Приводом до акції стала ситуація, що склалася навколо Музею історичних коштовностей України (МІКУ). Заклад було створено за радянських часів, щоб нарешті припинити вивезення археологічних знахідок із дорогоцінних металів з території України до Ермітажу. До археології долучили коштовні предмети з інших музеїв тодішньої республіки, а новий музей, що мав свого директора та свого головного зберігача, формально підпорядкували Національному музею історії України. За доби незалежності МІКУ став справжнім брендом, за яким Україну знають у світі. І от призначена В’ячеславом Кириленком директорка Національного музею історії України Тетяна Сосновська (їй закидають і відсутність профільної освіти, і давню роботу в райкомі комсомолу) вирішила перетворити МІКУ на звичайний відділ. Це означає, що усі експонати тепер належать до спільних фондів, їх можна переміщувати до інших експозицій і робити з ними що завгодно. Тобто цілісна колекція формально перетворилася на купку не пов’язаних між собою предметів.
Працівники музею та професійна спільнота почали протестувати, українське бюро ІСОМ (International Committee of Museums) звернулося з жорсткою заявою до керівництва країни, різку заяву зробила спілка археологів України. У відповідь Кириленко та Сосновська почали щось розповідати про оптимізацію структури музею та про те, що колекції історичних коштовностей нічого не загрожує. Професійна спільнота не повірила жодному слову і оголосила страйк.
Під Міністерство прийшли представники чи не всіх основних київських музеїв, кілька колег з інших міст, зокрема, Сергій Лаєвський, директор Чернігівського обласного історичного музею ім. Василя Тарновського і водночас голова українського бюро ІСОМ. До них приєдналися члени Асамблеї діячів культури. Усі озброїлися гаслами, зі змісту яких стало зрозуміло, що підтримка колег з МІКУ попри всю її щирість – лише привід висловитися проти усього, що витворяє міністр Кириленко протягом своєї каденції з музеями.
До демонстрантів вийшов заступник міністра Ігор Ліховий і йому одразу хором нагадали про кар’єру інструктора райкому комуністичної партії за радянських часів. Ліховий за відомою у професійних колах звичкою почав транслювати завчений текст про те, що колекції МІКУ нічого не загрожує. Подібним словоблуддям він відповідав на усі гострі питання музейників. Часом балаканину заступника міністра перебивало скандування «Люстрація!» і «Брехня!», що жодним чином не бентежило п. Ліхового. До музейників потроху приєднувалися перехожі, із сусідніх будинків повиходили бабусі-пенсіонерки, поцікавилися, що відбувається і чи треба нести демонстрантам чай. Деякі виявили просто дивовижне розуміння ситуації: «А якщо розігнати це міністерство? Хай музейники самі собою керують, театри – самі. Свої ж у своїх не крастимуть! А чиновників – геть, накралися!». Пан Ліховий, віддати йому належне, «протримався на рингу» довгенько. Втім, складалося враження, що він перебуває у якихось своїх мареннях і говорить, що на язика припливе. За пару годин страйкарі розійшлися по робочих місцях, але обіцяли повернутися.
Міністр Кириленко та його компартійний заступник вперто не бажають зрозуміти кількох важливих речей, що випливають з характеру та перебігу акції. По-перше, музейники, яких зазвичай вважать доволі інертними та флегматичними, можуть в одну мить стати жорсткими радикалами і піти дослівно на все, якщо виникне загроза їхнім колекціям. І вони розуміють, що загроза одній колекції – це загроза усім. По-друге, міністр проігнорував не свого підлеглого директора музею Сергія Лаєвського, що разом з колегами пікетував міністерство, а встряв у конфлікт з потужною міжнародною організацією. Тільки сором за батьківщину утримує українське бюро ІСОМ від оприлюднення на міжнародному рівні того, що виробляє Кириленко і компанія з музеями. Поки що утримує. По-третє, міністр не розуміє, що нині він опинився рівно у тій самій ситуації, що Віктор Янукович два роки тому і шини на порозі Мінкульту – не мистецька інсталяція, а однозначне повідомлення.
Кириленкові, впевненому у своїй безмежній владі над сферою культури, протистоять люди, готові йти на все, бо їм нема чого втрачати і нема звідки чекати допомоги, оскільки впродовж року безчинств ані прем’єр, ані президент не спромоглися почути скарги людей культури. Різниця лише у тому, що ці люди не перекриють вулиці, а забарикадуються у своїх музеях, на допомогу покличуть відвідувачів і вигадають такі акції непокори, після яких політичній кар’єрі Кириленка настане тріумфальний кінець. А як музейна ситуація відіб’ється на міжнародному іміджі прем’єра та президента України, які вперто не бажають зауважити проблему, на яку перетворився міністр Кириленко, я і припускати боюся. На жаль, обоє високопосадовців цього не розуміють.