Отже, 1947 рік, Київ, точніше – будинок РОЛІТ (кооператив «Робітник Літератури») і Євбаз. Клава Блажкевич – секретарка в Спілці Письменників, живе на Євбазі, але на вихідних буває в елітному РОЛІТі. Клава підробляє секретаркою у письменниці Єлизавети Петрівни Прохорової. Клавка – сирота, дитина «ворогів народу». Сформувала собі сурогатну міську родину: живе в одній комуналці і піклується про двох стареньких – учительку музики «з бувших» і ветерана-інваліда війни.
Як секретарка Клава має доступ до офіційних промов, нецензурованих протоколів, тощо. За її допомоги вони приходять в роман (щедрий на цитати з документів, часто-часто герої і поза цитуванням говорять протоколами і кліше). Клава ж організовувала роботу машиністок і стенографісток Пленуму правління Спілки радянських письменників України, що був 13–14 вересня 1947 року. Пленум становить основну подію роману, через Клаву ми на нього і потрапляємо. І там уже уважно слідкуємо, як розбиваються ілюзії юної жінки щодо «інженерів людських душ», котрі по вказівці зверху взялися дружно топити один одного.
«Вона сиділа і дивилася на цей зал, на цю сцену, і та ідилія, та картина української радянської літератури, тієї обожнюваної нею благородної інтелігентної спільноти – письменницької, ролітівської, ірпінської – розсипалася, як картковий будиночок». Клавка наївна, занадто наївна, як для секретарки, яка має відкритий доступ до інформації. Карти до того в романі з’являлися двічі: в руках затятого картяра Малишка, у якого ні за що не можна було вигравати молодим авторам, і в руках картярів-шахраїв на Євбазі. Ми уже все зрозуміли, а Клавка – все ніяк.
Клаві майже двадцять сім. Вона охоче називає себе «старою дєвою» і «старої дівкою», в обох версіях, але без жодної іронії в кожній. 1947 рік, брак чоловіків шлюбного віку очевидний, власне шлюбний вік стрімко підвищується, але юні дівчата відчайдушно прагнуть віддатися будь-за-кого-хлопа, позаяк статус незаміжньої жінки таки є низьким. Втім, саме слівце «стара дівка» в ужиток ще не повернулося, бо старорежимне, а «перестарок» з ужитку вийшло, бо просторічне. Так що Клавка так себе зве з певною долею двозначності, либонь. Точніше, так її зве авторка, бо тут не голос Клави треба слухати.
Стара дівка щодо героїні роману – означення не соціальне, а ритуально-символічне, от буквально. Жінкам, які вчасно не вийшли заміж, не можна було брати участь в обрядах, які стимулювали зародження нового життя – в пологах, ясно, у виготовленні закваски, вони не випікали хліб і не були задіяні в весільних церемоніях. Зате «старі дівчата» приходили туди, де були епідемії, вони лікували, ворожили, знахарювали; і нарешті: вони були обов’язковим компонентом похоронного обряду. Секретарка СРПУ в 1940-х виконує саму цю ритуальну роль: опиняється в вирі пандемії, щоб наприкінці обмити всіх небіжчиків. Стара дівка Клавка фіксує своїм ритуальним статусом смерть чогось безкінечно важливого – і то не тільки української літератури, яка на двадцять (не)добрих років прикинеться мертвою. Гине щось важливіше за літературу.
У старої діви є такий же самий символічний чоловічий відповідник – ні, не «кавалер», а імпотент. І в «Клавці» імпотенція – культурна, фізіологічна і соціальна – тема безкінечно важлива.
Стоп. Про яку статеву дисфункцію я говорю, коли в центрі роману – любовна історія? Хоч і поверхнева, пласка та винятково для привернення уваги до виробничих буднів СП, але любовна історія. Клавка опиняється в любовному трикутнику: до неї залицяється впливовий сорок-плюс номенклатурник з ЦК і на неї звернув увагу молодий фронтовик-НКВСник, що має намір просунутися по літературній лінії. Правда в тому, що жодному з цих мужчин Клавчині скромні принади, вдало вкладені кучері, швидкі пальчики і білі батистові кофтинки незайманки не треба. Один із них збирається робити через неї кар’єру, та і другий має свій піковий інтерес. Втім, заміж покличуть обидва. І буде два поцілунки: по одному на кожного залицяльника.
Молодий і ярий Баратинський після першого поцілунку з п’яненькою Клавкою тут же притискає її руку до прутня (перепрошую, в книжці-цнотливіці «до штанів»). І дівчина тут же згадує історію, свідкою якої стала. В потязі, що повертав людей із евакуації і шпиталів, майор з ампутованими кінцівками («самовар») змушував сиділку до сексу, бо хоч і каліка, але мужчина, понімаєте. Втім, з сексом не склалося, проникнути в сердешну Маню майору не вдалося. І він заспівав на весь вагон розпачливий жорстокий роман про інваліда війни: «Дорогая жена, я – калика. Нету правой руки, нету ног». (До речі, це реальна пісня – і це одна з переробок шалено популярного «Вогника» Ісаковського). Ця пісня повториться в книжці не раз, вона її і завершить. Той спів має надійно закріпитися за сценою «імпотент, що прагне злягання», вона переноситься на любовні стосунки Клавки і стає, власне, головною метафорою для всього роману. Прийшла доба безсилих і злих... Запєвай!
Фінал роману без цього контексту був би до несмаку патетичним і пафосним. Таким фінал не є, якщо ту сцену з майором-імпотентом не забувати і тримати в полі зору стару діву, що омиває покійників.
Фінал «Клавки» буцімто не має стосунку до безпосереднього сюжету, головна історія завершується відразу після Пленуму. А фінал припадає на наступну ніч. Клаву будить її сусід, а по суті названий батько дядь-Гаврила (він безногий фронтовик): стало відомим, що ампутантів-«самоварів», які підробляли жебрацтвом і дрібними аферами, влада в одну ніч вирішила завантажити в товарняки і вивезти з Києва. Цю сцену Клавка і бачить. (Валаамський табір інвалідів був організований на початку 1950-х, практики історично вірогідні).
Брутально, як мішки, інвалідів війни закидають до вагонів, перелякані міліціонери в паніці та істериці починають просто калічити людей. Навколо збираються жінки з прилеглих будинків і починають вити. І тут лунає спів. Одна з баб заводить той роман і його підхоплюють всі. В самому кінці книжки його співає Клава, фраза з романсу закінчує книжку: «Никакого тебе нет прощенья». Пісня дурненька, безграмотна і щира: чоловік із фронту повідомляє дружині, що лишився без рук і без ніг, жона від нього відмовляється, але дочка просить тата повернутися додому – він повертається, неушкодженим, з орденами і медалями на грудях. Хтось пройшов перевірку, хтось не пройшов – але «Орден Красного Знамя сияе, Расположен на левой груди».
Так, це роман про тих, хто пройшов перевірку і про їхні (сумнівні) винагороди.
Але так чи інакше, а Клавка закохана. І обирає чоловіків за тим, як вони їдять: обережно, зосереджено, стримано (триває голод 1947-го). І хороші люди навколо жіночки є. От той же Рильський, який став головною жертвою пленуму (разом із Яновським), і нікого при цьому не критикував, не шукав офірних цапів, поводився гідно. Чим заслужив чимало цитат зі своїх перфектних поезій в «Клавці». А от є ще вигадана письменниця Прохорова, вона теж хороша... До речі, про що пише Єлизавета Петрівна? Чи випадково ми її текстів у романі не чуємо і не бачимо?
Прохорова всього на десять років старша за Клаву (їй ще сорока нема), але постає таким собі типажем пізньої Віри Панової: сива жіночка сурової і нестримної вдачі з покровителями і тягою до пляшки. Вона – росіянка, з родини чесних пролетарів, виросла в бараках, член партії з 1920-х, пройшла війну. Ніколи не була заміжнею, але має тривалий роман із однополчанином (судячи з усього, дуже впливовим). ППЖ – походно-польова жона, саме себе так зве. Пише Прохорова українською мовою. Чому? Це питання в книжці довго обговорюють і доходять висновку: все вирішує середовище, бути українським письменником і не говорити українською Прохоровій соромно. Прохорова – не протагоністка, вірити їй поспішати не варто.
Єлизавета Петрівна пише безсонними ночами погонні метри дитячих віршиків для «Барвінку», а подалі від чужих очей в стіл ладнає якийсь воєнний (судячи з усього) роман. Так, певно, роман і не виданий. А от її сусід-фронтовик, що не витримав і таки звів наклеп на Прохорову на пленумі, не витримає ж власної ганьби і помре. От він таки твори про війну публікував, він – письменник-фронтовик, не вона. Між іншим, того сусіда контуженого звуть дуже показово – Глухенький Іван Порфирович (аве достоєвщина).
Вірити – не вірити? Це ж не історичний роман, вірити, звісно що. Марина Гримич написала класну белетристику, не більше – не менше. Найскладніше в цьому тексті не вірити, а чути.
Хто розказує історію Сіробабів – єврейки і хлопомана? Це ж реалізується реальна історія часів «погрому української літератури», коли в подружжі один був арештований за сіонізм, а друга – за український націоналізм, так? Хто так ґречно і шановливо зве українських класиків ще за життя винятково Максимами Тадейовичами чи Іванами Юхимовичами? Зве навіть у внутрішніх монологах Клавки і чорноротих розмовах за чаркою-тушонкою-картоплею? Хто хоче собі ту трофейну лампу з папугою – Клавка чи отой, хто настирливо в твір пробивається? Чому жіночки в Києві 1947-го зберігають радянські презервативи як коштовність? Чому тікають «біологічні часікі» за пару десятків років до винайдення цієї теорії? Хто говорить, коли починаються ворожіння на картах і передбачають розквіт жіночої прози в Україні початку ХХІ століття?
Рідко-рідко автор історичного твору не відмовляє собі в затишній позі провидця. Але ні, «Клавка» – не історичний роман все-таки. Ритуальний цей роман – як ритуальне непорушне стародєвічєство Клавки чи ритуальні безпечні дитячі віршики Прохорової. Карго-ритуальні. І тільки поганючі безграмотні вірші, які стають чесними міськими романсами – це уже про Історію, бо такого не вигадати добровільно. Никакого тебе нет прощенья.
Марина Гримич. Клавка. Київ: Нора-Друк, 2019. 336 с.