Фільм "Хлам"
Інтерв'ю з Тетяною Симон
Мені б хотілося подивитись більше кіно про персонажів “Хламу”. Тому і здалось, що це цілком міг би бути фрагмент повнометражного фільму. Розкажи, звідки взялась ідея “Хламу” і як ти його знімала?
Продовження цієї історії не планувалось – від початку він і задумувався як короткометражний фільм. Сценарій написала не я, а Маріна Рощина, і коли я його прочитала, він мені здався самодостатнім.
Це твоя дипломна робота?
Від початку вона не була дипломною, але її подала як таку, тому що мені треба було захищати диплом.
Я знаю, що через цей фільм у тебе був конфлікт з майстром.
Я б не хотіла заглиблюватись в деталі, тому що це не конфлікт між мною і майстром, це стан системи навчання в Карпенко-Карому. Я не ставлюсь до цього, як до особистого конфлікту, ми зараз з ним в хороших стосунках.
Як ти взагалі прийшла до того, що хочеш стати кінорежисером?
Так вийшло. Мені здається, що це професія, в яку потрапляєш, бо обставини життя так складаються. Можливо, якби я була в іншому стані, мені трапились би інші люди, як б ніколи в цю професію не потрапила.
Ти не шкодуєш?
Ні, взагалі не шкодую.
Продовжуючи про “Хлам” – яка в нього була фестивальна доля міжнародна?
Він точно був на Вотерспрайті – це фестиваль студентського кіно в Кембриджі, це на декількох і наче він зараз ще на одному фестивалі, назву якого я не пам’ятаю.
Всі говорять, що коли вони переглядають свої роботи, вони в там все змінили, що їм вони не подобаються. В тебе є таке?
Ні. Я, звісно, незадоволена. Я не можу переглядати “Хлам”. Насправді, я не бачу сенсу заглиблюватись в розмову про те, чи я щось змінила б в цьому фільмі, тому що це був довгий і болючий процес – треба було прийняти і зрозуміти, що фільм вийшов саме таким, а не іншим. А ці розмови про те, що я зараз піду перезніму, це з розряду “якобы да кабы”.
Можна просто проаналізувати свої дії, події, які привели до певного результату, і знімити якісь моделі своєї поведінки.
Розкажи, як ти вибирала акторів.
Женю Ярощука я випадково знайшла за півроку до того, як був готовий сценарій “Хламу”. Я не могла повірити, що такий типаж взагалі навчається в Карпенка, і відразу захотіла зняти його в кіно. Коли я читала сценарій, відразу подумала про Женю. А коли ми з ним зустрілись, то настав такий внутрішній напівспокій, мовляв, ось є правильна людина для цього фільму.
А дівчина?
Я дуже щаслива, що Настя Карпенко погодилась зніматись. Ми довго не могли знайти акторку, але коли ми запропонували Насті цю роль, я зрозуміла, що якщо вона відмовиться, то фільму не буде.
Коли ти читала сценарій, що тебе найбільше зачепило?
Цей сценарій з’явився не через сюжет, а через локацію. Є одне місце в Києві, яке мене притягало багато років. Я намагалась вимучити з себе якусь історію про це місце. Про мої спроби знала Марина Рощина, потім вона мені просто подзвонила, почала уточнювати деталі, яка туда дорога, як доїхати. А потім – я тобі сценарій написала.
Те, що мене взяло в тому сценарії, так це відчуття, що ця історія могла б відбутись саме в тому місці.
А де воно знаходиться?
На Осокорках, метро “Славутич”, приватний сектор. Пустир в фільмі – це місце, яке ми ледь встигли зафіксувати, зараз там вже все забудовано дачами і коттеджами.
Розкажи про свій новий проект, який ти робиш, про баржі.
Він знаходиться ще на стадії розробки, і сам диктує, коли і як йому змінюватись.
Ми живемо вже рік в Українці, в нас квартира видова, звідки всі вікна виходять на Дніпро і, власне, на баржі, які там плавають. Нічого в радіусі 8 кілометрів не видно – ні будинків, нічого. Так вийшло, що моє оточення в цій квартирі – це баржі і погода за вікном.
В якийсь момент, через півроку, я почала помічати, що стан за вікном диктує мій стан. В цьому, без сумніву, беруть участь і ці баржі, бо вони якісь неймовірні – я за ними спостерігала з бінокля і не могла відірватись.
Я потім зрозуміла, що мене заворожувало саме те, що я не могла зрозуміти структуру їх дій, по якій схемі вони працюють. Потім я зрозуміла, що вони, напевне, залежать від погоди. Іноді вони просто ганяють до Українки, а потім повертаються з якимись кульочками. А іноді рух на Дніпрі дуже активний.
Я усвідомила, що тепер сприймаю все так, наче не знаю, що буде завтра. Я знаю, що завтра якось буде, але в яких умовах – невідомо.
Нещодавно штормило два тижні і їх взагалі не було. Вони кожен день різні, я їхню схему зрозуміти не можу, і це мене зачаровує.
В минулому році баржі працювали майже до 30-го грудня, потім вони пішли – і Дніпро замерз повністю. Я завжди думала, що річка замерзає поступово, а тут за одну ніч 8 кілометрів річки замерзло, і через два дні все було в рибалках. І потім так само – за ніч все зникає. Заходить сонце, ти бачиш величезний шар льоду, вночі приходить страшний шторм, а вранці немає жодного натяку на те, що тут колись був лід. Все це відбувається ось так (клацає пальцями).
Це відчуття дуже дивне і дуже цікаве.
Ти познайомилась з кимось, хто керує цими баржами?
Так. Чатувала там на них, ловила і знайомилась: “А це ви той Сірьожа, який на баржі працює?” Ці люди ж від початку погоджуються на такий рваний ритм свого життя.
Не було ідеї зняти документалку про це?
Цей стан, який мені в них подобається, він пересікається з історією про людину, над якою я працюю. Я вирішила їх об’єднати. В мене не було такої штуки, типу, “о, класні баржі, що б про них знять”. Було просто бажання розповісти історію і відчуття стану, який я відчувала.
Я знаю, що ти підбирала акторів на “Вулкан” Роми Бондарчука, що ти дуже прискіпливо до цього ставишся. Можеш розказати про цей досвід, чому це тебе приваблює? Це просто не дуже поєднується з розповіддю інтроверта про баржі і про те, як ти віддалено за ними спостерігаєш. Я просто хочу зрозуміти, де зв’язок.
Мене просто дуже сильно надихають дві речі: локації і люди. Історія, яку я зараз пишу, складається з трьох історіях. І на першу – про баржі – я розумію, кого б хотіла взяти з акторів. І я від цього актора відштовхуюсь також.
Коли вони поєднуються – місце і люди, тоді стає зрозуміло, що історія запрацює. В третій історії я довго думала, хто б міг це зіграти, і поки не придумала, нічого з мертвої точки не зсунулось. Врешті-решт в фільмі може знятись хтось інший, але мені на підготовчому етапі треба від когось відштовхнутись.
Локації без людей не будуть працювати просто, не будуть проявляти себе.
А яке кіно ти любиш?
Різне. Люблю, коли я забуваю взагалі перед екраном, коли не відволікаюсь.
Останнім часом я шукаю фільми, де мінімальна складова упереджень вкладена в дуже прикольну структуру.
Наприклад?
Я дуже довго шукала щось подібне, і побачила потрібний фільм на фестивалі “86” – “Лупіно” (реж. Франсуа Фареллаччі). Це фільм про дворовую пацанву і я не знаю, як так вийшло, що вони ідеально органічні в кадрі. Зазвичай в схожих фільмах герої занадто сильно реагують на камеру, а тут все дуже природньо. Я ще не бачила такого фільму про пацанву – їх не показують як гопоту, не розбирають їх сімейний бекграунд, а показують стиль їхнього життя і внутрішній світ.
Про органічність тоді питання. Як тобі вдалось досягти органічної мови в “Хламі”? Вони там розмовляють між собою і ти їм віриш, навідміну від персонажів більшості українських фільмів?
Це заслуга акторів більше. Ми просто звернули на це увагу – разом шукали, як краще сказати ту чи іншу фразу, і так далі.
Як взагалі позбутись неорганіки в мові?
Це цілий комплекс причин, через які мова так звучить в кіно. Вина акторів теж в цьому є: багато хто досі думає що чітка артикульована вимова – це нормально.
Початково, мені здається, ні в кого немає розуміння про те, що таке мова, якою ми спілкуємось в нормальному житті, і що таке українська мова. Я взагалі україномовна, але я дуже довго викидала з мови русизми і суржик, але це органічно. Суржик – це органічно, але чомусь неприйнятно в кіно. Я знаю лише декількох людей, які говорять літературною українською мовою, але вони від початку були російськомовні.
Всі ці правила і обмеження по мовному питанню відбуваються через нерозуміння того, як люди спілкуються взагалі.
В результаті ми маємо героїв, які говорять виключно українською літературною мовою, якою, крім них, більше ніхто й не говорить.
Наприклад, якби герої з “Хламу” спілкувалися б українською мовою, це була б звийчайна брехня. Тому що 16-річний чувак з Борщагівки, який просто собі такий звичайний крутой пацан, не спілкується українською. Він може знати українську дуже добре і розмовляти нею, але в моменти емоційної напруги він буде говорити на тією, яку краще знає.
Коли на якомусь етапі герої “Хламу” говорили українською, стало зрозуміло, що це взагалі неживі люди. Тому в фільмі всі діалоги російською.
Катя Горностай: Мені найбільше в “Хламі” подобається те, що він однорідний – і за станом, і за погодою, і за небом. Як така штука вийшла?
Це заслуга оператора Міші Любарського. То він за цим всім прискіпливо слідкував.
В дечому штука вийшла сама собою. В мене є таке відчуття, що коли ти починаєш думати, що ти лох і фільм не вийде, потім виявляється, що всі лажі відбувається саме тому, що так краще для фільму. Таке враження, що фільм з якогось моменту сам починає вирішувати, як йому краще. Найголовніше в цьому – почути, що фільм від тебе хоче.
Насправді, ми спочатку знімали влітку, а потім все перезнімали восени. Півроку очікування були важкими, тим більше, що сам фільм розтягнувся більше, ніж на рік – ми його робили з квітня 2014 по жовтень 2015. І весь цей час я розуміла, що я більше нічого не можу робити, окрім “Хламу”. Цей період вичікування – це найскладніше. В тебе є враження, що ти можеш зробити щось здесь и сейчас, але ні – не можеш. “Хлам” сам довів себе до такого стану.
А ты отчаиваешься? И что делаешь, если отчаиваешься?
Жду. Просто в такі моменти нічого не подіє, крім часу. Не треба себе обманювати: типу, я зараз піду туди, подивлюсь на те і мені стане легше. Це обман. (сміється) Це не діє.
Треба іноді давати собі час не дивитись кіно. Не думати про свої лажі – їх, звісно, треба аналізувати, але якось через місяць, коли це буде конструктивніше. Час дуже важливий. Він точно не повернеться. Але єдине, що я зрозуміла: якщо відразу не дати собі трошки часу на роздуми, потім треба буде виділяти на це цілий рік.
На “Вулкані” у всіх в якийсь момент почали з’являтись якісь слогани. Я зрозуміла, що мій: “По-любому красиво при любых раскладах”. Треба іноді дозволити собі зробити цей перефокус, щоб побачити це “красиво” і не думати про “расклады”.