Для декого це кепсько скінчилося. Відтоді щороку з’являються фільми, які переконливо доводять: довжелезний коридор і нескінченні сходи – ось і все, чого потребує якісний горор.
Саспенс – абсолютно самодостатній метод жаховидобування. Режисер, який уповні володіє цим ремеслом, не потребує цистерн крові й тілесної екзальтації. Саме тому мешканці категорії "R" так рідко й неохоче послуговуються коридорним нагнітанням кошмару, натомість у хічкоківських за духом стрічках увесь натуралізм зазвичай лишається за кадром. У деяких творах Даріо Ардженто та його кошмарних італійських побратимів можна побачити, чим закінчуються спроби поєднати воду та олію цих методик. Добре, що екран захищає глядача від опіків. Усе ж таки вода і олія – вперті рідини. Нагадаю лише один факт: мало хто з глядачів розгледить хоч щось спільне між згаданою вище хрестоматійною стрічкою Хічкока й класичним фільмом Тоуба Хупера “Техаська різанина бензопилкою”, що започаткував криваву помийницю слешерів, хоча в основі обох сюжетів – одна й та ж таки історія маніяка Еда Гайна.
Деякі помітні горор-стрічки останнього часу, де основні події відбувається на сходах і в темних коридорах, переконують мене, що бажання схрестити чесний саспенс з не менш чесним ковбасним цехом – ідея злоякісна в своїй суті. Ось, наприклад, зовсім свіжа прем’єра – фільм канадсько-італійського виробництва “Приховані 3D”. Штамп №1 – поганий будинок з ще гіршою репутацією – доведений до перфекціонізму. Перед нами – старовинний монастир, в якому жінка з медичною освітою та садистськими фанаберіями облаштувала центр з лікування адикцій під назвою “Святий прихисток надії”.
Згодом гестапівку розвінчали, заклад прикрили, а все це колосальне нерухоме майно успадкував синок дослідниці, зворушливий алкаш і нездара. Разом з друзями він вирушає у храм-катівню, і щонайменше півгодини режисерам Джеку Фросту та Антуану Томасу вдається тримати історію в рамках чистого саспенсу, адже у цьому величному монастирі безліч таємних ходів, нескінченних гвинтових сходів, темних підземних коридорів, а ще ж є підземелля і лабіринти, що їх призначення спонукає до розмаїтих хмарних підозр. У авторів фільму була нагода сповна погратися у схованки зі Злом, – стільки заґратованих пасток, люків і секретних кімнат не було навіть у славетному замку Морісвіль та форті Буаяр.
Зрозуміло, що велика кількість персонажів у “Прихованих” гарантує високу смертність, однак сценарист полінувався виписати оригінальніші репліки, ніж “щось тут не так” або “треба вибиратися звідси”, – і це перша ознака іншого, аж ніяк не хічкоківського, мислення: фарш не повинен викликати психологічної довіри, його мета – верещати й стікати кров’ю.
Всі подальші події у цьому фільмі – свідчення палкої внутрішньої боротьби між водою та олією у головах його творців. Спершу відвідувачі монастиря просто щезають у проваллях дверей – хтось ласує ними у темряві. Примари й тіні з’являються лише на мить і стрімко щезають, вони стукають-грюкають десь поруч, і цього було би достатньо для довершеного ескізу Обителі Мороку. Аж ні, Фросту й Томасу забракло чи то терпіння, чи то чуття міри, й вони не втрималися від спокуси формалізувати місцевих бабаїв.
Глядачам демонструють каземати, де відбувалися моторошні псевдонаукові експерименти, а надмір розкиданих скрізь аудіо-візуальних матеріалів, що фіксують тортури, біль і страждання бранців реабілітаційного центру, натякає на звичні для категорії “R” зміни у параметрах оповіді. Тут блукають безславні виродки у подобі дітей, і всі вони не проти перекусити туристами. Я б міг погодитися: добре, нехай усе це закінчиться “Хостелом” (хоча в такому разі перша частина фільму – лише невиправдано затягнута увертюра). Зрештою, Роберту Родрігесу ж вдалося зліпити життєздатний жанровий гібрид (“Від сутінків до світанку”), чом би ще комусь не скупатись вдруге у цій ванні? Та перспектива падіння у літеплість трешу видалась режисерам “Прихованих” менш достойною, ніж черговий “поворот не туди”: насамкінець вони опинилися побіля розбитого корита низькопробної фантастики, іншими словами – помили й висушили розжарену пательню на очах розгубленої публіки, так нічого й не приготувавши.
Кожен шахіст знає, що безпідставна зміна плану під час гри частіше обертається катастрофою, ніж тріумфом. Будь-які несподіванки краще готувати заздалегідь, як у випадку зі ще однією недавньою прем’єрою – стрічкою “Астрал” Джеймса Вана. Хто б міг очікувати від автора “Пилки” настільки бездоганної перекваліфікації? Одначе в “Астралі” коридорний саспенс торжествує без кривавих доважків, це академічна екскурсія погребами Хічкока. Вану вдалося навіть трохи увиразнити вже згадуваний “штамп №1” – ми знову бачимо будинок, в якому далеко не все гаразд, тільки от втеча в інше помешкання не звільняє героїв стрічки від потойбічних створінь: еге ж, у кожному будинку є надзвичайно довгі коридори (якщо на те воля оператора й монтажера).
Стрічка Вана, до речі, отримала у американському прокаті “дитячий рейтинг”, хоча це якраз уже вкотре свідчить про недосконалість будь-якої системи оцінювання горору; “Астрал” – кіно достатньо похмуре й містить концентрат паскудних ідей світу цього; зате жорстокості й насильства – значно менше, ніж у пригодах Тома і Джері. Технічне перевтілення Джеймса Вана чимось нагадує творчу метаморфозу Пітера Джексона, автора “Живої здихлятини”, який згодом так славно екранізував Джона Рональда Руела Толкіна.
У дискусії “саспенс проти м’яса” існує ще чимало цікавих закапелків, де моторошними ланцюгами звисають зі стелі трикрапки, смайлики та інші химерні аргументи кіно, що межують як зі сміттям, так і з шедеврами. Можливо, ми ще повернемося сюди. А втім, у довгому пустому коридорі ніколи не знаєш, як усе може змінитися наступної миті.