ГлавнаяБлогиБлог Тетяни Степурко

Дати шанс “не своїм”: що заважає медичній освіті в Україні стрімко розвиватися

“А у вас є медична освіта? Ви — лікар?” — запитують мене, очевидно, люди з медичною освітою на робочих зустрічах, на презентаціях результатів роботи медичної системи, під час оголошення нових можливостей розвитку медичних освітян. Спершу мені здавалося, що таким чином медична спільнота вказує мені на мою некомпетентність в їх сфері. Згодом сприймала це як перевірку, чи я “своя”. Наче позитивна відповідь на це питання є вхідним квитком до закритого клубу медиків та медосвітян, які відгородилися від всього світу невидемим муром. 

Фото: qha.com.ua

Спостерігаючи як аналогічне риторичне питання “у вас же немає медичної освіти?” адресується менш наполегливим і більш чутливим фахівцям, бачу як люди з величезною експертизою і щирим бажанням допомогти розвивати медичну освіту розвертаються і йдуть геть від цього мура. Бо лобіювати своє входження до закритого ордену не входить в їхні професійні плани: “не хочете — не беріть, ми підемо деінде, де не потрібно витрачати час на доведення своїх прагнень до спільного розвитку і власної експертизи”.

Як соціологиня за освітою я намагаюся не просто описати особливості взаємодії але також зрозуміти причини і наслідки.

Чи це свідоме рішення спільноти медичних освітян бути закритими?

Що призвело до більшої закритості цієї професійної групи?

Чи є розуміння, до яких результатів і наслідків це призводить?

Підкреслю, що питання не мають підтекст “хто винен”, а це радше спроба зрозуміти, “що робити” і “як жити далі”.

Спроба взаємодії із закритою спільнотою може виглядати приблизно так: “Давайте разом поліпшувати медичну освіту. Ми вам пропонуємо міжнародну експертизу, інвестиції в симуляційні центри, розвиток освітян, адміністрацій, процесів вашого закладу”. А у відповідь отримуємо: “Дівчино, так у Вас нема медичної освіти”. Такий діалог відбувся на початку україно-швейцарського проєкту “Розвиток медичної освіти”. В жовтні 2018 року я оголошувала про початок відбору закладів вищої освіти на роль “пілотних” закладів проєкту. Це відбувалося в самій гущі медичних освітян — ректори та проректори найбільших медичних освітніх закладів приїхали до Києва. В невеличкій залі під час події іншого (американського) проєкту я мала 10 хвилин для представлення концепції пілоту і критеріїв відбору. І після презентації першим питанням від проректорині одного із медуніверситетів Західної України було про те, чи я маю медичну освіту. Проте це питання схоже не означало, що вони були категорично проти взаємодії, оскільки їхній університет був серед заявників на співпрацю.

Медичні освітяни можуть бути закритими до взаємодії, безперечно, і без огляду на наявність чи відсутність медичного диплому. Визначення, хто є “свій”, а хто “чужий”, як і будь-які інші стереотипи, робить прийняття рішень простішим. Тож трошки згодом, коли ми отримали заявки медичних ЗВО і відбирали пілотні заклади, відвідували їх особисто,спілкувалися з освітянами, студентами, адміністрацією, мені здалося, що товщина, висота і охорона муру неоднорідна. В деяких медичних університетах навіть до самого муру складно було підступитися: наприклад, студенти одного з медичних ЗВО відмовилися з нами зустрічатися і спілкуватися про їхніє навчання, адже боялися покарань (відрахування) зі сторони адміністрації, без дозволу якої нічого не має відбуватися. А в деяких містах в нас відбувалися щирі і натхненні знайомства.

Проте розумію, що наявність медичної освіти у всіх сторін може зекономити чимало часу і зусиль при взаємодії: правила, порядки не потрібно пояснювати чужинцю. Ви не отримаєте дивних питань “а чому ви це робите так” і неочікуваних рішень, пропозицій поліпшити процеси. Оскільки всі розуміють, що це завжди так працювало і немає потреби рухати те, що вже якось функціонує.

Закритість часто виникає, коли спільнота відчуває загрозу: інші погляди і цінності, які змусять змінитися; необхідність бути прозорими, особливо коли потрібно приховати внутрішні порядки від зовнішніх очей; коли у спільноти є надзвичайно велика цінність, якою немає намірів ділитися з іншими. Світ змінюється, з часом загрози минають,, а закритість лишається як важлива і невід'ємна особливість спільноти.

Глобальні тенденції вливаються і у освітянський світ — мультидисциплінарні освітні продукти, дослідницькі команди, які об'єднують людей з різною освітою і досвідом демонструють те, що відкритість дорівнює стрімкому розвитку.

Але все ж таки медична освітянська спільнота — це місце народження лікарів, медичних сестер, фармацевтів. Тож при соціалізації майбутніх медичних професіоналів відбувається активне набуття не лише знань, але й ставлень і цінностей через спостереження за своїми рольовими моделями — професорами.

Дух закритості передається з покоління в покоління медиків і медичних освітян. Зі стін медичної освіти в лікарні. Він є особливістю, яка відрізняє професійну спільноту. Але чи наразі такий високий мур між не-медиками і медиками функціонально потрібен? Чи немедичний освітянський світ може запропонувати своїм колегам з медичною освітою корисні інструменти, цікаві підходи, що в результаті дасть “win-win” (або принцип позитивної суми за Шептицьким)?

Ми схильні до узагальнень. Медичні освітяни про людей без медичної освіти, а я — вказуючи на закритість медичних освітян. Протягом декількох років концентрованої роботи з медичними освітянами, я не бачу єдиної закритої спільноти, яка уникає будь-яких взаємодій з “іншими”. Я бачу як команди, сформовані істинним автентичним лідером закладу, прагнуть розвитку. З такими командами надзвичайно легко експериментувати, розвиваючись разом робити помилки і спостерігати неймовірно мотивуючі результати: появу нових освітніх продуктів, інноваційних практик, які в майбутньому будуть працювати на благо суспільству. Такі команди рідко витрачають свій час на початку співпраці на доведення тези “без медичного диплому — ви ніхто”. А експерти і тренери не мають прориватися крізь “глухоту до чужих висловлювань” і крізь засліплення від снобізму.

А з іншого боку, я помічаю освітні і медичні організації, де з останніх сил виживають окремі фахівці, яким не вистачає свіжого повітря в добре закритій банці.

Моя самоідентифікація значною мірою знаходиться в площині освіти і охорони здоров'я.

Говорячи про проблеми, я прагну пошуку однодумців і спільнотворців для вирішення тих завдань, які можуть привнести зрушення в якість медичної освіти. Відчуваю відповідальність за те, як зараз виглядає медична освіта України. І хоча обміни успіхами і невдалим досвідом серед медичних освітян рідкісні, і ми ще не стали на шлях викристалізовування спільних цінностей спільноти, але мені все ж таки уявляється, що зародження такої спільноти вже розпочалося.

Мені здається, що своєю наполегливістю, відкристістю і щирістю ми не лише робимо свою роботу, а можемо втілювати важливі для суспільства і для розвитку людей рішення. Можна бути приємно здивованим, якщо давати шанс “не своїм” за формальними ознаками, але людям, які мають на меті розвиток спільної справи.

Тетяна Степурко Тетяна Степурко , соціологиня, викладачка Києво-Могилянської академії, проєктна керівниця Україно-швейцарського проєкту “Розвиток медичної освіти”
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook, Twitter и Telegram