестерпним будь-який різкий порух головою, тож я намагався бути повільним, мов мадагаскарська черепаха. День народження, що випав на неділю, зазвичай провіщає пекельний понеділок. А похмілля в понеділок на співбесіді — це щонайменше дев’яте коло, чи скільки їх там у пеклі… До речі, це був іще й останній шанс: інших варіантів не залишилося. Якщо, звісно, не брати до уваги той божевільний ранковий дзвінок... Але я поки що не з’їхав з глузду.
— Так ви служили в розвідці? — раптом запитав мене-джер, виринувши зі свого планшета.
Його очі аж сяяли цікавістю. Я б навіть сказав, захватом.
— На Проксимі. Зведена розвідувально-диверсійна група.
У таких має бути біолог.
— На інших планетах обов’язково, — він кивнув і неприємно стулив губи, ховаючи зніяковілу усмішку. — Я теж хотів записатися. Ну, як хотів — мріяв… Я був іще в школі тоді… У старших класах.
Останню ремарку він вставив поспішно і з явним підтекстом — «я не такий зелений, як ви могли подумати!».
— Ще не пізно, — усміхнувся я.
— О… Мама помре, якщо на моїй роботі прогноз ризиків перевищуватиме дві десятитисячні!
— Мокрі сходи забрали більше життів, аніж болотяні павуки Проксими, — серйозно сказав я.
— Так?! — він нервово витер долонею лоба.
— Ну, гіпотетично. Зважаючи на те, що мокрим сходам тисячі років, а сутички з павуками тривали три тижні…
— Я зрозумів, я зрозумів, — він кивнув і всміхнувся; усмішка вийшла чомусь масною. — Я зрозумів…
— Але мами люблять статистичне прогнозування, — розвів я руками.
— Обожнюють… — він зітхнув. — О, та ви ще й на гравіциклі їздите?
Менеджер показав очима на бандану, зав’язану на моєму зап’ясті. Логотип «Цунамі» був саме згори.
— А… Так… — знітився я, не знаючи, чи доречно уточнювати, що вже ні.
— Я шаленію від них!
— Теж катаєтеся?
— Ви що! Мама з’їсть мене живцем!
— Маму треба шанувати, — підтакнув я, мріючи скоріше випити крижану пляшечку пива. Задуха просто добивала мене.
Він іще раз пробігся очима по моєму резюме.
— Ну що ж… Якщо більше ні в кого немає питань… — менеджер розгублено побарабанив пальцями по столу. — Взагалі, ми зазвичай не повідомляємо результату відразу, але враховуючи вашу спеціалізацію… А тема вашої дипломної, до речі, це буквально наш найбільший проєкт… Тому…
Я аж засовався з нетерплячки, очікуючи, що прищавий перестане м’ятися й простягне мені руку з питанням на кшталт: «Коли ви готові розпочати?». Він ще раз із сумнівом озирнувся на товстуна, але той (от несподіванка!) був дуже зайнятий наповненням стаканчика.
Тоді менеджер подивився на мене, кивнув і подався вперед, щоб піднятися.
— Що ж, так би мовити… — почав він, і я поспішно витер спітнілу долоню об джинси, готуючись до рукостискання.
У цей момент кулер у кутку голосно відригнув бульбашками повітря, що ввірвалося в його ємність: «Бгулим!». Із несподіванки менеджер квапливо притиснув зад до стільця й озирнувся. Я ледве стримав посмішку. І тут спітнілий тип подав голос. Він мерзенно відкашлявся у своєму кутку, сьорбнув іще водички й сказав, уперше дивлячись не в стаканчик, а в планшет:
— А це правда? Щодо участі в бойових діях?
— Звісно, — я аж розгубився. — Ми ж говорили про це хвилину тому. Військова розвідка.
— Так-так… Я чув. Я про безпосередню участь. Знаєте, можна злітати на Проксиму й просидіти на складі видачі теплих речей…
— Ні-ні, запевняю вас. У мене вісім бойових виходів. Почесний знак Об’єднаного Штабу. Там наприкінці все написано.
І я всміхнувся менеджерові навпроти. Він теж усміхнувся (тепер у його погляді читалося благоговіння) і знову питально подивився на товстуна. Той шумно зітхнув.
— Що ж… Ну… Раз так… — він із тріском зім’яв стаканчик у пухкій долоні. — Тоді я змушений категорично не рекомендувати вашу кандидатуру.
— Тобто? — не зрозумів я.
— Боюся, що ви потенційно неврівноважений і нестабільний елемент команди, — пояснив товстун. — А це наукова установа. З армією нас пов’язують лише замовлення і… Ми намагаємося уникати таких, як ви.
Промайнула думка, що я недооцінив вагу товстуна в цій компанії. Ще не встиг відзначити про себе цю гру слів (вага товстуна й вага в компанії, ахаха), аж до мене дійшло, що співбесіда добігла кінця. Менеджер, утупивши очі в стіл, метушливо згортав свій рідкокристалічний планшет.
— І в чому ж проблема?! — обурився я. — Так, брав участь!
Мені завжди здавалося, що це почесно! Тим більше, що ви працюєте для потреб армії, і я в цьому теж розбираюся…
— Статистичне прогнозування, — знизав плечима товстун. — Воно дає досить високу ймовірність небажаних проблем з ветеранами бойових дій. Занадто високу для нас.
Треба визнати, тієї секунди я уявив, як розбиваю об стіну його голову. Хрясь! І по жирних щоках від удару пробігає «віддача», змушуючи їх тріпотіти, як вуха лягавої… Тож у чомусь він, мабуть, має рацію… Небажані проблеми — це про мене. І це вони ще не знають про діагноз…
— Мені дуже шкода, — промимрив менеджер, ховаючи очі. — Я проведу вас.
Правду кажучи, діагнозу в мене поки що нема. Є тільки спадковість. Імовірність п’ятдесят на п’ятдесят, що аномальний білок у моїй ДНК почне мутувати й отруювати клітини.
Це може статися будь-якої миті від сьогодні й до того дня, коли мені стукне сорок чотири.
І тоді я стану недоумком.
У буквальному значенні слова. Можу вистрибнути з вікна, як батько. Або й утнути дещо гірше… Як прадід.
Переклад: Ростислав Мельників.