Співрозмовник Lb.ua Максим Стріха - головний науковець Інституту фізики напівпровідників НАН України та завідувач кафедри перекладу Гуманітарного інституту Київського університету імені Грінченка. Все своє життя він прожив у квартирі на розі вулиць Богдана Хмельницького та Івана Франка.
“Будинок, у якому я живу, з'явився у 1880-ті. В роки війни він був дуже зруйнований, і відбудований силами військовополонених. У 1949 році сюди заселили переважно академічну публіку, мій дідусь, відомий уже на той час біохімік Максим Гулий, також отримав квартиру. Так наша родина опинилася тут”, - розповідає Стріха.
Перше, що кидається в очі, коли опиняєшся в оселі Максима Віталійовича — неймовірна кількість книг. “Книжок у мене понад 20 тисяч, - пояснює хазяїн. - Не хочу, щоб склалося враження, ніби я колекціоную літературу. Я просто люблю читати”. Серед видань, що стоять на полицях, лежать на столах, стільцях і фортеп’яно - старовинні фоліанти з пошарпаними палітурками, книжки з фізики та історії, звіти про мандри, мистецькі альбоми, класична й сучасна проза та поезія.
Зі стосу книжок Стріха видобуває і показує “Апостол”, надрукований у Львові у 1712 році при церкві Успіння Богородиці. Цю книгу приятель науковця знайшов колись на смітнику в маленькому провінційному містечку і подарував нашому співрозмовникові, а той сам реставрував фоліант: заклеїв розірвані сторінки, зібрав буквально з “нічого”.
З давніх мешканців в “академічному” будинку на Хмельницького вже майже нікого не залишилося. “В іншому під'їзді живе родина славетного математика академіка Митропольського, на жаль, нині покійного. Більшість інших квартир давно продали, контингент мешканців за останні роки дуже змінився”, - зітхає Максим.
В квартирі Миколи Амосова облаштували черговий офіс
Все своє життя я прожив на Богдана Хмельницьго, 42. Подвір’я будинку тепер важко упізнати. В часи мого дитинства там було бомбосховище. В 50-ті роки бомбосховища будували скрізь, щоб радянські люди могли відсидітися під час ядерної війни з Америкою. Потім для цього мало слугувати відкрите в 1960-му метро. Зараз добудовану на поверх тильну частину будинку, де я виріс, займає ТРК “Україна”. Вхід до бомбосховища зрівняли з землею, тепер там звичайне офісне подвір'я, ущерть заповнене автами.
В будинку, де я виріс і живу все життя, в різні часи мешкали відомий мистецтвознавець Всеволод Чаговець і його син-біохімік академік Ростислав Чаговець, поет-неокласик Павло Филипович, оперна «зірка» 1920-х Оксана Ульяницька (співала разом зі славетним Леонідом Собіновим, коли він спеціально вивчив українську, щоб виконувати тут нею партії Ленського і Лоенгріна), по війні – мій дідусь, академік Максим Федотович Гулий.
З 1971 року в цьому будинку жив легендарний хірург і письменник Микола Амосов. На другому поверсі в бік вулиці Франка був його балкон, де він частенько сидів, обдумуючи чи то минулу операцію, чи то майбутню книгу. На жаль, після його смерті дочка змушена була квартиру продати, тепер там черговий офіс.
На Богдана Хмельницького мама з її батьками переїхала у 1949 році, коли дідусь отримав тут квартиру. До того вони жили в різних помешканнях, зокрема перед війною на вулиці Кірова (зараз Грушевського, - ред.), в одній комунальній квартирі з відомим пізніше естрадним композитором Шаїнським. Він тоді, ще був зовсім маленький. І його бабуся часто гукала його з вікна “Вовочка, іди грати на скрипочці”.
Матері зараз 75 років, вона досі працює. Це звичайна справа: всі учені працюють, поки можуть, у таких людей нема звички виходити на пенсію. Дідусь активно працював до ста років. Я його привозив в інститут на своєму “Москвичеві”. А до 95 років він ходив на роботу пішки.
З вікна завжди добре чутно дзвони Володимирського собору. Особливою мелодійністю вони ніколи не відрізнялися. Але в роки моєї юності це був чи не єдиний діючий храм у центральній частині Києва. На Великдень підходи до собору перекривались дружинниками, які пильнували, щоб молодь не прослизнула і не набралась “релігійного дурману”. До бабусь дружинники ставились толерантно, а молодих людей завертали.
Я ще пам'ятаю Київ без усього цього неподобства: ультрадорогих машин і бутіків, без різноманітних кіосків на кожному кроці, без білбордів і лайтбоксів. Реклами тоді було небагато, часом вона була мила й наївна. Наприклад, на місці нинішнього готелю «Козацький» над зруйнованими у 1970-ті старими будинками з західного краю нинішнього Майдану (а тоді ще площі Калініна), які ще пам’ятали давнє «Козине болото», за часів мого дитинства поруч із гаслом «Слава КПРС!» красувався напис: “Хто морозиво вживає, той квітучий вигляд має”. А трохи ближче до закритого нині (підозрюю, що в колишній демократичній іпостасі вже навіки) ЦУМу увагу привертала інша «перлина» радянської реклами: «Морозиво смачне, корисне і непростудне». Але «молочне» по 13 копійок, «вершкове» по 15 і «пломбір» по 19 ми охоче розкуповували і без жодної реклами.
Аптека на розі Богдана Хмельницького і Франка була, скільки себе пам'ятаю, це - одна з «старокиївських» аптек. А навпроти неї з початку 1950-х існує магазин “Молоко”, справжній «релікт», якимось дивом досі не знищений. Я тішуся, що він існує, і ще не переобладнаний у черговий бутік.
Батько до одруження з мамою в 1958-му жив на Лук'янівці на вулиці Дикій. Такої назви зараз уже немає, тепер це вулиця Дончука. Його типовий для старих небагатих київських околиць (у ХІХ століття це ще було передмістя) двоповерховий будинок з вигодами надворі я пам'ятаю дуже добре. Тоді він уже хилився від часу, підлога на кухні в одного краю була вищою сантиметрів на 10-15, так, що м'яча вже покласти не можна було. Будинок простояв до початку 80-х, довгий час був закинутий, потім знесений.
За Брєжнєва не було ніяких надій. Лише маразм радянського існування.
Я - киянин не в першому поколінні. Першим з моїх предків, хто помер в Києві, був прапрадід Терентій Бузницький, це сталось у 1898 році. Його, за традицією, поховали ще в рідному селі Хоцьках. Потім уже всіх родичів ховали тут: на Байковому, на Лук'янівці.
Київська історія дуже переплетена. Наприклад, я, як і моя мама, народився у пологовому будинку на бульварі Шевченка. Там у колишній клініці Університету Святого Володимира працювали славетні лікарі: Микола Стражеско, який першим поставив прижиттєвий діагноз «інфаркт», легендарний гінеколог Олександр Лурьє, який дав життя тисячам киян. Це все постаті з родинної історії, їх обох добре знав дідусь. Взагалі він знав дуже багатьох. Був у близьких стосунках з Тичиною (обоє походили з півдня Чернігівщини), Бажаном, приятелював з Рильським. Добре пам’ятав легендарні лекції Зерова. Студентом у 20-і часто зустрічав на вулиці Грушевського. Був знайомий з багатьма провідними артистами того часу, хоча мало приділяв уваги театрам, бо надто «хворів» наукою.
Сергій Єфремов та Володимир Дурдуківський — теж не чужі для нашої родини. Їх добре знала прабабуся, Ганна Терентіївна Бузницька-Бурчик. Обоє загинули в таборах, засуджені ще в 1930-му під час процесу «Спілки визволення України». Прабабусю, що була вчителькою, теж тоді заарештували, але через кілька місяців випустили: вона «не вписувалася» в параметри планованого політичного процесу. В 1930-му судили ще стару УНРівську інтелігенцію, дідичів і поповичів. А прабабуся була з досить заможного, але простого козацького роду. Репресії другої половини 1930-х вона пережила виключно тому, що виїхала вчителювати на село й ніде довго не затримувалася. Повернулася до Києва вже перед війною. Тому і встигла ще виховати мене, розповівши про репресії, голодомори і навчивши абсолютно забороненій тоді пісні «Ще не вмерла Україна».
Прагнути знати своє минуле і відчувати свою спорідненість з ним - це цілком нормально. Я намагався реконструювати родинну історію, мені це вдалося до першої половини 19-го століття, все, що далі - скоріше напівлегенди, достеменних свідчень немає. Зараз люди мало цікавляться історіями своїх родин. Це пов'язано з тим, що радянська влада прагнула всіх позбавити пам’яті: в країні, де відбувалися масові переселення, репресії - не належало пам’ятати тих, хто був ліквідований. Більшість людей не знали своїх бабусь та дідусів часто з об’єктивних причин - вони гинули під час голодоморів, були поглинуті концтаборами, війнами.
Я народився в не найкошмарніші часи, це було відносне радянське благополуччя. Хоч у 62-гому був майже голодний рік, хрущовські експерименти в сільському господарстві призвели до страшного недороду, мусили вперше закуповувати зерно в Америці. І мама розповідала, що добути для мене звичайну гречану крупу часом було доволі складно. Але, певна річ, цього не можна й порівнювати зі страшними 1930-ми. Тоді дідусь мусив стояти ніч у черзі, щоб купити для маленької доні чверть фунту масла.
Я маю добру дитячу пам'ять. Пам'ятаю враження від метро, яке щойно відкрили. До 63 року було 5 станцій: від Вокзальної до Дніпра. Потім додалися ще Політехнічний інститут і Більшовик (тепер Шулявська). Я пам’ятаю, як поїзди розверталися на естакаді, де тепер міст метро. Він з’явився в 65-му. Поїзди були короткі - по три вагони.
Коли я входив у в свідоме шкільне життя, в 71-72 році, деякі київські обивателі специфічно ставились до україномовних людей. Українську вибачали «селюкам», до неї звикли в газетах і в написах, а на вустах інтелігентних городян (особливо у літературному варіанті) вона вже звучала для багатьох підозріло й дивно. Я на власній шкурі відчув, що означає бути київською дитиною, яка говорить українською. Запросто хтось міг сказати: «Такой с виду культурный мальчик, а по-русски говорить не научился».
В часи «високого брежнєвського застою» не було ніяких надій. Лише маразм радянського існування.
Туристська група, яку зібрав батько, зустрічається і досі
Я завдяки батькам змалку бував у таких байдаркових походах, куди інші батьки не ризикнули б узяти дитину. У 14 років пройшов Саянський коридор – ущелину Єнісею, затоплену пізніше водосховищем Саяно-Шушенської ГЕС. Тоді там були страшні пороги посеред скель і абсолютно безлюдної глухої тайги.
Батько, Віталій Іларіонович Стріха, був «вождем туристського народу». Він не лише був одним із засновників української фізики напівпровідників та першим президентом Академії наук вищої школи України, він також створив групу, що ходила в походи у найвіддаленіші куточки Союзу. Вони пройшли дуже багато небезпечних, але неймовірно красивих річок, були в складних ситуаціях, вміли радіти життю. Адже коли вириваєшся на місяць в тайгу - офіційні приписи там не діять, КГБ не стежить.
Батька вже багато років немає, його друзі дуже постаріли і не можуть уже ходити в походи. Але вони досі зустрічаються, згадують свої пригоди, дивляться старі слайди і хоч на кілька годин відчувають себе молодшими.
У мене була мрія - купити антикварну машину. На початку й у середині 1990-х ми всі були бідні, як церковні миші. Але я захистив докторську, став трошки краще заробляти. Тоді і реалізував мрію, за копійки купив “Москвич - 401” 1953 року. Батько до цього ставився дуже скептично, казав мамі, щоб не хвилювалась, все одно ця машина їздити не буде. За іронією долі, батька давно вже немає, а я досі їжджу на цій машині. Зокрема - на його могилу на Байкове кладовище.