Антон, чому ти Ptakh?
А.Д.: Кожного року, в травні або червні відбувається стрижопад. Малі стрижи випадають із гнізд. Це зухвалі пташки, які вирішили,що можуть літати самостійно, але це не так. По Києву їх багато. З тополь падають і порсаються в асфальті. Моя дружина одного такого стрижика підібрала і принесла додому. Мабуть, це мене надихнуло. Бо саме в цей час, в 2015-му році, з’явився Ptakh - мій сольний проект з танцювальною електронікою.
Вова, чому ти Jung?
В.Б: Я народився в маленькому містечку кіровоградської області. Влітку ми ходили до родичів абрикоси рвати. Прізвище родичів було Юнг. Пізніше я довідався, що і прабабця моя до заміжжя була Софією Францівною Юнг. Мені так прикольно стало, класна така фамілія. В школі ми проходили якогось фізика чи математика з такім прізвищем. А з 1994-му році у нас був гурт Віранда, пізніше Антон також там грав. Тоді я сказав своїм друзям: якщо в мене буде колись сольний проект, назвусь «Вова Юнг». Пройшло двадцять з чимось років і я це згадав. Взяв і назвавсь – «Вова Юнг». І пару концертів зіграв як «Вова Юнг».
Ще був австрійський психоаналітик Карл Густав Юнг, знаєш?
В.Б.: Зараз знаю, бо зараз нас часто про нього питають, а тоді не знав. Навіть не думай, цей Карл тут ні до чого.
Дивно. В музиці Ptakh_Jung стільки підсвідомого!
А.Д.: (панічно) Я вже уявляю назву цієї статті. І наш майбутній альбом з назвою «Колективне підсвідоме».
Не можу збагнути – як відбувається ваш дует? Антон зі своїм очевидним академізмом. Вова з його очевидною відсутністю. Що співпадає?
В.Б.: Антон мене полюбив, бо він мелодист, і я також мелодист. Ми міняємось, коли граємо. В одній композиції я якусь більш ритмові штуку задаю. Антон мелодію уже зверху накручує. Або я граю якусь мелодіку, а він ритмує. Нам багато спільної музики подобається. Отої внутрішньої музики, що з нас лізе. Вона співпала.
А.Д.: Якщо ставитись до кожного твору як до ідеї, то мелодична складова – пріоритет, з якого музика, власне, і починається. І далі вже розвивається до певної форми. Якщо в електроніці починаєш з бас-бочки і під неї підшиковуєш «тум-тум-тум» на слух, мінімальними засобами створюється грув. Трек виходить танцювального, качового характеру. Я на собі це перевіряв. Якщо за основу береш мелодію, то і трек вийде мелодійний.
Ви берете за основу мелодію?
А.Д.: Зазвичай, так.
Класику слухаєте?
А.Д.: Сьогодні вранці Рахманінова слухав. Чомусь раніше ніколи не слухав його симфоній. «Друга» – це вещь, мощища така, ух!
В.Б.: Я обожнюю класику. Завдяки Антону. Раніше я не дуже слухав. Рокер, що з мене візьмеш? Руський рок або сиетлівський гранж. Зараз я це майже не слухаю, але є гурти, які люблю і зараз. «Аукціон», наприклад. Навіть не стільки «Аукціон», скільки Фьодоров. Мені казали, що я в його стилячку працюю. Антон ніколи не любив руський рок, але деякі речі «Аукціона» і він зацінив. Або, наприклад, «Сплін». Їх останній альбом афігенно звучить. Взагалі, Антону щось казати нове - марна справа. Але буває, що й доходить. Наприклад, Dad Can Dance я слухав постійно колись. Одного разу і до Антона дійшло, що це прикольна музика.
А.Д.: Я знав багато років Лізу Джерард (фронтвумен Dad Can Dace — прим.) в зовсім в іншому контексті. А потім виявилось, що вона все життя була в цьому гурті.
В.Б.: Антон мені скинув всю класику, що була в нього на компі. Я все переслухав, багато чого полюбив. Дебюссі і Равеля просто обожнюю.
Складається враження, що ви від власної музики відсторонені. Наче спостерігаєте за нею, а вона розвивається сама по собі . Це так?
В.Б.: Це так. Ми працюємо над композиціями, складаємо їх. Приймаємо рішення. Вирішуємо, який буде ритм, яка нота, а звучить все одно несподівано. Це з нами постійно. У нас все пов’язане з музикою, все - і робота, і відпочинок. Це нам приносить задоволення. Але найчастіше ми самі не розуміємо, як і що написали.
А.Д.: Це інтуїтивний процес. Раптом знаходиться мелодія, гармонія, ритм. Зіграв раз або два і вже не уявляєш, що ці елементи можна замінити іншими.
Нас часто питають, в якій стилістиці ми працюємо. Треба формулювати думки стисло та швидко. Я в цьому не експерт. Але зараз мені здається, що нашу музику можна назвати імпресіонізмом. Існує сам по собі певний образ. Конкретний якийсь або пастораль недоторкана. Музичне спостерігання цього образу – це, мабуть, і є та відстороненість, про яку ти кажеш.
В.Б.: Він перший раз так висловився, я ще такого не чув. Ставлю два лайка.
Антон, ти в минулому органіст. Це відчувається, навіть коли перед тобою синтезатор. Яким чином сакральність звуку переноситься з одного інструменту на інший? Ти сам відчуваєш цей перенос?
Я не можу сказати, що коли підбираю гармонію, і вона звучить не досить сакрально, я двадцять хвилин шукаю-пробую, щоб знайти «більш сакральну». Все відбувається само по собі.
Я не про гармонії зараз, а про звуковилучення.
А. Д: Про якість подачі, я розумію. Це комплексне явище. Ми слухаємо музику, обираємо ту, що нам подобається. Я звик слухати аналітично. Розуміти моменти, які мені подобаються, розуміти, з чого вони зроблені. Таким чином в макітрі, мабуть, складається бібліотека трюків і прийомів, які згодом хочеться використовувати. Зараз я по-своєму використовую стилістику Арво Пярта. Мені дуже подобається і він як композитор, і ті прийоми, які він винайшов. Його індивідуальність в музиці чітко відчувається.
Пярт – це перше імя, що приходить в голову, коли слухаєш Ptakh_Jung. Але в Пярта багато тиші, пауз, глибинного спокою. Ваша музика більш насичена, а моментами й відверто рейвова.
В.Б.: Не завжди. Є треки з потужним гучним звуком, але є і такі, що в залі чутно як медіатор шкребе по струні. В нас великий діапазон, дуже великий. Це треба на концерті послухати, щоб відчути.
А. Д: Та й про Пярта я б не сказав, що він не насичений. Його дуже відома Fratres для різних складів та інструментів звучить надзвичайно насичено. Версії для фортепіано, для фоно зі скрипкою, для квартету. Акордова послідовність, яка мало міняється. Раз. Два. Три. Чотири. Акорди зіграли – пауза. Це дуже дуже дуже повільне крещендо набуває такого апогею, що мало місця становиться насправді. Оцей принцип розвитку композиції мені подобається. Починається фактично з нічого, розростається до потужного бойовика і так само згасає.
Пярт уникає динаміки в звичному розумінні слова. Його подорож – це подорож в глибину звуку. Туди, куди подорожує і Ptakh_Jung. Це свідомий прийом чи знову інтуїція?
А.Д.: Це прийом музики мінімалізму. Він свідомо використовується для досягання певної мети. Коли береться фігурація, часто повторюється і пропонує слухачеві повністю відключити розумову діяльність і сприймати музику інтуїтивно. Фактично так, як вона створюється.
Ви почуваєтесь сьогодні затребуваними музикантами?
А.Д.: З кожним виступом ми обростаємо новими людьми. Якось в Vagabond ми давали концерт просто неба. Повз йшли перехожі і зупинялись, щоб послухати. Потім вони відвідували наші концерти, ми з ним знайомились особисто, це було кайфово.
В.Б.: Ми не голодні на компліменти, це тішить. Коли людина щось робить, їй приємно відчувати зворотній зв'язок. Це оплата творчих зусиль. В плані матеріальному ми менш затребувані.
Чула, що розповсюджена реакція на першу зустріч з Ptakh_Jung – естетичний ступор. Вас це не засмучує?
В.Б.: На фесті «86» в Славутичі був такий випадок. Антон грав свій сет. Я давненько його не чув. А тут почув. Мені хотілось кричати, махати руками, я був у захваті. І, раптом, зрозумів, що це буде непристойно. Що зараз не в тему волати. Мабуть, і люди так. Розчиняються в музиці настільки, що не можуть дозволити собі емоційних проявів.
Нам не стільки суперовації на концертах важливі, а розуміння, що ми донесли все, що хотіли, і що зі звуком все гаразд.
А.Д.: Атмосфера така крихка, що слухачам лячно щось порушити. Різкий рух може все зіпсувати. Мабуть так.
Антон, в тебе існують зв’язки з академічним середовищем? Здогадуюсь, що їм може не подобатись те, що ти зараз робиш.
А.Д.: Так, на те воно й академічне середовище. Йому все має не подобатись. Але на щастя існує Алла Загайкевич – людина, яка пов’язує світ електронники з академічним середовищем. Саме вона заснувала кафедру електронної музики в консерваторії. Одного разу, не скаржачись на ситуацію, а просто розповідаючи, як є, вона розповідала, скільки їй доводитися потерпати у консервативних академічних колах, щоб кафедра продовжувала існування. Чесно кажучи, її студентам я щиро заздрю. Вона крутий професіонал, надзвичайно сучасно мисляча людина. З таким педагогом приємно мати справу. Педагогом, який дозволяє спілкуватися з собою на рівних.
В.Б.: Вона була у нас на концерті і в антракті такі поради нам класні дала. Ми присіли перевести дух, вона залетіла до нас і швидко відмітила частотні нюанси, як можна покращити. Сказала і втекла.
А.Д.: Все чотінько так і по ділу. Хлопці, супер, але можна так, так і так.
В.Б.: Ми ж не вважаємо, що робимо все ідеально. Нам потрібні спостерігання з боку. Є люди, які якось легко висловлюють свою думку, і ти розумієш, що робиш все правильно.
А.Д.: Навіть, коли вони кажуть тобі протилежне.
Як вам співпрацюється з кіно? Це творчість, яка заточена під чийсь задум. Робота на замовлення, як не крути.
А.Д.: Нас кличуть в кіно як людей, які роблять свою музику. Режисеру хочеться отримати саме цю музику у себе в фільмі. Нас не примусиш написати лезгінку, бо ми не пишемо лезгінок. Якби задача стояла написати, що завгодно, ми б спробували. Але хочеться працювати, відчуваючи: те, що ти робиш, і є саме те, що саме тобі приносить задоволення.
В. Б.: Я вузько направлений музикант. Існує проект «Пирятин», де я грав на гітарі. Одного разу в мене була задача зробить щось в кантрі-стилі. Я таку музику взагалі не дуже слухаю. Довго сидів, але зробив. Потім слухаю і розумію - прикольно. Але так щоб було зовсім легко писати та грати – такого вже й не так багато.
Якщо вам не подобається фільм, будете писати музику для нього?
А.Д.: В мене був такий випадок. Знайомий попросив попрацювати композитором або надати свої треки для його товариша-режисера. Я побачив фільм і зрозумів, що це такий жах, до якого не хочеться навіть торкатись, не те що музику писати. Більше такого у нас з Вовою не було.
А найцікавіший ваш кінопроект як називається?
Команда проекту «Код міста» запропонувала працювати з фільмом Дзиги Вертова «Людина з кіноапаратом». Це було моє давнє бажання, яке здійснилося. То був справжній кайф.
Ви завжди задоволені результатами своєї роботи?
А.Д.: Не зовсім. Наприклад, в картину «Об’єкт» польської режисерки Пауліни Скібінської ми в’їхали не з першого разу. Подивились, зацінили. Красиво, класно, місцями напружено, драматично. Все, кінець. Подивилися ще раз. І ще раз. Фільм триває 17 хвилин, але з кожним разом ми відкривали для себе щось нове. Дивовижна штука. Музикою для цієї картини я задоволений повністю. Щодо інших – то, хотілося б музику гучніше.
Попереду фестиваль «Німі ночі» і прем’єра науково-популярного фільму «Людина і Мавпа» з вашим саундреком. Картина зі своєрідною історією, чи влучно ви в неї вписались?
А.Д.: Ідеально. Ми півтора року чекали, коли сюди привезуть «Людину і мавпу» із кіноархівів. У цього кіно дійсно унікальна історія. Його після монтажу було знищено. Збереглася чудом копія, яку знайшли в Японії. Коли ми картину подивилися, були в захваті. В нас з’явились ідеї про те, як її показати. Не будемо відкривати зараз всі секрети, але запрошуємо. Буде цікаво.
Ви створили музичну інсталяцію для проекту Олекса Манна «Чорний період». Образотворче мистецтво – також близька вам тема?
А.Д.: Надзвичайно близька. Олекса Манн добре знає, що робимо ми, а ми добре знаємо, що робить він. «Чорний період» він викладав в Facebook, картину за картиною, можна було слідкувати за процесом. Сама експозиція потужна, там було круто знаходитись. Музичну інсталяцію я створював окремо, як Ptakh: вона була інтегрована у експозицію, як один з її елементів. Як Ptakh_Jung ми зробили та виконали нову програму, що вперше прозвучала в рамках проекту «Чорний період» з однойменною назвою. Ідея нашого твору полягала в тому, що кожного разу ми граємо по-різному. Це крута авантюра. Ми не ставили таймер перед собою. Поки відчували, що прикольно, поки штирило і йшов фідбек від людей, грали. Ми уже двічі показували цей перфоманс і моє перше питання після кожного було: «Скільки це продовжувалось?».
В.Б.: На виставці Олекси - годину і двадцять хвилин. Це був один і той самий ритм але з різним інструментальними партіями. В приципі, це може реально задовбать.
Мене задовбало, якщо чесно.
В.Б.: Розумію. А були люди, які питали: «А чого ви припинили грати?». Для них ця година двадцять пролетіла як один момент.
Є цікавий нюанс. В ритміці існують долі. Можна попасти с самого початку не на ту долю і чути цю музику трохи не так, як ми самі її чуємо. Ми вдвох відчуваємо по-різному. Я навіть не знаю, добре це чи погано. Вчора ми прослуховували запис «Чорного періоду» с гостями. Я бачив, як одні ловили одну долю, а інші – іншу. Одні сиділи веселі, а другі сумні. Дивна річ! За другим разом я почав рахувати, щоб всіх налаштувати на одну долю.
А.Д.: В нас є одна така штука, яку ми рік виконували і по-різному розуміли. Потім я сказав, так, чувак, стоп. Де в тебе сильна доля? Виявилось, що зовсім не там, де у Вови.
Це все тому, що у вас немає барабанів!
А.Д.: Насправді, драм-машина все розставила крапки над «і». Запускаємо рівну бочку і граємо, хто як розуміє. В музиці принципово нічого не міняється. Але ставлення до цієї речі вже геть інакше.
Вчора ржали з цього всього. Придумали антиутопію з ешафотом і дисидентами, які вперто слухають музику не на ту долю.
Як вам дихається на такий глибині?
В.Б.: Прекрасно. Створили свій маленький світ і віджигаємо.
Нормальний світ. Що не фестиваль, то ви в лайнапі. Вам подобається?
В.Б.: Їхати – ні. А так – да.
А.Д.: Я завжди виношу мозок дружині, коли мені треба кудись їхати. Ходжу по хаті і нужу – не хочу, на фіга, сидів би дома. Приїзжаю – клас. Атмосфера, люди, музика. Не хочу їхати звідти.
В.Б.: Це класика, кожного разу однаково. Я мало їздив по фестах, в мене немає такої культури. Але почав розуміти, що мені подобається, що ні. Мені не дуже подобаються рок-фестивалі. Того року зайшли «ДжазКоктебель», Hedonism.
Але більш за все нам в кайф грати. Кожен робить свою справу і намагається робити її якомога краще.
