Ви говорили про зйомки – йдеться про роботу над вашим першим повнометражним ігровим кіно “Я і Фелікс” про дорослішання у 90-тих?
Так, але насправді ми вже перейменували цю роботу, але якось офіційно це ще не оголошували. Усі ці зйомки – все це якось хвилююче.
Тобто, на даний момент ви відчуваєте себе більше режисеркою, аніж письменницею та поетесою?
Останні, мабуть, два роки у мене режисура різко вийшла на передній план, і я зовсім перестала писати.
З іншого боку, я сама написала сценарій для цього фільму, хоча початково це був роман мого чоловіка, письменника Артема Чеха. Але так склалося, що я багато чого змінювала, і це буде лише за мотивами його книжки.
Я й не думала, що можу написати сценарій повного метру, ще й у такі стиснуті строки. Це цікавий новий досвід. Я пробую щось нове, і хоча не пишу зараз прозу й поезію, пробую себе у сценаріях.
Але ж це два полярні світи – є люди словоцентричні, а є ті, хто більше націлений на візуальне світосприйняття і його відтворення. Як це поєднується у вас?
Між цими двома світами можна балансувати, і усі ці скіли допомагають в обох сферах діяльності.
Коли я пишу, виходять дуже візуальні речі. Багато моїх віршів написані так, що їх можна побачити – я сама це відчуваю.
І, навпаки – коли я знімаю, я відчуваю слово. Наприклад, працюючи з акторами часто доводиться щось міняти, адже є якесь відчуття вірю/не вірю – дуже тонкі межі між тим говорять так люди чи ні. І хоча я сама й писала ці діалоги, потім доводиться щось змінювати, аби зробити живіше. Я люблю працювати зі словом, я вчуся його відчувати.
Поет та прозаїк Юрій Іздрик зіграв головну роль у трейлері вашого фільму, він з’явиться і у самій стрічці?
Так, він знімається і я дуже задоволена роботою з ним. Я його легко затвердила, а потім сама ж злякалася. Зрештою, він – непрофесійний актор, а у фільмі є доволі складні задачі.
Він грає не головну роль, адже головний персонаж – Тимофій – хлопець, якого ми показуємо у різному віці. Спочатку йому років 10, потім – 15-16, а у післямові – ми бачимо героя сьогодні, дорослого. Іздрик гратиме якось такого його дивного друга, який певний час був чоловіком бабусі хлопця.
Іздрик – органічний, класний і дисциплінований. Я, до речі, дуже здивувалася такій дисціплінованості.
У нас взагалі кілька непрофесійних акторів – це виклики, але в цьому є плюси. Наприклад, що стосується дітей – вони можуть бути дуже живими у своїх розмовах, тому я даю їм можливість імпровізувати, вони можуть говорити не по писаному, а так як зараз лягає на душу. Так народжуються якісь тут-і-теперішні моменти – майже, як у документалістиці. З професійними акторами – інакше. Я в процесі вчуся, як працювати з різними акторами. Така от зараз школа режисури у мене прямо в процесі зйомки.
Що для вас є цікавішим – зйомки документального кіно чи ігрового?
Воно зовсім різне. Я, насправді, скучаю за зйомками документального кіно. Але і ігрове дуже люблю, адже тут є ця можливість крок за кроком реалізовувати те, що лише уявляв у своїй голові. Але часто також виходить по-іншому, не так, як собі задумав.
У документальному кіно ж — зовсім інші виклики і зовсім інші потрібні уміння режисеру. Там потрібна витримка і, водночас, вміння швидко реагувати – як хижак, який тижнями сидить у засідці і у потрібний момент вистрибує.
В ігровому кіно ж можна контролювати практично все, що ти бачиш у кадрі. Хоча, знову ж таки, часом виходить геть інше, а не те, що собі уявляв.
Ви сказали, що інколи дозволяєте акторам імпровізувати, аби діалоги видавалися живішими. Саме штучністю мови часто грішить наше сучасне кіно. Мова деяких акторів звучить надто правильно, ніби зі шкільного підручника, в житті ж так не говорять. Як можна це побороти, на вашу думку?
Це саме те, що мене часто бентежить. От дивишся стрічку – і знята добре, і художня робота пристойна, але, коли актори починають говорити і я їм не вірю, мені стає важко домовлятися з собою як глядачкою. Зникає уся магія кіно. Я ж маю повірити тій реальності, яку мені показують.
Не скажу, що я вже підібрала ключі до всіх цих питань. Але, по-перше, я намагалася затвердити тих акторів, які і в житті є україномовними. Я дуже чую тих, хто в житті говорить російською, а українську використовують лише як інструмент для роботи в кадрі – це такі нюанси, іноді ледь помітні, але моєму тренованому вуху це чутно.
Особливо я на це звертала увагу, коли я відбирала дітей-акторів. Зрештою, героя у 10-літньому віці все ж грає мій син Андрій. У мене були сумніви, бо він інколи сприймає мене на знімальному майданчику як маму, а не як режисерку. Але ми намагаємося це виправити і нам вдається.
Тимофія-підлітка грає хлопець з Івано-Франківська і, можливо, десь навіть буде трохи чутно його “франківскість”. Але у нього така жива мова! Мені взагалі здається, що на наших очах зростає нова зірка. Те, як він говорить у кадрі, те, як поводиться – це все має такий органічний вигляд. Я йому вірю. Але увесь цей матеріал ще такий сирий, він має трохи полежати і тоді вже подивимося, що вийде.
Наскільки сценарій “Я і Фелікс” – історія вашого особистого дорослішання?
Ми про це думали з Чехом і дійшли висновку, що у просторі цього фільму могли б зустрітися ті підлітки Цілик і Чех, які не зустрічалися тоді в реальності. У нас уся знімальна група – а більшості зараз саме 30-40 років, коли читала сценарій говорила про те, що це про їхнє дитинство. І це для мене був добрий знак.
Ваш дебют у документальному кіно "Земля блакитна, ніби апельсин" отримав дуже багато гучних нагород та відзнак – від нагороди на “Санденсі” за найкращу режисерську роботу у документальному кіно до нещодавньої відзнаки на Київському тижні критики. Ви самі писали у фейсбуці про те, що ані тижня без відзнаки – ваш девіз осені. Чи сподівалися ви на такий фестивальний успіх?
Так, ця осінь вона якимось безкінечними дарами нас завалює. Ми цим фільмом влучили у різні аудиторії. Можливо, у ній є певна універсальність в тому, що люди, попри якісь обставини, не втрачають оптимізму. Та й людям взагалі, не лише в Україні потрібні якісь життєствердні історії. Мені самій хочеться саме таке оптимістичне читати й дивитися – мабуть, тому я зараз таке і знімаю.
Звісно, кожен автор хоче відзнаки своєї роботи, але, коли ми починали зйомки, ми про такий успіх навіть не думали. Звісно, зараз звикаєш вже до думки, що цей фільм має таку успішну долю. І усе це певна лотерея, ти маєш потрапити в потрібну хвилю.
Головні герої “Землі блакитної…” – родина Ганни, яка живе у Красногорівці, у “червоній зоні” Донбасу і фільмує власне непросте життя. Чи легко герої погодилися на цю зйомку, і як пояснювали, навіщо їм самим участь у цьому проєкті?
Вони погодилися дуже легко, але навряд чи вони розуміли, на що саме погоджувалися (сміється). Вони, певно, собі уявляли, що ми приїдемо кілька разів, трохи їх познімаємо, а ми підійшли дуже ґрунтовно – навіть жили у них. Хоча це й була ініціатива самої Ганни.
А коли ти живеш у людей – це не тільки ночувати разом, а разом готувати їсти, говорити про щось. Звісно, ми передружилися, і, звісно, були моменти роздратування. Але це – як у будь-якій компанії чи сім’ї. Вони дуже довірилися нам, і я їм за це дуже вдячна. Адже будь-який режисер може показати своїх героїв у різному світлі – це те, що характерно для документального кіно і те, що мене у ньому лякає.
До того ж, доньки Ганни Настя та Мирослава до цього брали участь у кінотаборах для підлітків “Жовтий автобус”, тобто у них було якесь уявлення про це все.
Цікаво, що дівчатка у вашому фільмі, знімаючи власне кіно, беруть інтерв’ю у своїх молодших братів. Ви ж, в свою чергу, знімаючи їх, лише спостерігаєте за цим процесом, відмовляючись від методу інтерв’ювання. Це було зроблено спеціально?
Можна ж обирати дуже різні форми. Я з самого початку зрозуміла, що у нашому фільмі не буде формату інтерв’ю, ми будемо спостерігачами. І нам дуже пощастило, що ми змогли зняти, як діти самі знімають цей формат. Це вийшли дуже справжні сцени, бо раніше, коли вони обговорювали усі події, вони зводили все до жартів – така захична реакція. Тут же вони відкрилися геть по-новому. Я бачила, як Ганна дивилася у цей момент на своїх дітей. А оператор тоді сказав, що, певно, це і є те, задля чого ми усе знімали.
Який був найскладніший морально момент зі зйомок?
У нас був момент, коли ми мало не посварилися. Мирослава вступала в київський виш на операторку, а мені дуже захотілося мати у фільмі момент іспитів. Дівчина ж уперше за весь час нашого знайомства різко була проти, не хотіла, щоб у цей момент поруч були люди з камерами, привертали до неї увагу. Вона казала мені: “Іро, це, звісно, твоє кіно, але ж це моє життя”. І вона, зрештою, була права.
У стрічці є момент, коли Ганна запитує доньку, як можна у її фільмі показати п’ятий рік життя на війні. Яка сцена “Землі блакитної…” найбільше передає саме це відчуття?
Складне питання. Якраз добре, що у нашому фільмі війни як такої мало. Спочатку було ще менше. Наприклад, у нас є сцена, коли у сусідній двір прилітає міна – це було знято взагалі іншою групою, яка працювала на проєкті до мене. Вони потім передумали знімати цих героїв і ми використали це у фільм. Але я навіть цього не хотіла показувати спочатку.
Тобто вийшло, що все одно десь війна присутня у фільмі, але не прямо – вона є у звуках, у зруйнованих будинках. Характерно, що діти не звертають увагу на звуки обстрілів, вони орієнтуються, що звучить безпечно, а що ні.
З 26 листопада фільм буде у прокаті (інтерв'ю записувалось до виходу стрічки – прим. ред.), ви підете в кіно дивитися свою роботу?
Мабуть, доведеться (посміхається). Я вже бачила її разів 200, але завжди дуже різні аудиторії, і дуже класно відчувати подих зали. Хочеться подивитися, як люди відреагують. До речі, американці, яким ми ще до карантину встигли показати фільм, дуже емоційно реагували на кожен жарт, кожну дрібницю. Тобто у нашій історії є щось таке зрозуміле кожному – історії маленьких людей.
Як ви для себе формулюєте, чому важливо, аби пересічний український глядач побачив цей фільм?
Нам потрібно ділитися один з одним історіями українців, які надихають. Як на мене, ця сім’я – приклад того, як розповідаючи свої історії, не бути просто жертвами війни. Таких українців взагалі багато, і на Донбасі, і не тільки. Нам усім потрібне свіже повітря, знайти сили бути життєрадісними, незважаючи ні на що.
До того ж, фільм може розказати людям у світі, якими є українці під час війни, але ж нам і самим треба це знати.
Бесіду вела: Анастасія Нерознак