Що можна сказати про героїв та героїнь стрічки Янека, окрім того, що всі вони мають синдром Аспергера? Лукас – кіноман і знімає власні фільми разом із однокласником. У нього чудове почуття гумору. Мар’ям не розуміє жартів, відчуває гостру неприязнь до точних наук, зате дуже добре розбирається в світі фей. Її молодший брат Ахмед багато знає про космос і залюбки вовтузиться та обіймається з іншими дітьми. Денис чудово співає та грає на фортепіано й знову й знову перечитує «Маленького принца» Сент-Екзюпері, щоразу знаходячи в книжці щось нове. Майда любить вештатись закинутими будівлями й пише оповідання та злі пісні про несправедливе життя – з рівно такою мірою агресії, як належить 17-річним підліткам. Усе це Янек показує з великою тактовністю – з дистанції, на яку його допустили самі діти.
«Нормальний аутичний фільм» не розповідає докладні біографії кожного героя, а радше вихоплює образи їхніх життів поза будь-якою хронологією. Денис – це такий собі дух музики, він практично не розмовляє в кадрі. Лукас натомість – безперервний артистичний діалог із собою й своїм станом. Майда – рвучкий та химерний рух уперед. Найбільше контексту в історії Мар’ям і Ахмеда – наприклад, у фільмі є інтерв’ю з їхньою матір’ю. «Дуже засмучуюсь, коли моє звичне місце на парковці займають. Через дітей також стала трохи аутисткою», – сміється вона. Янек будує свій фільм на метафорах, проте й не відмовляється від «присутності камери». Час від часу він звертається до своїх героїв і втомлено зітхає, коли Майда веде його в темряву порожніх бетонних споруд. Всі п’ять наративів поєднані одним настроєм – іронічним і водночас меланхолійним. І зрештою, зливаються в один у буквальному сенсі – режисер знайомить дітей між собою й знімає сцени їхнього спілкування.
У «Нормальному аутичному фільмі» Янек намагається відтворити характери дітей, не виносячи синдром Аспергера за дужки. Наприклад, фільмує частину щоденного вечірнього ритуалу Ахмеда, який бажає добраніч усім рідним, тваринам і предметам у домі, а також нескінченності й окремим числам (ритуал мусить повторитися, якщо комусь із сім’ї, наприклад, закортить вийти в туалет після його закінчення). Окрім того, всі герої цілком свідомі свого стану й відкрито розповідають про нього режисеру й обговорюють між собою.
«Нормальний аутичний фільм» цінний, серед іншого, тим, що зачіпає низку проблем і стереотипів, пов’язаних із аутизмом – хай навіть це не була основна мета Янека.
Наприклад, він показує досвід дівчат із порушенням аутичного спектру (тобто низкою розладів, пов'язаних із аутизмом). Так, Майда розповідає, що дізналася про синдром Аспергера в себе лише в 14 років, і думає, що батьки могли б бути до неї менш вимогливі й строгі, якби це відбулось раніше. Це важливе свідчення, оскільки аутизм частіше й раніше діагностують у хлопчиків – не в останню чергу завдяки гендерним стереотипам – і культура представляє його здебільшого як чоловічий розлад. У стрічці також є епізод, де Лукас розповідає про несправедливе ставлення однокласників: мовляв, його агресивну поведінку сприймають зовсім інакше, ніж таку саму в «нормальних» учнів.
Зрештою, «Нормальний аутичний фільм» показує, скільки відмінностей може бути всередині групи, і що оцінювати «аспі» виходячи з переліку стандартних симптомів значить просто грубо ігнорувати відмінності в характерах, життєвому досвіді й здатності до адаптації. Утім, Янек знімає фільм про життя з синдромом Аспергера – в першу чергу. А значить, і йому доводиться шукати відповідь на питання: наскільки цей діагноз визначає особистість? Де проходить межа між ними?
За останнє двадцятиліття з’явилося безліч документальних та художніх фільмів про аутизм. Власне, історії про людей у спектрі почали з’являтися ще в 70-х роках, деякі з них були засновані на реальних подіях, проте означувати цей розлад почали набагато пізніше. Фільм Баррі Левінсона «Людина дощу» 1988 року називають одним із найперших, що сприяли поширенню інформації про аутизм. І водночас – одним із тих, які утвердили поширений міф про надвисокі інтелектуальні здібності аутистів (насправді це стосується лише 10 відсотків людей із розладом). Проте, як зазначає Стюарт Мюррей у книжці «Репрезентація аутизму: культура, наратив, захоплення», інтерпретувати з точки зору проблематики аутизму цю стрічку почали відносно нещодавно.
Художні стрічки, зрештою, поступово відходять від експлуатації поширених стереотипів і представляють доволі точну картину життя з аутизмом. Їх критика тепер здебільшого стосується того, що персонажі з аутизмом – як, власне, й інші герої з у різний спосіб обмеженими можливостями – стали частиною явища, яке в англомовному світі називається inspiration porn. Йдеться про те, що синдром Аспергера чи аутизм (так само, як будь-яка інвалідність, наприклад) є визначальною рисою такого героя. Саме вона захоплює та надихає «нормальних» персонажів і таким чином рухає сюжет. Мюррей аналізує найвідоміші фільми з аутичними героями (серед яких «Сніговий пиріг» Марка Еванса, «Картковий будинок» Майкла Лессака та «Безмовна сутичка» Брюса Бересфорда – проте в пізніших фільмах можна простежити схожу закономірність) та звертає увагу на те, що «нормальні» персонажі в них переживають кризу особистості й саме взаємодія з аутичним героєм стає способом змінитись. Фактично, їхня дисфункціональність є зворотною лише тому, що протистоїть незворотній.
Ця тенденція викриває ширшу проблему. Чиїми очима ми, «нормальні» глядачі, дивимося на аутизм? Швидше за все, очима таких самих «нормальних» людей. А це значить, що аутичні герої є здебільшого об’єктами: або такими, що зумовлюють сюжетні зміни (але не ініціюють їх самі), або об’єктами режисерського дослідження (якщо йдеться про фільми, присвячені безпосередньо аутизму) – і їхній досвід так або інакше інтерпретується з позиції «нормальності». Що є неминучим, бо це завжди історія про меншість для більшості. Проте ця інтерпретація також може відбуватися у різні способи.
Так, Мирослав Янек обирає шлях нормалізації й таким чином часом сам мовить більше за своїх героїв. І парадокс у назві «Нормального аутичного фільму» втрачає свою іронію. Адже, якщо «вони» – такі самі, як і «ми», то навіщо нам тоді взагалі щось знати про «них»? Навіщо, зрештою, знімати цей фільм? Янек, очевидно, наголошує на різноманітності серед людей із аутизмом, проте все одно вибирає знімати про доволі однорідну групу та уникає прямо говорити про складні й болючі сторони розладу (властиві й високофункціональному аутизму також). Режисер інтерпретує синдром Аспергера як «магічний та таємничий спосіб мислення» й знаходить відповідну форму для такої інтерпретації: довгі плани, уповільнення в кадрі тощо. Хоча у фільмі багато прямої мови, Янеку нібито бракує рефлексій самих дітей про свій стан (або вони просто не вписуються в концепцію «магічного й таємничого»?), і йому доводиться домислювати їх самому.
Можливо, в розмові про досвіди, недоступні «нормальним» людям, єдина можливість справді почути їхні історії – це фільми, зроблені самими аутистами на кшталт «Нормальні люди лякають мене» – документальної стрічки Тейлора Кросса (пізніше вийшов сиквел «Нормальні люди лякають мене також», знімальна група якого повністю складалась із людей у спектрі). І хоча «Нормальний аутичний фільм» є вдалою і, що важливіше, щирою спробою поговорити про аутизм, він лишає відкритим питання про те, якою є міра відповідальності авторського документального кіно. Можливо, голоси меншості більше не треба інтерпретувати, щоб почути. Так, це буде менш атмосферна розповідь – але й більш достовірна.