ГлавнаяБлогиБлог Юлии Орловой

«Вважаю, що ви помиляєтесь, проте все одно слухаю» Сари Голанд та Бет Сільверс. Уривок із книги

Останнім часом розмови про політику стали все більш токсичними. Протилежні за ідеологією партії не готові до здорового діалогу.

Видавництво Vivat випустило книгу «Вважаю, що ви помиляєтесь, проте все одно слухаю», аби спробувати розбити цю традицію та поговорити про основні проблеми з точки зору двох найбільших партій-супротивників у США: Демократичної та Республіканської.

Героїні книги — Сара і Бет — разом навчалися в університеті, тож знайомі давно. Попри дружбу, вони — прихильниці цілком різних політичних ідеологій. Але в цій книжці доводять — суспільно важливі теми повинні вирішуватися лише в умовах взаємоповаги та з врахуванням спільних інтересів, а не з позиції протистояння різних політичних сил. І на власному прикладі покажуть, як саме варто вести здорові політичні дискусії про медицину, освіту, права жінок тощо.

ПРО ПОЛІТИКУ ВАРТО ГОВОРИТИ

Усі ми знаємо правило. Правило, яке панує в церкві, на громадських заходах та родинних зібраннях. Це правило передають із покоління в покоління, а особливо дбайливо його охороняють жінки. Це правило створили заради нашого блага. Воно запобігає сваркам, конфліктам і решті незручних ситуацій.

Правило просте: жодних розмов про політику чи релігію.

Вони грубі. Вони вульгарні. Вони нежіночні. Вони зіпсують вам свято, через них ваш перший день викладання в недільній школі стане останнім, перше побачення швидко закінчиться, і, можливо, вони вартуватимуть вам підвищення. Нас обох у ранньому віці навчили, що у ввічливій розмові непристойно зачіпати тему політики, особливо жінкам. Фраза «Не лізь у політику» закарбувалася в наших головах і перестрибує з вуст на вуста майже підсвідомо. На сімейних вечерях бабусі засуджували будь-які обговорення останніх політичних скандалів чи порушення закону президентами й запобігали некомфортним ситуаціям, голосно сповістивши про час десерту. За стільки років недільних обідів, святкових вечірок і сімейних зустрічей ми зрозуміли, що жінкам не можна створювати незручні ситуації, надто висловлюючи свої думки про політику.

Так було не завжди, і так не має бути надалі. Із цього зачарованого гіперполяризованого циклу під назвою «шлях у нікуди» є вихід. Нам просто варто знову навчитися говорити одне з одним.

Історія засвідчує, що ми здатні розв’язувати проблеми навіть у часи найзапекліших суперечок. Наші батьки-засновники й матері вірили в розмови про політику. Багато істориків переконані, що бажання збиратися та обговорювати проблеми — визначальне для Америки. Ханна Арендт у своїй книжці «Про революцію» зазначає, «що люди ходили на міські збори, а пізніше їхні представники їздили на знамениті Конвенції не із почуття обов’язку і навіть не з власних інтересів, а переважно тому, що їм подобалося дискутувати, роздумувати й ухвалювати рішення».

Вони цим насолоджувалися.

На якомусь етапі історії ми втратили цю революційну пристрасть до розмов про проблеми, які впливають на країну й життя. Ми вирішили, що обговорювати конфлікти щонайменше неввічливо, а щонайбільше — небезпечно. На жаль, спроби уникати цих незручних моментів вилізли нам боком. Намагаючись захистити стосунки від політичної напруженості, ми тільки посилили її. Адже насправді ми ніколи не припиняли обговорювати політику, просто перестали розмовляти про неї з людьми, які з нами не згодні. Ми перейшли від «вам не варто говорити про політику» до «вам варто говорити про політику лише з тими людьми, які поділяють вашу думку». Замість дати чужим поглядам змогу впливати на нас, інформувати та випробовувати ми дозволили нашим судженням і серцям зачерствіти.

Ми розділилися, спілкуючись тільки з тими, хто на нашому боці. А також розділили інших — ґрунтуючись лише на припущеннях щодо їхніх закостенілих думок. А в процесі ми постійно підсвідомо піднімали ставки й вірили, що наші особисті переконання — істинні й морально вищі.

Сьогодні, якщо ми і починаємо дискусію з кимось із іншого боку, одразу готові до битви, а не до діалогу. Правило, яке мало відвернути від дискомфорту інших, стало зброєю, яка захищає нас від нас самих. Якимось чином тривога за почуття інших перетворилася на одержиме бажання триматися за власні аргументи, ніби це вони формують основну суть того, хто ми є та за що стоїмо. Ми не хочемо, щоб нам кидали виклик чи ставили якісь запитання, бо вважаємо, що ставки занадто високі. Ми зібрали докупи релігійні переконання, гордість за своє виховання та політичну позицію, і тепер вони всі переплуталися й нагадують намиста, які запхали в шухляду, — вони все ще цінні, однак носити їх неможливо. І з часом ми втратили здатність розуміти, чому віримо в те, що думаємо про наших близьких і, можливо, навіть про самих себе. Рейтинги схвалення політиків усіх партій сягнули дна, а наша віра в суспільні та приватні інститути ще ніколи не була такою слабкою. Не дивно, що під час протестів так часто вдаються до насилля, що ми перестали звертати на це увагу. Колись був простір — від політичних партій до церков, а тоді вже до протестів, — де ми могли попрацювати над своїми суперечностями чи, принаймні, де нам було комфортно вислухати протилежну думку. Однак ми давно не практикуємо хороших бесід. Ми від’єдналися одне від одного.

Якби найзапекліші політичні суперечки вщухали одразу за обіднім столом чи якби ці незручні бесіди були телевізійним серіалом, який можна було би просто вимкнути, наші інстинкти триматися за власні переконання й уникати розмов, які ставлять їх під сумнів, не були б такими небезпечними. Можливо, ми могли б і далі йти тим шляхом, який відмежовує нас від какофонії політичних дебатів. Але в реальності ухилитися від справжнього впливу політики на наше життя не можна. Політики стають політикою, а політика — це дорожня карта для понад п’ятисот тисяч обраних представників, які щодня ухвалюють рішення — рішення, що визначають, якими дорогами ми їздимо, у які школи ходять наші діти, які війни ми фінансуємо та які податки платимо. Коли на кожному рівні виникають якісь труднощі — з ухваленням бюджету, з підтвердженням списку кандидатів на пост судді чи виконанням основних функцій уряду, як-от забезпечення питною водою, — вони впливають на наше повсякдення. І дисфункції не входять у перелік того, чого ми бажаємо своїм дітям, та й собі також.

Звичайні люди — батьки й не батьки, віряни й атеїсти, учні й учителі, люди всіх культур з усіма можливими життєвими досвідами — мають обговорювати своє бачення роботи уряду й майбутнього країни. Щоб говорити про вну- трішню політику, нам потрібні люди, яких турбують ціни на газ, пенсійні плани, ставки на кредити, догляд за дітьми. Щоб говорити про зовнішню політику, нам потрібні люди, які пам’ятають про дядька, котрий поїхав за контрактом до Афганістану і не повернувся, і про друга, який поїхав із місією до Іспанії. Нам необхідні батьки дітей із особливими потребами, щоб говорити про освітню політику. Нам потрібні люди, які працюють у службі технічної підтримки по всіх Сполучених Штатах Америки, щоб міркувати про кібербезпеку.

До цих розмов потрібно підходити з усією повнотою нашого життєвого досвіду.

Потрібно заявляти про свої думки спокійно, з повагою до себе та одне до одного, розуміючи, що ми живемо не самі. Країна ніколи не була й не буде одноманітною. Ми будемо наштовхуватися одне на одного. Нам потрібно з вірою та цінностями звертатися не тільки до конкретних проблем, а й до всього процесу дискусії, метою якої є досягнення взаєморозуміння. Ми можемо ділитися думками навіть щодо найбільш суперечливих і особистих тем. Так ми менше беззмістовно теревенитимемо й прокладемо шлях до рішень, інновацій і сильнішої національної ідентичності.

Хтось із нами не погодиться. Але ми до цього готові. Суперечка — це не лайливе слово, навіть якщо ви відчуваєте, що не до кінця поінформовані чи погано підготовані. Легко уявляти Конституційний конвент і вважати, що наші матері й батьки-засновники утворювали монолітну групу й завжди погоджувалися одне з одним. Однак усі, хто підспівував бродвейському мюзиклу Ліна-Мануеля Міранди «Гамільтон», знають, що це далеко від істини. Наші патріотичні пращури сперечалися щодо всього на світі, від воєнних стратегій до президентських церемоній. І взагалі не забуваймо, що спершу вони написали «Статті Конфедерації», зробивши все неправильно, а тоді вже створили Конституцію, яку ми зараз вважаємо непохитною.

Вони не опускали рук, хоча було складно, і нам не варто. І наш патріотичний обов’язок — спілкуватися з усіма, а не лише з тими, хто схожий на нас, хто чинить, як ми, і погоджується з нами. Країна перед лицем складних випробувань. Ми стикаємося з проблемами, які не можна розв’язати за одне життя. Проте це не означає, що не варто й намагатися. Можна розпачливо скидати руки до неба (і це природна реакція на таку велику проблему, як нинішній політичний клімат в Америці), але тільки тому, що ми почуваємося від’єднаними від найбільшої сили Америки — одне від одного.

Навчитися вести здорову дискусію про політичні виклики — надзвичайно важливо; це морально необхідно. Ми не проявляємо любові до ближніх, бо демонізуємо їх через їхню позицію стосовно податкової політики чи репродуктивних прав. Ми не підставляємо другої щоки, бо ставимося до політики як до ізольованої сфери, у якій боротися з вогнем можна лише вогнем. Ми не живемо як продовження люблячого Творця, бо відмовляємося від участі в процесах, які визначають стан доріг і мостів, шкільної програми, очистки води, війни та миру. Ні жорсткість, ні байдужість тут не допоможуть. Подобається вам це чи ні, рішення, які ухвалює або не ухвалює уряд, впливають на всі аспекти нашого життя. Демократичне суспільство, як і церква, — це організм. Ми всі впливаємо одне на одного. І відсидітися не можна. Ми не зможемо рухатися вперед, якщо не спитаємо одне в одного, куди хочемо йти.

Розмови про політику не тільки здатні покращити наші спільноти, штати й країну загалом, а й можуть зробити нас кращими як особистостей. Єднання — це не лише джерело сили. Це також джерело віри, надії, любові та розуміння. Розмови допомагають нам на глибшому рівні зрозуміти багато проблем, які розривають країну на частини. Розмови на теми, яких більшість старанно уникає в компаніях, де зібралися люди з різними політичними переконаннями, допомагають нам зрозуміти, де ми маємо рацію, де помиляємося, а де нам ще треба повчитися. І навіть більше: розмови допомагають нам краще зрозуміти себе, прояснити наші цінності та пріоритети й виступити проти слабкостей і позицій, які ми могли б легко проігнорувати.

І ось найдивовижніше, що ми дізналися, поки кілька годин на тиждень розмовляли одна з одною про все — від торгової політики до ролі Верховного суду: нам це подобається. Мабуть, наші бабусі хотіли зробити краще, коли припиняли всі розмови, але ми радше скеровуватимемо свою внутрішню Ебіґейл Адамс *, аніж візьмемо ще одну порцію пирога. Адамс казала: «Якщо ми хочемо, щоб у нас були герої, державні діячі та філософи, варто навчати жінок», — і ми хочемо допомогти одна одній стати саме такими. Обговорювати проблеми нашого часу з людьми, яких ми любимо, чи просто з людьми, які люблять країну так само, як і ми, — весело. Це не означає, що це легко. Але процитуймо безсмертні слова Джиммі Дуґана з «Їхньої власної ліги»: «Має бути важко. Якби не було важко, усі робили б це. Саме завдяки труднощам це чудово».

Тож виконаймо складну, але приємну роботу, яку почали наші батьки-засновники й матері. Поговорімо про політику.

Юлія Орлова Юлія Орлова , Генеральний директор видавництва «Віват» (ГК «Фактор»)
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook, Twitter и Telegram