Внаслідок звернення Семерака Айварас Абрамовичус, Сергій Квіт, В'ячеслав Кириленко та Юрій Стець отримали доручення від прем’єр-міністра Яценюка «опрацювати порушене питання» та «внести відповідні пропозиції Кабміну». Власне, під цим опублікованим документом Семерак і запитує аудиторію про поради і пропозиції. У коментарях під публікацією пропозицій чимало: від «давайте, і серіали давно треба заборонити!» і до «ждите под кабмином майдан с Петровки».
Хвилю було піднято вдало, бо не забарилася також ініціатива заборони взагалі будь-якого російськомовного контенту на телебаченні та в радіоефірі. 28 січня вже анонсовано прес-конференцію за участі Антіна Мухарського, Івана Леньо, "Kozak System", Володимира Шерстюка "Kozak, System", Тараса Компаніченка, Андрія Середи, "Кому Вниз", Сергія Фоменка, "Мандри".
Тим не менш, поза емоційними лементами, у соцмережі і на окремих ресурсах почалися активні професійні обговорення цієї пропозиції, які насвітлили і загалом усю ситуацію в українському книговиробництві та книготоргівлі.
Олександр Красовицький виклав свою позицію спочатку у колонці, а потім – у розгорнутому інтерв’ю, і далі продовжує її просування у мережі. Узагальнено – він підтримує ініціативу депутата Семерака, і вважає, що це прекрасна нагода для розвитку внутрішнього українського книжкового ринку як російською, так і українською мовами. Натомість, чимало коментаторів його заяви вбачають у цьому персональний комерційний інтерес – Фоліо як видавництво з достатніми виробничими потужностями зможе незле скористати з видання російськомовних книг в Україні. Ілля Стронґовський – також один з апологетів заборони – зауважує, що це чи не вперше «наміри Красовицького підуть на користь галузі», бо «все, що не повезуть до нас російською, нарешті почнуть друкувати українською».
Хоч публікуючи свою заяву, пан Остап Семерак писав про широку підтримку видавничої сфери, та далеко не усі експерти і гравці ринку поставилися до книжкового ембарго з таким захопленням, як Красовицький.
Олександр Афонін, голова Асоціації книговидавців та книгорозповсюджувачів України, коментуючи тези Олександра Красовицького на користь ембарго, тактовно зазначає, що «якщо командувач розумний, то він ретельно готує наступ, а не кричить на кожному розі про свій наступ, при цьому не маючи ані війська, ані зброї»: «Яка ресурсна, організаційна і фінансова база закладається під цю операцію? У нас що, уже прийнято державну стратегічну програму підтримки книговидання і читання, чи ми готуємось відбивати чергову атаку уряду на податкові пільги для вітчизняної книги та знову доводити, показуючи на пальцях, необхідність фінансування участі України у міжнародних книжкових заходах, щоб світ врешті-решт дізнався, що у нас теж видають книжки? <…> А заходи з підтримки власного виробника і забезпечення імпортозаміщення приймають до, а не після введення ембарго».
Олександра Коваль, президент Форуму видавців у Львові та багаторічна активна промоутерка глибинного реформування галузі, також не вважає ембарго найкращими ліками для українського книжкового ринку чи українського інформаційного простору, і вкотре радить урядовцям взятися за системну роботу: «За визначенням ембарго є репресивним заходом, який має на меті зашкодити іншій державі. Чи зашкодить Росії і російським видавцям заборона імпорту книжок? Так, офіційна статистика каже, що на 3 млн. доларів. Чи відчує цей удар російська економіка і навіть російські видавництва, які стверджують, що обсяг їхнього експорту в Україну не перевищує 2%? Навіть на перший погляд зрозуміло, що ці цифри далекі від реальності, тому що ми досі бачимо, що в роздрібній книжковій торгівлі частка російської продукції аж ніяк не менша за 50%. На жаль, досі нема офіційної статистики продажу книжок, але ж ми не припускаємо, що весь український ринок – це 150 млн. гривень? Очевидно, що він разів у десять більший. Як ми оцінюємо шанси, що після запровадження заборони припиниться також нелегальне ввезення? Треба буде витратити чимало ресурсів, щоб відслідковувати наявність російських книжок в точках роздрібного продажу.
Встановлюючи ембарго, уряд має також подбати про заміщення заборонених товарів. Очевидно, що таке заміщення неможливо організувати збільшенням імпорту з інших країн, тому слід думати про стрімкий розвиток власного виробництва і виділяти на це кошти.
Я оцінюю потрібну суму чи то на закупівлю книжок для бібліотек, чи у вигляді бюджетного замовлення на видання перекладів чи підготовку соціально важливих видань, чи у вигляді компенсацій банкам за низьковідсоткові кредити не менше, ніж у 400 млн. грн. на цей рік із поступовим збільшенням в наступні роки.
Буде добре, якщо хтось підкаже, як можна перерозподілити бюджет, щоб виділити цю суму.
Тому я пропоную депутатам і урядові спочатку зосередитися на питанні підтримки українських видавців і книготорговельних мереж, різко збільшити закупівлі для бібліотек і виділити кошти на заходи з промоції читання, перевести весь імпорт в легальний стан і збирати з нього податки».
Дана Павличко, лідерка команди видавництва «Основи», у своїй колонці також вважає подібні міри застарілими ще від часів Холодної війни, і підсумовує свою аргументацію так само в бік конструктивних реформ: «Ми не простимулюємо українських видавців популістськими заборонами. Аби українці читали книги наших видавців, ми повинні створити умови, в яких галузь зможе процвітати. Першочерговий шлях, з огляду на світовий досвід, — обкласти митом російські книги та продовжити податкові канікули для вітчизняних видавців».
Святослав Померанцев, президент Meridian Czernowitz, як видавець нішевої і якісної художньої літератури теж не бачить доцільності в урядових заборонах. На його думку, читач має право на купівлю книги неукраїнського виробництва: «Я вважаю, що не потрібно нічого забороняти. Потрібно зробити відповідні мито та податки на книжки, які видаються не в Україні».
Одним з перших активних противників «ініціативи Семерака-Красовицького» виступив критик Юрій Володарський. На його сторінці у фейсбуці розгорнулося жваве обговорення, хто якої літератури буде позбавлений, якщо справді закрити постачання книг з РФ. Оксана Форостина, одна з нових учасниць видавничого ринку в Україні, у цій дискусії сформулювала цікаву суто економічну деталь: якщо досі український переклад світових бестселерів, виданий в Україні, був відчутно дешевшим за російський переклад, виданий у Росії, то за умов ембарго російські переклади, найвірогідніше, будуть друкувати вже в Україні – а отже, цінову перевагу буде цілком втрачено. В окремому коментарі для LB.ua, Оксана підсумовує: «Моє припущення – стратегічною метою цієї заборони є друк книжок російських видавництв в Україні. Тобто, умовний Пєлєвін буде продавати права українському видавництву, і його новий роман друкуватимуть десь у Білій Церкві, або, вірогідніше, у Харкові. Або ж українське видавництво за субліцензією російського друкуватиме у нас переклад російською, скажімо, американського автора. З точки зору доходів друкарень, робочих місць, податків – все ок, але якщо ініціатори заборони думають, що вони таким чином підтримують книжку українською мовою, то, боюсь, це ілюзія».
Основний виграш від друку російських книг в Україні таким чином отримають друкарні. Артем Літвінець, керівник напрямку книжкової продукції у Yakaboo.ua, резонно запитує: «Что будет с украинским книгоизданием, если будет возможность печатать все тайтлы в Украине на русском? О какой конкуренции может идти речь? Кто будет идти по трудному пути и делать качественные переводы на наш язык, а не привлекать переводчиков из РФ? Импорт - своего рода преграда и фора для украиноязычного книгоиздания + уверенность в том, что будет конкуренция за качество – перевода, издания, печати». Євген Красовицький відвертіший за свого батька, і у цій дискусії говорить прямо: він претендує на видання російської літератури в Україні, а ембарго та відокремлення ринків російськомовної літератури полегшить йому це завдання.
Отже, справа не у захисті української книги, а у збільшенні прибутків окремих гравців за рахунок видання книг російською мовою всередині України.
Також про економічні та статистичні аргументи йдеться перш за все Івану Богдану, СЕО Yakaboo.ua, найбільшого онлайн-магазину книг в Україні. У своєму коментарі LB.ua він зазначає, що незалежно від офіційних заборон, близько 70% російських книг в Україні – це чорний імпорт, і для них ситуація ембарго буде тільки на руку. Натомість, за словами пана Богдана, попит на українську книжку в Україні є вже і зараз: «На каждую книгу, предлагаемую украинским издательством, приходится 2,3 книги российского производителя. При этом структура спроса несколько иная – на каждую купленную книгу украинского производства приходится 1,8 книги от российского издателя - т.е. можно сделать вывод, что для украинцев украинские книги привлекательнее российских.
Следует отметить, что средняя стоимость украинской книги составила в 2015 году 139 грн, тогда как российской - 174 грн. Это говорит о том, что на рынке нет российского демпинга – произведенная в России книга в среднем дороже, чем украинская на 25%, что открывает для украинского издателя хорошие рыночные перспективы».
У Yakaboo вважають, що українські видання тих книг, що затребувані зараз українцями навіть у російському виданні, стримують різні фактори: висока вартість перекладу, малі тиражі, а також дорогі авторські права. За відсутності продуманої системи пільг та фінансової підтримки, більшість видавців не можуть собі дозволити інвестувати великі суми у такі «просвітницькі» проекти (йдеться про спеціалізовану, нішеву та навчальну літературу). Тому наполягають: замість ембарго потрібні промоція читання, розвиток книготоргівельної та бібліотечної мереж, а також підставові законодавчі зміни усієї галузі.
Українська культурна сфера і раніше не страждала від браку уваги українських політиків: щоразу, коли десь треба було відвести пильні погляди від чергової великої «підстави», з рукава виймали карту мовного питання, і всі на місяць прикипали до екранів з роликами за участі Ірини Фаріон. Тепер тему повернули трохи іншим боком, але підстави, так виглядає, лишаються ті самі: замулити професійне питання популізмом і унеможливити тим самим його кваліфіковане вирішення.
Останні два роки за умов повної відсутності реформ у культурі і майже повної (за рідкісними винятками) ізоляції Мінкульту від громадськості, відносини культурна сфера-держава стали вже просто суцільною больовою точкою. Тому без належного попереднього узгодження зі справді широким колом зацікавлених учасників галузі подібні заборонні ініціативи ризикують звести важливу тему на манівці, і вже вкотре замість ґрунтовних реформ підсунути нам «створення видимості бурхливої діяльності».