Джон Гоукс / John Hawkes (1925–1998)
Автор одного з найперших постмодерних романів в Америці та ще кільканадцяти творів різних жанрів, який тридцять років визначав стиль літератури США аж до славнозвісного роману Пінчона про людей і ракети, на який він безпосередньо вплинув. “Людожер” (1949) Гоукса – галюцинаторне видіння Європи, хоч, імовірніше, видіння внутрішнього життя європейців, їхньої “душевної вигрібної ями”. У трьох частинах роману осмислено жахіття війни, адже письменник визнавав, що саме звідси походить усе ним створене, тоді як зло – це єдине чисте слово, яке хотілось би зберігти. Гоукс описує події під час Першої світової війни і якраз після Другої, зводячи їх до спільного знаменника: німецької ідеології і характеру, що прагнуть відновити колишню національну велич. Дещо відсторонене, подеколи навіть вишукане зображення насильства та майстерний “потік свідомості” у його романах (одним з найкращих називають “Лаймову гілку”) мали вплив на багатьох авторів, а сам Гоукс пройшов мистецький шлях від сюрреалізму до реалізму, у такий спосіб увиразнивши стильову різноманітність постмодернізму.
Вільям Ґеддіс / William Gaddis (1922–1998)
Автор усього лише п’яти великих епічних текстів, за два з яких він отримав найвищу літературну премію країни – Національну книжкову. Перший його твір, “Визнавання” (1955), про підробки у живописі та про гроші, які на цьому можна заробити, написаний у досить традиційному стилі, та водночас це переосмислення всіх класичних різновидів роману, що оновило романну форму і спонукало американських постмодерністів інакше подивитися на цей заскорузлий жанр. Пізніше захопився можливостями діалогічної форми, подаючи у своїх текстах фрази без адресатів і адресантів. Тематика романів Ґеддіса: мистецтво – бізнес (“Дж Р”) – релігія (“Теслярська готика”) – закон (“Його власні фіглі”). Свій останній твір – “Агапе агов” – він закінчує за два місяці до смерті. Це 96-сторінковий монолог митця, що силкується дописати працю про механічне піаніно, який концентрує в собі всі вищезазначені теми, про що може переконатися наш читач, бо лише цей найменший текст Ґеддіса перекладено українською.
Джозеф Макелрой / Joseph McElroy (1930)
Найскладніший автор у цьому переліку і до того ж безкомпромісно складний, адже вважає, що читач має постійно балансувати на межі нерозуміння, усвідомлюючи те, що в ХХ столітті знання – це незнання. Макелрой досягає цього ефекту, перевантажуючи свої дев’ять романів науковими термінами, жаргонною лексикою, авторським синтаксисом, нелінійною оповіддю. Найпоказовіший його твір – „Жінки та чоловіки” (1987) – часто потрапляє до списків найбільших художніх творів (1192 сторінки).
Томас Пінчон / Thomas Pynchon (1937)
Центральний автор американського постмодерного канону, співець параної й ентропії, найяскравіший представник так званої "історіографічної метапрози" (Лінда Гатчеон), адже найголовніше в його текстах – це “дух часу”, саме тому романи й оповідання Пінчона завжди прив’язані до конкретного часу й простору. Так, зокрема, сюжети його творів розгортаються в усі десятиліття ХХ століття, однак є ще “Мейсон і Діксон” про XVIII століття і найновіша “Кривава межа” (2013) про події 9/11. Своєрідною "Біблією постмодернізму" називають його роман "Гравітаційна райдуга" (1976) про події Другої світової війни і Тайрона Слоутропа, який своєю найчутливішою частиною міг передчувати ті місця в Лондоні, куди мали падати німецькі Фау-2. Однак є думка, що все, що там відбувається – це кілька секунд сновидіння Пірата Прентіса перед тим, як у нього влучить ракета.
Вільям Г. Ґесс / William H. Gass (1924)
Найстарший письменник у цьому списку і один із найцікавіших літературних критиків США. Автор усього лише трьох романів, який вигадав наріжне поняття “металітература” (вжив його в есеї 1970 року) на позначення художніх творів, змістом яких є процес написання художнього тексту, а головним персонажем – письменник. Саме так побудовано його другий роман “Тунель” (1995), який Ґесс писав 26 років і здобув за нього Американську книжкову премію. У ньому йдеться про професора історії Вільяма Фредеріка Колера, який пише працю “Провина і невинність у гітлерівській Німеччині”, поступово перетворюючись на параноїка, що ховає рукопис від дружини і вирішує рити потаємний хід у своєму підвалі.
Джон Барт / John Barth (1930)
Теоретик і практик постмодернізму, який пояснив чому і як закінчився один художній метод (“Література вичерпання", 1967) і почався інший ("Література виповнення", 1979), до якого належав він сам. На думку критиків, Барт пройшов шлях від культового автора до класика (тоді як Пінчон навпаки), експериментуючи з усіма епічними жанрами (від есеїв і листів і аж до "Великого американського роману”), почавши як представник доволі умовної "школи чорного гумору” (два перші романи), поминувши “метапрозу” (“Загублений у кімнаті сміху”, “Химера”), історичний роман (“Продавець дурману”) і дійшовши до цілком реалістичного стилю, вичерпання якого він сам же колись і оголосив.
Роберт Кувер / Robert Coover (1932)
Невтомний переосмислювач казкових і мандрівних сюжетів, у творчості якого поняття “металітература” розкривається щонайповніше. У перших двох романах звертається до теми утворення культів. Довкола людини, яка єдина вижила після аварії в шахті – “Походження брунистів” (1966), яке 2014 року мало 1000-сторінкове продовження “Брунистський день гніву”; та довкола такого улюбленого американцями бейсболу в “Усесвітній бейсбольній асоціації” (1968). Найзначнішим його твором називають “Публічне спалення” (1977) – політичну сатиру і частково магічний реалізм про президента Ніксона та страту подружжя Розенберґів 1953 року. Активно підтримує електронну літературу, а ще 1992 року напророкував кінець книжок (поглинання їх гіпертекстом), однак усупереч своїм твердженням першого січня 2017 року з'явиться його роман, що продовжує події “Пригод Гекльберрі Фінна” Марка Твена.
Дональд Бартелмі / Donald Barthelme (1931–1989)
Автор декількох романів, відомий переважно своїми короткими фрагментарними творами, де він намагається уникати звичної сюжетної структури: збірки “Шістдесят оповідань” (1981), “Сорок оповідань” (1987), “Політ до Америки: ще 45 оповідань” (2007). Його вважають одним з чільних представників “школи чорного гумору”, хоча його новели дуже різні за тематикою, а за настроєм радше елегійно-іронічні, аніж брутально висміюють смерть і хворобу. Так, зокрема, його лірична новела “Повітряна куля” надихнула Д. Ф. Воллеса облишити філософію і стати письменником.
Дон Делілло / Don DeLillo (1936)
Автор 17 романів і лауреат усіх можливих премій (за винятком хіба що Нобеля), в останньому романі якого персонаж їде в український добробат і гине під Констянтинівкою. Так само, як і Бартелмі, він називає Семюеля Беккета найважливішим для себе письменником, хоча вони запозичують у нього геть різні ідеї. Від “Американи” (1971) до “Абсолютного нуля” (2016) Делілло різними, однак завжди відсторонено вразливими та застережливими, голосами пророкує небезпеки прийдешнього: від тероризму до трансгуманізму. Почавши писати вже в досить зрілому віці, він вибудовує “романи-системи” (Том Леклер), де навіть реальний газетний збіг на одній шпальті перемоги бейсбольної команди й успіхів радянської атомної програми (як у його найбільшому романі “Підземний світ”, 1997) є ознакою наближення неминучого апокаліпсису.
Девід Фостер Воллес / David Foster Wallace (1962–2008)
Автор двох завершених романів і одного незавершеного, двох, напевно, найкращих збірок есеїв у ХХ столітті, а ще численних нарисів й оповідань. Перший роман “Мітла системи”, за його свідченням, це охудожнена дисертація, звідки всі зазвичай чомусь згадують тільки першу фразу: “Більшість досить привабливих дівчат мають досить непривабливі стопи”. Найвідоміший його твір – “Нескінченний жарт” (1996) – заледве не відразу після публікації набув статусу культового й підбив підсумки американських 90-х. Хоч для самого автора це була спроба відповісти на питання, як усе ж таки живеться в США наприкінці другого тисячоліття. Якщо дещо скоротити авторську відповідь на поставлене запитання (у романі 1079 сторінок), то вона буде така: кепсько живеться. Воллес вигадує недалеке майбутнє, де роки мають назву спонсорів (пакетів для сміття чи мила), США об’єдналася з Мексикою і Канадою в О.Н.А.Н. (Організація Норт-Американських Націй) із кумедним гербом, де зображено орла в сомбреро з мітлою і балончиком з дезінфікувальним засобом в одній лапі та кленовим листям в іншій. У романі багато членів родини Інканденци, канадійських сепаратистів, наркотиків і авторських приміток до приміток, а також є відеокартридж, від перегляду якою може відірвати лише смерть.