Можна виділити такі ключові тенденції у комунікації центру та регіонів:
1. Якщо умовно виділити два суб’єкти – перший, хто на більш центральному рівні чи вищій посаді, і другий, хто на більш локальному рівні чи нижчій посаді, – то перший переважно тільки говорить, а другий переважно тільки слухає. Це проявляється в багатьох аспектах.
До прикладу, мала кількість поїздок посадовців національної влади у регіони (маються на увазі не церемоніальні візити, а такі, щоб справді попрацювати). Ті, які відбуваються, націлені, як правило, на те, щоб довести до відома свою політику, а не для отримання щодо цієї політики зворотного зв’язку (які ідеї, особливості впровадження в регіоні, сприйняття/несприйняття, чому?, що треба відкоригувати тощо). Ця тенденція проявляється навіть на конференціях, коли «перші» приходять тільки на час свого виступу, не вважаючи за потрібне почути, що думають інші.
Це можна пояснювати, можливо, більш щільними графіками «перших». Та продовжуючи у тому ж дусі, ми не зможемо вирватися із зачарованого кола великої кількості процесів, які ведуть до малих результатів. Для синергії зусиль, максимально ефективного використання наявних потенціалів потрібен постійний живий партнерський діалог, націлений на результат.
2. Ще не сформоване поле єдиного дискурсу для всієї країни. Складно зробити так, щоб важливим питанням політичного порядку денного (наприклад, євроінтеграція чи децентралізація) зажила вся країна і включилася у процес втілення потрібної зміни. Таке середовище є дуже сприятливим для маніпуляцій, збивання суспільства на деструктив.
Найбільшою мірою це проблема медіа. Потрібний хоча б один впливовий суспільний мовник, який працюватиме на порядок денний розвитку країни і, в тому числі, матиме постійні команди в регіонах. Також потрібні кілька газет і журналів, які читатимуть по всій Україні та які формуватимуть цілісний простір для діалогу.
Це також проблема підходу держави до комунікації своєї політики – націленість на поширення інформації, а не на формування суспільної думки. Ефективність комунікації у кращому разі міряється кількістю брифінгів, прес-релізів, їх розміщенням на портали тощо. Однак скільки нових розмов поміж людьми виникло внаслідок цих комунікаційних зусиль влади?
До прикладу, в Естонії ефективність комунікації уряду вимірюється індексом, який складається із п’яти компонентів: 1) рівень довіри до уряду (25%); 2) оцінка журналістами роботи комунікаційного офісу уряду (45 %); 3) рівень довіри до Європейського Союзу (10 %); 4) частка людей, які горді бути громадянами Естонії (10 %); 5) рівень поважного ставлення естонців до національних символів (10%).
3. Розриви між національним, регіональним та місцевим рівнями, які також проявляються у багатьох аспектах, але першопричино – розриви у розумінні ситуації. Нещодавно Український кризовий медіа-центр проводив конференцію про комунікацію центру з регіонами. Один з умовно «перших» учасників конференції сказав, що класичні методи комунікації вмерли, потрібно жити в ногу із поколінням Z, використовувати їх методи комунікації. На це регіональний учасник пізніше відповів «складається враження, що центральна влада не розуміє регіонів», оскільки саме телебачення, радіо та газети залишаються основним фактором детермінації політичної поведінки людини. Втім цієї позиції «перший» учасник не почув з причин названих у попередньому пункті.
Тут проблема швидше не стільки у взаємодії центру та регіонів, скільки у допущені типової помилки – екстраполювати автоматично на всіх той дискурс, в якому перебуває сама людина, канали комунікації, які працюють для неї і т.д. Звідси казуси, коли, для прикладу, політик щиро дивується чому йому дорікають у недостатності комунікації якогось рішення, якщо він/вона так багато писали про це у фейсбуці.
Комунікація є системною роботою. Вона потребує планування, базованого на дослідженнях, і здебільшого має охоплювати весь спектр можливих форматів та каналів.
4. Брак історій. По-перше, комунікація здійснюється внутрішньою нормативно-бюрократичною мовою. Якщо держава хоче говорити мовою держави, то комунікація відсутня. Щоб її почули, вона має говорити мовою людей. По-друге, може бути багато інформації, в якій нема змісту, яка не примножує розуміння, на кшталт: «відбувся круглий стіл», «той з’їздив туди-то», «було презентовано програму» тощо.
На регіональному рівні – переважно мультиплікація контенту центральних органів. За словами одного з учасників, «Я не пригадую сайту якогось органу місцевої влади, куди б я зайшов…. і почав читати». При тому, що в міру зміщення комунікації від національного до місцевого рівня абстрактне має знаходити конкретні прояви і специфіки.
Потрібно знаходити і розповідати історії як те чи інше рішення працює на місцях, щодо конкретних людей. Для прикладу, як передача більшої частки надходжень у місцеві бюджети змінами до Бюджетного та Податкового кодексів у грудні 2014 вплинула на благоустрій конкретного міста.
5. Слабкі горизонтальні зв’язки між регіонами. Якщо відбувається взаємодія, то здебільшого за посередництвом центру. Слабкі горизонтальні зв’язки – це наскрізна характеристика наразі існуючої парадигми комунікації. Навіть в уряді при напрацюванні проекту рішення вся комунікація відбувається через розробника проекту – він акумулює і бачить весь спектр пропозицій представників уряду, інші учасники процесу не мають такої можливості. Тобто міністр може не знати позиції іншого міністра щодо проекту. Системи, яка б забезпечувала горизонтальну комунікацію при розробці проекту наразі не запроваджена.
Узагальнено стан справ можна охарактеризувати як ієрархічність комунікації. Навіть саме слово «комунікація» тут наразі недуже підходить, швидше – «інформування з центру» та ще й забюрократизованою мовою. Такий стан справ із комунікацією закономірно є відображенням централізованої і забюрократизованої держави. Але у нас є ціль перетворити державу на децентралізовану та ефективну.
Для цього найперше має змінитися спосіб комунікації.
Зараз ми робимо більше, ніж децентралізацію. Ми робимо цивілізаційний вибір на користь іншої моделі суспільних відносин. Правильніше сказати – відкидаємо нав’язану нам впродовж довгих років російської, а потім радянської окупації модель єдиного репресивного центру, який все форматує.
Натомість ми відновлюємо природну для нас європейську модель суспільних відносин, основою який є гідність і свобода, відтак: горизонтальні взаємодії замість ієрархії; партнерські відносини, діалог замість інформування та монологів; різноманіття, живі історії, яскравість замість однотипних сухих релізів і сайтів. А найголовніше – кожний бере відповідальність і працює для результату на тому рівні, де може, щоб утвердити цю нову парадигму спілкування і життя.