Бо хоч скільки б героїв було - навіть якщо це триста китайців - усі вони свого часу втрапили до однієї ріки, одної електрички, останнього автобуса; це єдиний можливий для них усіх рух, під час якого важко жити і легко померти, а тому більше ні слова про вересень.
Добре мати справу з живими класиками: можна бути необережним в епітетах; можна перехвалити і залити медом без жодних докорів сумління, адже живий класик - він ще може облажатися по повній програмі, й ця вірогідність - хоч яка б вона була мала - виправдовує будь-яку непоміркованість.
Ну, так, «живий класик» - це якась несусвітна банальність, щось середнє між образою та виявом заздрості, але час працює на мене, і його досконала оптика дозволяє добре роздивитися, як із двох слів - «живий класик» - поволі витікає вся іронія до останньої краплі. На фотофініші чергового етапу змагання - книжка віршів, верлібрів та прози, яка також є елементом неймовірного руху, про напрямок і мету якого важко гадати. Куди вона врешті-решт потрапить - у ту ж таки Ефіопію чи в історію літератури, вже не так важливо. Мене більше цікавить, скільки вагонів пасажирів вона зачепить за собою. А в тому, що так трапиться, у мене немає сумнівів.
Протягом останніх двадцяти років я вчився не розуміти поезію і досягнув непоганих результатів. Але з Жаданом вся моя наука летить псу під хвіст. Спробую пояснити.
Коли я час од часу піднімаю клавіатуру над столом - бачить Бог, я не знаю, з якою періодичністю і в яких випадках це трапляється, - мене завжди очікують несподіванки. Крім пилюки, котячої шерсті й сміття, відсутність яких під клавіатурою могла б лише спантеличити мене, я часто знаходжу там якісь копійки, поламані значки, телефонні картки і візитівки, аркуші паперу з археологічною інформацією різноманітної цінності; я знаходив там рентгенівські знімки і пропущені нагадування про невідкладні справи, акцизні марки і фільтри від цигарок, обгортки від цукерок і бактеріологічний пластир, фотографії та чеки. Реєстр усього, що мені протягом багатьох років вдавалося знайти під власною клавіатурою, міг би відновити навіки втрачені кластери пам´яті, міг би завдати радості й жалю, це міг би бути найцікавіший і найлаконічніший життєпис. За однієї лише умови: якби я подумав про саму можливість створення такої хроніки раніше. Але раніше цього трапитися не могло, бо про клавіатуру й хроніку своїх знахідок я згадав лише зараз, дочитавши останню сторінку книжки Сергія Жадана «Ефіопія». Жадан, як це вдається тільки йому, ходить до кожного свого читача окремо. Комусь приносить жменю таблеток і добру новину про революційні фармацевтичні технології, комусь - детальні карти глибин у якійсь таємній затоці поблизу ефіопських берегів, до когось просто заходить потриндіти. А комусь лише радить зазирнути під клавіатуру. Він може з порогу, не роззувшись, пробігти на кухню - і там просидіти мовчки до вечора й потім зникнути у вентиляційній шахті, включивши на прощання радіо, де лунатиме щось на кшталт пісні БГ «Афанасій Нікітін бугі». У всякому разі, Жадан ніколи не приходить двічі - вистачить і одного візиту, історія приблизно така ж, як і з героїном.
Жадан - це така пряма трансляція сучасності; його камери встановлені на кухнях членів спілки письменників й у студентських гуртожитках; хаотично розкидані у портах та ливарних цехах, де про них дбає тільки мат вантажників та нехлюйство відділу кадрів; вони вмонтовані у денця пивних пляшок, які так лунко здають недалеко від мого будинку, що можна жити без годинника в квартирі.
І найістотніше. Жадан знається з духом часу так, ніби у них врешті-решт дійшло до гомосексуалізму; він носить його в собі, й цей «короп у глибині» ніколи не закриває рота. І поки що у нього є добрі новини. Навіть якщо це новини про вересень.