У назві вашого гурту є святий Миколай, і пісня, з якої зродилася назва називається «Балада про святого Миколая». Хто не чув цієї пісні, може собі думати про вас як про популяризаторів дідуся з бородою, який роздає подарунки дітям. Ваш Миколай насправді має випалені зіниці, висить у старій покинутій церкві. Ця ікона і церква були реальні?
Я не знаю, чи ця церква з іконою були дійсним прототипом, - автором пісні є Анджей Вєжбіцкі, який був студентським бардом. Походження Оркестру лежить у наших мандрівках студентами по Бескидах у Польщі. Це було досить специфічне середовище, де співали т.зв. туристичні пісні. Цей нурт донині є у Польщі, називають його «Лагідна країна», і інші назви теж є. Ми в Любліні організовуємо фестиваль туристичної і студентської пісні, і це співана поезія, яку можна виконувати спільно при ватрі. Власне такі пісні ми співали у горах наприкінці 1980-х, і це як було тоді, так і відбувається сьогодні. Тоді студенти були носіями нових віянь. Це була втеча від усього.
Зрештою, туризм є і так втечею, але ми втікали також від системи, яка у Польщі панувала. У горах була свобода. А до того, ці гори, йдеться про Лемківщину і [західну] Бойківщину, породжували нові загадки і виклики. Рештки лемківських поселень, старі церкви, залишені долини, цмонтір [лемк. цвинтар] – це все творило інший клімат. Ми намагалися відповісти на ці запитання, що власне тут відбулося. Це проходило через пісню, в тому числі з цією «Баладою про святого Миколая», з її приспівом: «Святий Миколаю, розкажи, як тут було / Які пісні співали, / Де паслися коні?» Це властива молитва до такої ікони в пустій церкві. І в цих середовищах також співали народних пісень – лемківських, бойківських. Тільки що це не українці були, а поляки, та еліта студентів, яка так проводила час і зустрічається донині.
Сказати, про яку церкву і про яку ікону конкретно йдеться, я не зможу, але точно що така була, я бачив десятки таких церков, і не лише в горах, але й на півдні Розточчя, в околицях Любачева чи Гребенного, власне на пограниччі.
У Польщі існував цей бескидський міф, ваші ж пісні теж нагадували про те, що у покинутих горах колись буяло життя. Чи відчували ви, що ці пісні працювали на ширше зацікавлення культурою вигнаного з пограниччя населення, його історією, і власне не лише тими, хто жив в Бескидах, але й ближче до Любліна, на Холмщині приміром?
Те, що ми існуємо вже 30 років, і що постійно є інтерес до нашої творчості, то теж свідчить, що таке зацікавлення існує. Перше, що ми мали коріння в згаданому середовищі – історія виникнення ОСМ полягає у тому, що ми хотіли разом грати та виступати на сцені, писати власне авторські пісні, але не дуже вміли. Тому виникла ідея заспівати ті пісні бойків та лемків, що співалися при ватрах у горах. Назагал це взагалі-то був вищий ступінь утаємничення мандрівників горами: пам’ятаю, як ми були колись у Лопенці, це така долина у Бескидах, де чудесно відремонтували велику церкву, котра свого часу була місцем культу, проходили там відомі відпусти. І власне там я був на студентській базі із групою приятелів, ми співали балади, і в якомусь моменті господарі бази визнали нас вартими довіри і сказали, що заспівають зараз «щось по-нашому». Почали співати пісні бойків і лемків. При цьому що походженням не мали із ними нічого спільного.
Власне у цьому було явище цього міфу Бескидів, у ньому є чимало аспектів. Передусім, це свобода. Друге, це загибла лемківська і бойківська атлантида. Люди мали відповісти собі на загадки, які породжувало мандрування тими горами.
Так ми дійшли до думки заспівати саме ці пісні. Виявилося, що це постріл в яблучко, власне з огляду на зацікавлення. Тоді була така потреба – аби виник гурт, який виконує ці пісні. Тому граємо дотепер.
Альбом «Країна Бойнів» та його попередник «Музика гір» є такими складанками з пісень лемків, бойків, словаків, поляків – ваші слухачі не мали проблем з їх розумінням?
Не було. Навіть зараз от буду проводити в Любліні зустріч любителів спільно поспівати, і запросили мене теж тому, щоб навчити саме тих пісень. Це вже сталий канон репертуару в таких колах. Чимало, звісно, помінялося, і я зараз маю менше контактів з українською меншиною, ніж колись. Просто пам’ятаю, що репертуар лемківських пісень передусім базувався на опрацюваннях студентів з Варшави, приміром Лехом Конопницьким, він робив ті легендарні співаники. Навіть українці в Польщі головним чином співали пісні, спопуляризовані тими бескидськими мандрівниками. Парадокс, але наша діяльність також до того спричинилася, оскільки ми виросли з того, а явище це існує до сьогодні: Студентські кола бескидських провідників, вони є у різних містах – у Варшаві, Гданську, Любліні, Ряшеві. Окрім збірок пісень (культовим, приміром, був «Співаник кожухів»), видавався також журнал «Magury i poloniny». Це була непогана допомога тим, хто цікавився українською культурою у Польщі.
Як сприймали вашу творчість українці, лемки, чи не обурювалися, що «не так» співаєте й граєте? Приміром, як ваші люблінські колеги з гурту «Drewutnia», котрі почули таке від лемкині Евеліни Ґрабан, і в результаті вона стала їх солісткою на деякий час.
Ми майже так само зробили, бо Евеліна консультувала наш досить малознаний альбом «Lem - Agination», записаний в 2007 р. У ньому ми намагалися відтворити звучання лемківської капели. Не бавилися в експерименти, а лише грали. Лише струнні інструменти, ми базувалися на існуючих записах, трохи прикладів шукали у їхніх сусідів – словаків та польських гуралів. Фактично, це наше бачення, як могла би грати зараз лемківська капела, якби не сталося того що сталося [виселення 65% лемків до УРСР в 1944-1946 рр. та решти 35% в рамках акції «Вісла» в 1947 р. на північ і захід Польщі – Ред.].
А щодо того, як лемки і взагалі українці реагують на нашу гру. Наш перший виступ на Лемківській ватрі у Ждині відбувся таким чином, що коли ми перелізли через сітку, бо на білети у нас грошей не було, то розбили намети і почали біля них грати. Люди нас послухали і сказали, що конечно мусимо зіграти на сцені. Випхали нас на ту сцену, і ми стали ревеляцією тієї ватри, великим відкриттям, такою натуральною цікавинкою: о, дивіться, поляки співають наші пісні! І це було так стверджуюче, як для нас, так і для учасників ватри також.
Але також я свого часу почув слова Юрка Старинського з Лігниці (засновник лемківського гурту «Кичера» - прим.), що ми погано навчили лемків співати, а я з того сміюся – не шкодить! Ми старались.
Чим можна пояснити такий феномен, чи парадокс, коли гурт у Польщі може виконувати виразно українську пісню, а підписує її як лемківську?
Ми тут підходимо до дуже цікавого питання. Лемківська музика має в собі щось специфічне, загадкове, і я власне намагався цю загадку розгадати. З одного боку, цей міф, про який ти говориш, діє на популяризацію, а з іншого боку дійсно у лемківських піснях є щось таке незвичайне. Вони по-просту гарні. Ця їх краса скорше за все пов’язана з їх зв’язком як з Україною, так і Польщею, і Словаччиною і Угорщиною. Я не музиколог, тому тут багато говорити не буду, але щось в цьому є. Якщо говорити за мову лемків, то завжди можна сказати, що то «з іншого села». У часи, коли ми почали свою діяльність, у польському суспільстві досить мало знали про сусідів зі сходу. Тоді був СРСР, і всіх звідти окреслювали як «руських», приміром покоління моїх батьків точно не замислювалося над різницями.
І якщо хтось називає українську пісню лемківською, це виникає з людського незнання. Хоч також з неймовірної популярності власне музики і пісень лемківських. Лемківщина «зробила кар’єру» у нас серед фанів Карпат. Людям простіше нерідко назвати пісню лемківською, а не українською, причому маємо тут справу з більшою симпатією до лемків, ніж до власне українців. І це вже теж момент стереотипу сприйняття, це складніші історії, про які не знаю чи тут варто згадувати. Я нерідко дивлюся на ці справи прикро вражений.
Як ти та гурт назагал сприймає лемків? Як часто з ними зустрічалися, зі старшим поколінням, для прикладу?
Лемківщина є для нас більше легендою, ніж на жаль безпосередні контакти з людьми, на противагу до гуцулів. Ми уявляємо Лемківщину скорше як загиблу атлантиду, ті руїни. Там сталась трагедія, котру на нашому етапі важко відтворити. Це вже не є міцна спільнота, як та ж гуцульська. Я, звісно, знаю лемків, в тому числі з Любліна, з Лігниці, але це зовсім інше, ніж перебувати у гуцульському селі, де гуцульським є все від початку до кінця. Це цілком не так, коли зустрічаєшся із людьми і вони про свою вітчизну лише розповідають. Ми мали цікавий досвід у Явірнику біля Команчі (Сяноцький повіт Підкарпатського воєводства Польщі – прим.), де провели чимало часу, ми там робили не раз проекти та зустрічі, але це й так весь час була пуста долина.
Тобто ця спільнота для вас є радше уявленою.
Саме так, і при цьому залишімося. Це спільнота, культура та історія якої будить нашу уяву. І саме уява є для нас головним інструментом пізнання Лемковини.
Оскільки ти вже згадав про гуцулів, то власне ким є для вас вони? Чи може чогось ви від них навчилися?
Я радо завжди згадую історію своєї першої поїздки в Чорногору. Якщо вживати слово міф, то він щодо Чорногори, Гуцульщини був міцно закорінений у польській культурі. І власне як тільки відкрилися кордони, ми мали поїхати на Гуцульщину. Зробили це таким чином, що спершу співпрацювали з Товариством Лева зі Львова, плавали з ними спільно Дністром, а потім, використовуючи перебування в Україні, вирішили поїхати на Гуцульщину. Дещо зі страхом у п’ятках перейшли Чорногору, особливо не спілкуючись з людьми, трохи боялися. Зайшли в гори, ходили там два дні, ночували біля озера Несамовите, а там було чимало поляків, це ми зрозуміли по наметах, т. зв. китайських двійках. Запитали, чи можна тут ставити намети, і почули польською: звісно, можна! – вони також почувалися як вдома. А наступного дня ми зійшли до Плитоватого, присілку Ясіні. Ліс певного моменту закінчився, і почалося село. Ми боялися йти далі й під лісом розбили палатку, бо вже вечоріло. Переночували, а вранці мене розбудило стукання до намету. Відкриваю, стоїть гуцульський горянин і каже, щоб ми вставали, бо сніданок уже для нас готовий. Його звали Василь, він став моїм приятелем, і від того почалося, усі наші контакти, спершу з гуцулами із Закарпаття, а потім з Романом Кумликом і Верховиною.
Ваш спільний із гуртом «Черемош» Романа Кумлика альбом-концерт «Гуцульські музики» мав великий успіх. Роман вже, на жаль, не з нами. Як із ним, з «Черемошем» працювалося? Не було проблем?
З ними не було жодних проблем. Ключовою постаттю був Роман Кумлик, і це була назагал прекрасна людина, що мала певний дар до спілкування з людьми. Як на сцені, так під час репетицій. Як в роботі, так і в приватних контактах це було людина цілком надзвичайна. Але я також думаю, що це загальна риса гуцульських гуртів, як теж можна сказати про Україну як таку. Я не мав жодних проблем у контактах з українцями, а тих контактів було багато.
Ми завжди прагнули грати музику гуцулів. Від «Музики гір», це один з перших альбомів, і в ньому уже є гуцульські пісні, але ми теж знали, наскільки це великий виклик, в тому числі суто прикладний. Це для нас дуже важка музика. Тому ми вирішили, що єдиним правильним вирішенням цієї проблеми, щоб гарно заграти, є поєднати сили. Тому ми зіграли спільний концерт з капелою Кумлика «Черемош». Це була цікава подія, котрій передувала тривала праця із взаємними візитами, і це дотепер єдина спільна продукція у 30-літній кар’єрі нашого гурту.
Чи була помітна конкуренція між гуцульськими гуртами – між Тафійчуками і «Черемошем», наприклад?
Конкуренція є натуральною, скрізь. Це зовсім не є поганим явищем. Але в цьому випадку я її особливо не помічав.
Що у польському фольклорі від України і навпаки, в українському від Польщі?
Є досить багато, і для нашої діяльності це навіть один із дороговказів. Власне от зараз займався пошуком таких цікавих матеріалів, з думками про нашу нову програму, і знову шукаю чогось, що є спільним, а не те що ділить. Мене взагалі не надто вражають тлумачення про різниці регіонів: тут є така музика, тут така, а стрій має отакі елементи. А мене підносить більше, як знайду пісню про те саме, українську, чи польську, чи єврейську, чи словацьку, чи лемківську. І як таку знайду, то вважаю за власне відкриття. Шукаю, що поєднує, а не що ділить.